Найкращі ролі Скарлетт Йоганссон
Ця гарненька білявка походить з дансько-єврейської родини, проте народилася вона вже у Нью-Йорку. Дивлячись на неї, важко розгледіти скандинавське чи єврейське коріння, адже вона здається типовою американкою. Та варто зазначити, що Йоганссон ніколи не грала типаж, який у народі зветься «дурною блондинкою». Хоча, з іншого боку, її амплуа і породистим, благородним, аристократичним, як то у білявки Кейт Бланшетт, теж не назвеш. Образи Йоганссон – це так звані небілявки із білявим волоссям. Це неодмінно розумні, цікаві, кмітливі дівчата… і при цьому сексуальні, звабливі й доволі прості, без зайвих претензій, з якими приємно, інтересно і дуже комфортно.
Зніматися Скарлетт почала зовсім малою, коли їй було десять років. Дебютувала 1994 року у сімейній комедії «Норт» разом із малим Елайджою Вудом та дорослим Брюсом Віллісом у костюмі рожевого кролика. Та справжнє визнання прийшло після головної ролі у філософській трагікомедії Софії Копполи «Труднощі перекладу», де вона склала напрочуд теплий і ніжний тандем з Біллом Мюрреєм. Згодом Йоганссон перетворилася на справжню голлівудську суперзірку. Роль Чорної вдови в коміксах Marvel дарувала статус однієї з найбільш високооплачуваних актрис. Та Скарлетт ніколи не забувала про інді-кіно. І тепер, коли з Наташою Романовою покінчено, можна точно очікувати від Йоганссон, яка ніколи не грала кліше, ще більше експериментальних і драматичних робіт, одна з котрих неодмінно рано чи пізно принесе їй заповітний «Оскар».
Труднощі перекладу (Lost in Translation, 2003)
У драмедії про невимовну самотність у чужій країні акторка зіграла молоду дівчину, що переїжджає з Америки до Токіо через професійну діяльність свого чоловіка (невдалий студентський шлюб, що поступово сходить нанівець). І там одного разу зустрічає набагато старшого чоловіка, теж американця (старого актора, що вийшов у тираж і тепер знімається в іноземній рекламі), що тимчасово перебуває в Японії і так само відчуває себе дуже чужим і дуже самотнім… Коппола зняла надтонке кіно, в якому навіть кохання є не буквальним, прямолінійним, а недомовленим, існуючим ніби поблизу, а не в самому кадрі. І звісно ж, вона мала на увазі не лише дослівні «труднощі перекладу» з японської на англійську як символ відчуженості і непорозумінь між людьми, що насправді дуже і дуже далекі один від одного у цьому величезному хаотичному світі, а й фігуральні «труднощі перекладу», що роблять зовсім чужими людей ніби близьких і рідних, тих, з ким щодня засинаєш і просинаєшся в одному ліжку, з ким щодня їси, розмовляєш, іноді кохаєшся, проте не маєш зв’язку, який або втрачено, або його ніколи і не було, і розмовляєте ви вже давно «різними мовами». Коппола говорить, що у безмежному всесвіті космічної самотності все ж можна зустріти споріднену душу, та життя влаштовано так, що звички й налагоджена рутина міцніші за будь-що, а відчувати себе чужим і самотнім завжди й усюди – у нашій крові… Шарлотта у виконані Йоганссон – та сама розумна й проста дівчина, з якою тепло і затишно. Проте повністю збагнути і прочитати її глядач не може і не повинен. Вона мовчазна і закрита. І очевидно, що у тужливих зелених очах сховано неймовірно глибокий і велетенський світ, що так і залишається вишуканою таємницею.
Шлюбна історія (Marriage Story, 2019)
А через шістнадцять років акторка зіграла свою другу найкращу роль у житті. Так само в історії про закінчення шлюбу. Проте це зовсім інакша історія. Тут двоє близьких людей так і залишаються близькими, проте разом бути не можуть. Це, можна сказати, інший варіант закінчення стосунків. Тут двоє не стають чужими, а проходять трагічний в кожному окремому випадку та рутинний і статистичний в усіх випадках загалом шлях від кохання до ненависті. Дуже справжнім і чесним вийшов дует Скарлетт Йоганссон і Адама Драйвера, які постали максимально земним, буденним, звичайним колишнім подружжям, у сварках і криках котрого, у відгомонах бувшої ніжності і любові нам, глядачам, вельми легко впізнати друзів, знайомих, батьків, знайомих батьків… чи самих себе. І хоча у фільмі героїня Скарлетт – акторка, в її образі немає ні гламуру, ні недосяжності, ні удавання. Навпаки, вона підкреслено звичайна жінка, якої ніби можна торкнутися і відчути цю саму «звичайність», і яку дуже просто зрозуміти.
