Цей шотландський актор дуже ретельно відбирає ролі й упродовж усієї кар’єри віртуозно балансує між максимально позитивними і максимально монструозними героями. Зазвичай він носить на собі не те щоби ярлик, а, скажімо, бирочку «хорошого хлопця». Проте інколи дає повну волю потенціалу внутрішнього чудовиська і створює на екрані екстраординарних поганців, яких щедро випускає за периметр академічних обмежень.
У цьому психологічному трилері Ш’ямалана Джеймс МакЕвой зіграв маніяка з розщепленням особистості, в якому тісняться цілих двадцять три різношерсті персонажі, включаючи дитину, жінку і… звіра. Тут артист демонструє вражаюче широкий спектр образів, які кардинально відрізняються один від одного. І в кожному він максимально переконливий. МакЕвой не переграє навіть там, де треба по-дитячому шепелявити, пустотливо торгуватися, балуватися і соромитися. А в жіночій іпостасі (грайливій, але позбавленій манірності і надмірності) виглядає так, наче створений саме таким матір’ю-природою. І нарешті його кульмінаційне переродження, перехід у стадію звіра, істинного монстра, змушує затамувати дихання і спостерігати цю буквальну і водночас трансцендентну метаморфозу з відкритим ротом і закритим раціо.
Багно (Filth, 2013)
А тут «хороший хлопчик» іде ва-банк, перетворюючись на гидку мерзоту. В екранізації чорного трагікомічного роману Ірвіна Велша, автора культового «Трейнспоттінг» («На голці»), МакЕвой зіграв продажного й абсолютно аморального, безчесного единбурзького поліцейського, детектив-сержанта розшукової поліції, який має намір за будь-яку ціну просунутися кар’єрними сходами і тому плете у відділку липкі інтриги, усуваючи колег-конкурентів. Умовно лишаючись в периметрі комедії, актор з повною серйозністю і ґрунтовністю демонструє край людського в людині, що перетворилася на закінчену свиню, що не спіткнулася, а вже остаточно впала обличчям у багно та лайно, тож їй залишилося тільки смачно захрюкати.
Спокута (Atonement, 2007)
Тут МакЕвою дісталася роль з одного боку закоханого романтичного героя, з іншого – людини з трагічною долею і не менш трагічною любов’ю, роль несправедливо звинуваченого у зґвалтуванні; звичайної маленької людини з таким близьким, таким можливим, таким майже здійсненним, але вирваним із рук, украденим щастям. Можна сказати, актор зіграв жертву одночасно і обставин (часу, простору, суспільних норм); і дурнуватої дитячої образи, дитячої фантазії і дитячої безвідповідальності; і зрештою війни, що впала зверху на попередні негаразди остаточною безжальною крапкою. МакЕвой тут грає м’яко, майже оксамитово, але водночас не беззубо і не в дусі мученика. Його персонаж не сильний і не слабкий, а радше такий, що не встиг повністю дозріти і пожити, стати повноцінним чоловіком; молодик, якому дуже пощастило пізнати взаємність почуттів з божественною дівчиною, проте катастрофічно не пощастило в усьому іншому.
Атомна блондинка (Atomic Blonde, 2017)
У цьому стильному шпигунському трилері, що розгортається в Берліні перед падінням стіни, МакЕвой зіграв оперативника британської розвідки Персіваля: грубуватого, хуліганського, стриженого під Шинейд О’Коннор, що ганяє Західним Берліном на вінтажному спорткарі Porsche 911. Його ім’я відсилає до лицарів Круглого столу, проте сам Персіваль – хто завгодно, тільки не лицар. Чи то подвійний агент, чи то просто піжон і хизун; чи то по-справжньому небезпечний, чи то небезпечний лише для берлінських проституток і/ або проститутів, послугами котрих напевно що користується безоплатно… Шотландець МакЕвой з оглядкою на шотландця Шона Коннері зіграв таку собі спотворену версію Джеймса Бонда, котра пустилася берега, змінила гламурний смокінг на брутальний гранж і дозволила собі естетику та етику багатозначної багатоколірної багатошарової дорослості.
Останній король Шотландії (The Last King of Scotland, 2006)
А в цій історичній драмі актор зіграв молодого шотландського лікаря, який, прагнучи пригод, вирушає працювати в Уганду, де надто близько знайомиться з президентом Іді Аміном (реальний диктатор Уганди, за роль якого Форест Вітакер удостоївся премії «Оскар»). Лікар рятує президента від кишкових колік і стає тому найближчим другом і радником. Паралельно з тим, як змінюється тон розповіді від комедійного, заданого сценою рятівного пускання газів, до не просто драматичного, а приголомшливо шокуючого, безцензурно викриваючого реальні масові садизм і геноцид, змінюється і протагоніст у виконанні МакЕвоя, котрий спочатку виглядає наївним сліпцем і легковажним утриманцем, якому подобаються владні привілеї і надмірні блага, даровані Аміном, і якому зовсім не хочеться влізати у незручну правду, але потім таки прозріває, прокидається, протвережує і сам стає мішенню смертоносного гніву біполярного тирана, що на раз-два перестрибує від веселого простака до недолюда-винищувача.
Змовниця (The Conspirator, 2010)
Ще одна історична драма цього разу від режисера Роберта Редфорда. Фільм розповідає про жінку (Робін Райт), яку звинуватили у змові та вбивстві Авраама Лінкольна. МакЕвой зіграв її адвоката. Його персонаж, молодий ветеран громадянської війни і юрист-початківець, проходить трансформацію від «адвоката диявола» (спочатку він твердо переконаний у винності своєї клієнтки і відчуває до неї виключно негатив) до адвоката-гуманіста, який має намір покласти всі сили на те, щоб обілити і врятувати «змовницю» від смертної кари.
