Кар’єра цього красивого молодого британця, яка почалася з ролі Седріка Діґорі у фільмі «Гаррі Поттер і Кубок вогню», могла закінчитися на горезвісній франшизі «Сутінки». Сусальна підліткова роль сяючого, як камінчики Swarovski, вампіра Едварда Каллена напевно могла назавжди поховати акторство Паттінсона, якби режисер Девід Кроненберг не продемонстрував, що гарненький юнак здатний на більше. Тепер на рахунку лондонської зірки авторських проєктів набагато-набагато більше, ніж комерційного попу, і «Сутінки» вже навіть ніхто в його контексті не згадує, бо між сьогоднішнім Паттінсоном і тим Паттінсоном немає абсолютно нічого спільного (і те саме можна і варто сказати про його партнерку з вампірської саги Крістен Стюарт). Він працював і з Крістофером Ноланом над науково-фантастичною головоломкою «Тенет», і був інакшою (класично нуарною) версією Бетмена. Але завжди повертається до особливого кіно, не розрахованого на широкий загал. Він не боїться падінь і фіаско, не цурається експериментів і зміни амплуа. Він міг назавжди лишитися іконою другої найгіршої в історії (після «П’ятдесяти відтінків сірого») франшизи, проте натомість лишається повсякчас цікавим, дещо містерійним, здатним на щось безперечно велике, чого іще не сталося.
Режисери брати Сефді, котрі наче виринули з нью-йоркських нетрів і представили світові голе неграноване кіно, взяли собі за робоче кредо азартне прагнення перекроювати усталені амплуа і заплямовані репутації. Тому в кримінальних драмах «Гарні часи» і «Неогранені коштовності» головні ролі виконали Роберт Паттінсон і Адам Сендлер. І для обох ці роботи стали найкращими в кар’єрі. Герой Паттінсона – гарненьке біле личко серед типових суворих чорних кварталів, гопник і водночас романтик у реперських лахміттях на ім’я Конні. Єдиний, хто в нього є і кого він любить, – розумово неповноцінний брат, який з вини Конні спершу опиняється у в’язниці, а потім у лікарні. І місія суперечливого протагоніста – визволити брата за всяку ціну. Неон і електронний саундтрек нагадують трилери титулованого данця Ніколаса Віндінга Рефна, та на відміну від останнього, який віддає перевагу статиці, брати Сефді розповідають історії в ритмі нон-стоп, гарячкувато і стрімко, у постійному русі, що не має ані конкретного вектору, ані пункту призначення. Конні впродовж усього фільму біжить наввипередки з реальністю і здоровим глуздом, марно намагаючись наздогнати силует завтрашнього дня, що, можливо, буде кращим, ніж вчорашній. Паттінсон грає пристрасно, нервово і майже шалено. Він – як білка у колесі або геть розгублений дорослий, який застряг на дитячій каруселі. Марафонець, що геть-чисто збився з бігової доріжки, проте все одно продовжує бігти у напівсні переломлених надій.
У камерному чорно-білому артхаусному горорі Роберта Еґґерса, який до того заробив реноме фольклорним жахом «Відьма», Роберт Паттінсон зіграв у тандемі з Віллемом Дефо. В алегоричній сюрреалістичній оповіді, натхненній насамперед давньогрецькою міфологією, фрейдизмом і німецьким експресіонізмом, актори різних поколінь і різних технік створили токсичний, шизофренічний дует доглядачів маяка, старого п’яниці і молодого помічника, котрі на безлюдному острові зіштовхуються з нічними кошмарами, морськими чудовиськами, викривленою дійсністю, підступністю хворої психіки… і зрештою розпалюють смертельну сутичку за контроль над світлом маяка. Герої ненавидять один одного і водночас пригнічують латентну сексуальну напругу, продиктовану ізоляцією та самотністю. Вони один одному – підлеглий і начальник, син і батько, Прометей і Зевс, я і анти-я, молодість і старість, злочин і кара, початок і кінець. Можливо, антагоніст Дефо і протагоніст Паттінсона – один і той самий чоловік, який через довгі і довгі роки одинокої варти вкінець спився і збожеволів на моторошному, зловісному острові… Здається, британець відчуває страх і трепет перед досвідом і професійною вагою американського колеги, за плечима котрого «Остання спокуса Христа» Скорсезе, «Антихрист» фон Трієра, венеційський Кубок Вольпі за роль Ван Гога і чотири номінації на «Оскар». Але тим переконливіше йому вдалося зіграти жах, який охоплює і поглинає, клює та їсть його приреченого персонажа.