Кролик Джоджо (Jojo Rabbit, 2019)
Той рік став особливим і тріумфальним для актриси. І хоча «Оскар» їй так і не дістався, але вона фігурувала одразу у двох номінаціях: за головну жіночу роль у «Шлюбній історії» і за жіночу роль другого плану у антинацистській гротескній сатирі «Кролик Джоджо». Вона зіграла красуню-німкеню, майже вдову (чоловік воює на фронті, та новин від нього дуже давно немає, і подейкують, що дезертирував), що є насолодою для очей німецьких офіцерів. Розумну, красиву, завзяту фрау, що виховує десятирічного сина нібито у гітлерівських традиціях. Хлопчина входить до Дойчес Юнгфольк і вельми запекло слідує нацистському вченню, дослухаючись до порад уявного друга фюрера. Та насправді мати героя є підпільною революціонеркою, партизанкою, ненавидить Гітлера, допомагає союзникам і переховує вдома єврейську дівчину. Аби сина не спіткала страта за зраду, вона «дозволяє» йому бути фанатиком. Проте, коли хлопчик починає задавати правильні питання і намагатися зрозуміти, що є зло, а що добро, матір пробує посіяти в його зомбованій голівці нове зернятко – зернятко ласки, співчуття, терпимості, любові, гуманізму… За стиляжними баварськими костюмами і тірольськими капелюхами своєї героїні, за маскою діяльної нацистки Йоганссон видає потужний образ сміливої борчині за мир і людяність, потужний образ люблячої і лагідної матері, потужний образ мучениці, що не злякається і не поступиться власними моральними орієнтирами. При цьому акторка напрочуд легка, дотепна і світла. Ніякої драматичної важкості і надриву. Вона – наче десерт із збитими вершками, в якому є ненав’язлива гіркота.
Опинись у моїй шкірі (Under the Skin, 2013)
А це, здається, єдиний радикальний арт-хаус у фільмографії Скарлетт Йоганссон. І найдивніший, найнеформальніший фільм за її участю, з приголомшливими естетикою і атмосферою, страшний, тривожний і нескінченно красивий, як космос У науково-фантастичному горорі британського кліпмейкера Джонатана Глейзера акторка зіграла інопланетну істоту, що під маскою-оболонкою сексуальної дівчини на шосе зваблює і убиває земних чоловіків. Перед глядачем простягаються холодні і вітряні околиці шотландського Глазго. У повітрі, просякнутому незатишною, неприємною сирістю, витає якась позаземна загадкова пустка, не хаос, а незрозумілий, таємничий порядок. Зваблива брюнетка (так, тут Скарлетт нетипово чорнява) у дешевому штучному хутрі майже нічого не каже та спокусливо-спокійно посміхається пухлими устами у яскраво-червоній помаді. Вона – не маніячка-прибулець. Вона – вища істота, для якої люди – лише їжа. Проте поступово героїня Йоганссон (яка тут не раз постає оголеною, наче чистий, оголений всесвіт) починає цікавитися земним життям і пробує відчути його смак… Химерна стрічка Глейзера схожа на похмуру, бентежну притчу, намальовану масляною фарбою. А Скарлетт тут схожа на європейську актрису, сміливу і екстравагантну.
Дівчина з перловою сережкою (Girl with a Pearl Earring, 2003)
Це не біографічна і не історична стрічка. Британський режисер Пітер Веббер екранізував роман британської письменниці Трейсі Шевальє, яка якось, дивлячись на репродукцію знаменитого портрету «Дівчина з перловою сережкою» нідерландського живописця Яна Вермера, вирішила пофантазувати на тему того, як саме могла скластися історія цієї картини. У фільмі художника зіграв Колін Ферт, а Йоганссон зобразила юну просту дівчину на ім’я Гріт, яка влаштовується служницею в аристократичний дім Вермера і одразу зазнає неласки від ревнивої дружини майстра. Дівчина прибирає у робочому кабінеті митця у той час, як той малює, і поступово, не дивлячись на своє простолюдне походження, виказує не лише інтерес до мистецтва, а й гарний смак і тонке відчуття. Тож згодом Вермер починає радитися із Гріт, довіряє їй змішувати фарби, робить своєю натхненницею і врешті-решт пише легендарний портрет. «Дівчина з перловою сережкою» – історія делікатного платонічного зв’язку, без відвертого сексуального тяжіння, без надривної пристрасті. Якщо подивитись на справжню картину Вермера, можна побачити ніжність і шанобливість, з якими художник поставився до натурщиці, і беззаперечну гідність самої дівчини, її м’якість, оксамитовість, чистоту, витонченість, чесноту, достоїнство… Всі ці риси бездоганно передала на екрані Скарлетт, яка справді ніби зійшла з полотна сімнадцятого сторіччя і розквітла, розкрилася наче мушля із дивовижною перлиною всередині.