Транс (Trance, 2013)
У динамічному, тонко і хитромудро прописаному, візуально ефектному трилері-головоломці Денні Бойла, головному (хоч і недооціненому) інтелектуальному екшені у фільмографії Джеймса МакЕвоя, акторові дісталася роль співробітника аукціонного будинку, який викрадає картину Франсіско Гойї вартістю кілька десятків мільйонів фунтів, під час пограбування отримує удар по голові, а до тями приходить в оточенні головорізів, які прагнуть випитати місцезнаходження полотна. Через спровоковану ударом тимчасову амнезію герой не може згадати, куди саме сховав трофей, і бандити примушують допомогти кваліфіковану гіпнотизерку… Низка ударних твістів, лабіринт сценарних ходів і пасток, елегантно розмита межа між реальністю і сугестією… Тут і події, і персонажі – не те і не ті, чим і ким здаються. У цій роботі МакЕвою довелося бути водночас і хорошим, і поганим хлопцем, і так і неясно, що в суперечливому характері переважало.
Зникнення Елеанор Рігбі (The Disappearance of Eleanor Rigby, 2013-2014)
Це авторське епічне дослідження кохання, втрати, болю, розставання, зближення та віддалення чоловіка і жінки, яке можна назвати псевдодетективною подружньою драмою, у повному комплекті складається з трьох нерозривно пов’язаних повнометражних фільмів: «Зникнення Елеанор Рігбі: Він», «Зникнення Елеанор Рігбі: Вона» і «Зникнення Елеанор Рігбі: Вони». В український прокат вийшла лише одна частина – «Вони», хоча напевно що таке розгорнуте дослідження варто дивитися саме як триптих у повному варіанті, а не хрестоматійно. Його та Її грають МакЕвой і Джессіка Честейн. І обидва демонструють витончену, глибоку, стриману психологічну гру. Можна сказати, режисер Нед Бенсон зняв свій варіант «Шлюбної історії» або «Сцен з подружнього життя», тільки зовсім без гумору і навіть без трагігумору, з дещо нав’язливим і фундаментальним, але позбавленим фальші чистим сердечним драматизмом.
Люди Ікс: Перший клас (X-Men: First Class, 2011)
Джеймс МакЕвой – нечастий учасник блокбастерів. І мабуть, саме тому він і потрапив у перезавантаження супергеройської франшизи «Люди Ікс», де на головні ролі режисер Меттью Вон навмисно вибрав двох актуальних білябританців сучасності, розумних і породистих, які віддають перевагу вишуканим арт-драмам і авторському мейнстриму на тлі строкатої масової культури та які стали гідною попри молодість заміною олдскульних британців-ветеранів Патріка Стюарта і сера Ієна Маккеллена. МакЕвой і Фассбендер склали потужний, емоційний, харизматичний, сильно (проте не занадто) драматичний тандем, що точно вийшов за рамки спандексного кінокоміксу. Антигеройській чарівності свого колеги МакЕвой протиставив досконалу, безвідносну позитивність, яку вдалося донести без формалізму і нудьги, максимально барвисто і нетипово від душі, а не від розрахунку на касові збори.
Всередині я танцюю (Inside I’m Dancing, 2004)
У цій ірландській драмедії про дружбу здорової дівчини та двох хлопців-інвалідів (в одного церебральний параліч, в іншого – генетична м’язова дистрофія) МакЕвой зіграв з дитинства прикутого до інвалідного візка веселуна Рорі. Так-так, саме веселуна, котрий прийняв свою недугу і навчився отримувати від життя кайф у доступному йому форматі. Танцювати не ногами, а всередині. Молодий Джеймс МакЕвой, який перебував на самому світанку кар’єри, підійшов до роботи відповідально, ретельно і виключно делікатно. Він дуже багато спілкувався з реальними хворими на м’язову дистрофію і зрозумів, що їхні стрижневий лайфстайл і базисна філософія – жити так, щоби їх в жодному разі не жаліли. Це кредо він і вклав у свого персонажа.
Не говори зі злом (Speak No Evil, 2024)
У дискомфортному ментально-психологічному трилері, що є англомовним ремейком маловідомого данського горору, актор зіграв типу сімейного чоловіка з молодою дружиною та мовчазним сином, такого собі фельдшера з провінційної фермерської Англії, що на курорті знайомиться з подружжям більш багатих і більш освічених снобів і запрошує пару нових знайомих, в яких є маленька гарненька донька, до себе у гості провести двома родинами приємний заміський приятельський вікенд. Але від загадкового доктора, що подекуди поводиться підозріло чи навіть загрозливо (чи щонайменше незатишно) ексцентрично, лунають що далі, то гучніші тривожні дзвіночки і так звані «червоні прапорці»… Найбільш цікаве у цьому трилері те, що до кульмінації і розв’язки, коли відкривається чисте і вже незамасковане зло (котре в оригіналі є дещо містичним і схильним до інфернального, а в ремейку – суто кримінальним), жах продиктовується звичайними, банальними ментальними розбіжностями, тобто різницею менталітетів і «норм» всередині кожної окремої сім’ї: хтось їсть м’ясо, а хтось вегетаріанець; хтось не соромиться публічних проявів внутрішлюбного інтиму, а хтось вважає таку поведінку неприйнятною, хтось виховує своїх дітей так, а хтось інакше… Проте саме гра МакЕвоя, котра філігранно приховує маленького (чи великого) диявола в кожній дрібничці, підіймає буденний комунікативно-побутовий дискомфорт на рівень моторошного ледь не сюрреалістичного кошмару.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.