Диявол назавжди (The Devil All the Time, 2020)
В екранізації психологічного трилера Дональда Рея Поллока Паттінсон зіграв провінційного пастора, який спокусив юну парафіянку. «Диявол назавжди» – мозаїчний безнадійний портрет провінційного зла, що акумулювався в інтервалі між гірким присмаком Другої світової і терпким передчуттям В’єтнамської війни. На тлі релігійних фанатиків, ветеранів з посттравматичним розладом і тим паче серійних маніяків… епізодичний проповідник у виконанні Паттінсона може здатися крихтою в морі, проте саме він є найогиднішим, найбільш скотським і найбільш ницим фрагментом цього колажу. І неможливо не оцінити виразність, з якою актор виконав свою найнегативнішу роль.
Космополіс (Cosmopolis, 2012)
У Девіда Кроненберга Роберт Паттінсон знявся двічі: у «Космополісі» і «Зоряній карті». У першому виконав головну роль і заявив про себе як про артиста інтелектуально-авангардистського жанру. В адаптації однойменного роману Дона Делілло, де практично вся дія розгортається всередині лімузина впродовж одного дня, актор зіграв молодого, привабливого і незліченно багатого біржового спекулянта напередодні фінансового краху. Одного ранку він виїжджає на Мангеттен, аби підстригтися, і довго та тяжко тягнеться в буквальних і фігуральних заторах, котрими закупорилося його капсульне, відірване від реальності, пластмасове життя, що вперто їде в тупик. Деякі критики вважають, що Кроненберг зняв безсюжетну клаустрофобну пустушку, а Паттінсон зіграв гарненького манекена, бовдура, пупса (весільного), лишень не на, а всередині лімузина. Але є й альтернативна думка: актор ідеально уособив мертвий силіконовий фалос падаючого капіталізму.
Артхаусна космічна фантастика титулованої французької постановниці Клер Дені розповідає про майбутнє, в якому земних злочинців, засуджених до страти або довічного за вбивство, в якості покарання відправляють у космос на виконання місії, яка не передбачає повернення додому навіть у разі успіху. Вся дія розгортається на космічній станції, яка повільно наближається до чорної діри. На кораблі щось сталося, через що загинув увесь екіпаж, окрім одного молодика (Паттінсон) і немовляти. За допомогою флешбеків поступово розкривається таємниця смертей і появи на борту дитини. До речі, тут Паттінсон знову грає в тандемі з Жульєт Бінош, з якою знімався в «Космополісі», причому їхні персонажі знову займаються сексом. Метафоричний сай-фай трилер говорить про злочин і покарання, про спокуту і падіння людства, про те, що наша цивілізація невідворотно мчить у прірву, і діти, яких ми зачинаємо і народжуємо, апріорі приречені. Герой Паттінсона – замкнутий і відсторонений хлопець, в якому безцільність і байдужість змінюються ніжністю і турботою про дитину, котру він зворушливо годує морквяним пюре з космічної грядки. Але навіть оця чиста батьківська любов приречена поглинутися прірвою… Гра актора тут вдумлива й енігматична, і ніби римується із загадковістю та неосяжністю космосу.
Ровер (The Rover, 2014)
Знову ж таки недалеке майбутнє. Після глобального економічного колапсу Австралія перетворилася на пустелю, де панують убогість і злочинність. Режисер Девід Мішо малює постапокаліптичний світ, який ще не досяг деградації і дикості «Шаленого Макса», але впевнено рухається в цьому напрямку. Банда тікає з місця пограбування і попутно викрадає автівку головного героя (Гай Пірс). Злочинці кидають напризволяще пораненого спільника (Паттінсон) і драпають без найменшого докору сумління. Але власник викраденої машини несподівано починає переслідування, одержиме, маніакальне і нещадне, засіваючи дорогу трупами…, а причина його біснуватої люті розкривається аж у самому фіналі… І фільм, і робота Паттінсона отримали неоднозначні відгуки. Мішо створив виразний антураж, але недопрацював характери і сюжетність. Однак акторові, смикання і заїкуватість якого покоробили деяких критиків, цілком вдалося сплести не грубий, а мереживний образ дикуна, що насправді потребує менторства і захисту і тому, втративши свою банду (в якій серед інших був старший брат), хлопець пристає до героя Пірса і заражається його метою за будь-яку ціну наздогнати і повернути авто, хоча гадки не має, у чому сенс.
Загублене місто Z (The Lost City of Z, 2016)
А цей історико-пригодницький байопік Джеймса Грея про експедицію британського топографа Персі Фосетта в амазонські джунглі, у глибині яких нібито захований міфічний золотий Ельдорадо, показав Паттінсона змужнілим, інтелігентним, нехай другорядним, але колоритним і переконливим героєм минулих епох, коли творили Фенімор Купер, Редьярд Кіплінг, Жуль Верн… З густою рослинністю на обличчі та в маленьких круглих окулярах… в іншій екранізації Паттінсон цілком міг би зіграти Жака Паганеля… Очевидно, що в акторі зовсім не лишилося «сутінкової» солодкості. Не тому, що відросла борода (в кожного може відрости), а тому, що в погляді з’явилися зрілість і мудрість.
Любий друг (Bel Ami, 2012)
Повертаючись до паттінсонівської солодкості: в екранізації однойменного роману Гі де Мопассана, поставленої британським театральним режисером Декланом Доннелланом, актор зіграв кар’єриста-спокусника Жоржа Дюруа, який, будучи канцелярським працівником, животіє у злиднях в максимально вбогій паризькій квартирі з величезними тарганами…, проте, збагнувши свою популярність серед жіноцтва (серед елітного жіноцтва зокрема), починає стрімко просуватися нагору, вище і вище, цинічно і честолюбно, не відчуваючи жодних докорів совісті за експлуатацію нещасних закоханих дам і не маючи почуттів взагалі… Так, в образі Дюруа Паттінсон знову куртуазний і солодкуватий. Але цілком очевидно, що це маска (і в артиста, і в персонажа), за якою ховається крижаний розрахунок; і від цього акторського виступу справді віє гострим, колючим холодом… Він оманливо милий, безсовісно привабливий і жорстоко байдужий.
Здається, вперше Роберт Паттінсон спробував побути на екрані коміком. І у політичній сатирі (схованій за чорнокомедійним сай-фаєм) південнокорейського метра Пона Джун-хо («Паразити») йому це точно вдалося. Вдалося не лише пограти в комедію (зобразивши невдаху, котрий, не прочитавши уважно контракт, летить колонізувати далеку планету під проводом егоцентричного нарцисичного політика-фашиста і там змушений постійно помирати і воскресати знову і знову у новому тілі, надрукованому на 3D-принтері), не лише відтворити кілька альтер его одного «я», не лише побути розслабленим і понизити свій затверджений попередньою фільмографією певний пафос…, а і стати знаковим ультрасучасним актуальним героєм, який протистоїть і зрештою перемагає лиходія, в котрому легко зчитується Дональд Трамп.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.