Любовна лихоманка (A Love Song for Bobby Long, 2004)
У мелодрамі про нетиповий і не зовсім любовний трикутник акторка зіграла юну дівчину, що повертається додому після смерті матері і опиняється у дивній компанії двох дорослих чоловіків (письменника і професора літератури), одного з яких зіграв Джон Траволта. Історія небанального богемного спілкування видається млявою і трохи безладною, проте ця освічена, вишукана, інтелігентна лірика підкупає упевненістю у начитаності своєї аудиторії. Вона видає ерудовані діалоги і пропонує зазирнути у душі глибоких й розумних героїв. Атмосфера просякнута новоорлеанським романтизмом, екзистенцією, алкоголем, белетристикою американського півдня, спогадами, думками про втрачене…, трохи нудливою, проте рафінованою величчю почуттів. І молода Скарлетт (ім’я якої саме тут, можливо, найбільш асонує із романом Марґарет Мітчелл) виглядає зовсім не дівчиськом, а розумною, дорослою, сповненою юною жінкою.
Матч-пойнт (Match Point, 2005)
Актриса аж тричі знімалася у Вуді Аллена (ще були фільми «Сенсація» і «Вікі Крістіна Барселона»), проте саме трилер «Матч-пойнт» став найбільш вдалою колаборацією із маестро, що всупереч своєму комедійному та драмедійному амплуа зняв жорстокий, напружений драматичний кінороман у дусі критичного реалізму про кар’єристську ходу нагору, пристрасть і вбивство. Аллен поєднав Достоєвського із «Американською трагедією» Теодора Драйзера, але переніс події до сучасного Лондона. Йоганссон зіграла звабливу білявку Нолу, молоду американську акторку, що намагається пробитися в коло британських аристократів, так само, як і головний герой, тенісист без зіркової спортивної кар’єри у виконанні Джонатана Ріс-Маєрса (матч-пойнт – тенісний термін, що означає перебування м’яча над сіткою і рівноцінну можливість впасти на ту чи іншу половину поля, від чого залежить поразка чи виграш). Тут Скарлетт зобразила розумну, рішучу, цілеспрямовану, раціональну дівчину, яка, тим не менш, врешті-решт чинить як будь-яка жінка і попри розсудливість і прагматизм віддається почуттям… і стає жертвою спершу чоловічої одержимості і хіті, потім чоловічого цинізму і кар’єризму.
Вона (Her, 2013)
Це, безумовно, один з кращих фільмів на тему впливу технологій і людської самотності у сучасному високотехнологічному світі. Головний герой у виконанні Хоакіна Фенікса – самотній письменник на ім’я Теодор, що працює в конторі, яка пише особисті листи за тих, хто сам не вміє або ліниться писати, тобто листи на замовлення. Він купляє наднову голосову операційну систему для свого комп’ютера, яка є штучним інтелектом на ім’я Саманта. І поступово герой починає сприймати Саманту (яку, звісно ж, не бачить, а тільки чує) як справжню жінку і зрештою по-справжньому закохується… Власне, Саманту й зіграла Йоганссон. Так-так, не озвучила, а саме зіграла, хоча акторку у кадрі ми жодного разу не бачимо. Від критиків Скарлетт отримала такі ж захопливі відгуки, як і Хоакін Фенікс (хоча найбільшими нагородами був відмічений оригінальний сценарій Спайка Джонза). А на Римському кінофестивалі актрису навіть номінували за найкращу жіночу роль, і це безпрецедентно для гри самим лише голосом. Йоганссон лякаюче переконливо передала мінливість і трансформацію, непередбачуваність і жах штучного розуму. Створила пластичні переходи від солодкого і турботливого голосу, який хочеться обійняти як матір, до спокусливого і сексуального, з яким хочеться переспати; до дружнього, з яким хочеться відверто поговорити, та до ніжного, до котрого хочеться відчути прив’язаність і любов; і нарешті до злого й холодного, від котрого дискомфортно, моторошно і жахно…
Анастасія Лях
Читайте також:
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom