Ні, це не зомбі-комедія і не зомбі-горор. І взагалі не комедійний горор. І взагалі не про зомбі (але так, це то саме кіно, що первинно називалося «Z», але перед прем’єрою на Каннському фестивалі режисер Мішель Азанавічус змінив назву на знак солідарності з українським народом у боротьбі з рашистами, що перетворили літеру Z на свою мілітаристсько-терористичну символіку). Це хуліганський, справді смішний і трохи самоіронічний жарт режисера про те, як робляться фільми (зокрема про те, що відбувається за кадром під час зйомок і що, звісно, не входить в остаточний монтаж). І водночас сімейна драмедія про негеніального батька-режисера, що дуже хоче, аби дочка-кіноманка ним пишалася.
У перші півгодини на екрані відбувається справжнісінький треш. Актор Ромен Дюріс, що грає мувімейкера, бігає з камерою і знімає убивчо дешеву кіношку з убивчо дешевим зомбі-гримом про прокляття живих мерців (і істерично вичитує головну кралю-актрису, що неспроможна ридати без допомоги очних крапельок «штучні сльози», за геть погану, непереконливу гру), але по ходу зйомки виявляється, що місце, де відбувається «магія сінематографа», таки дійсно позначене прокляттям воскреслих трупаків ще з тих далеких воєнних часів, коли японські військові проводили тут якісь секретні експерименти (що-що??), тож знімальну групу нібито атакує реальний зомбі-вірус. Всі почергово перетворюються на зелено-синюшну нечисть, бігають туди-сюди, волають, гатять один одного сокирою, і рясно бризкає на всі боки яскрава штучна кров…
Дивитися це видовище практично неможливо. Хіба що чіпляє перформанс Береніс Бежо, що грає гримерку на знімальному майданчику, яка із таким завзятим маніакальним смакуванням підходить до справи нищення зомбі, що видається набагато більш небезпечною і смертоносною за ходячих небіжчиків… «Якого дідька?!..» – зумівається інтелігентний глядач, що прийшов на артхаус. І якого дідька французькі актори грають персонажів з японськими іменами Такаюкі Хігураші, Харумі, Чінацу… Це ж безглуздя, абсурд, ахінея, нікчемне й незграбне видиво.
Режисер оскароносного «Артиста» зняв трешак?.. Звісно, ні. «Кінцевий монтаж» – ремейк гітового японського проєкту «One Cut of the Dead», випущеного у 2017 році. Всі сінефіли знають про принцип «фільму у фільмі». Але Сінітіро Уеда жартома продовжив цей ланцюг далі – «фільм у фільмі у фільмі…». Тобто зняв фільм про те, як знімається фільм про те, як знімається фільм… А у французькому ремейку відповідно говориться про те, як знімається французький ремейк японського фільму про те, як знімається фільм про зомбі (зомбі – мрець, що оживає, якого вбивають, і він знов оживає… таке ж безкінечне коло, як і фільм всередині фільму). Режисер Азанавічус розповідає історію вигаданого режисера Ремі у виконанні Ромена Дюріса, що розповідає історію вигаданого режисера Хігураші (маленька сувора японська бабуня-продюсерка, що замовила європейський ремейк японського гіта, не дозволила змінювати оригінальний сценарій і навіть змінювати імена, помстившись таким чином за необережне згадування ремісником-французиком Перл-Гарбора), що настільки невдоволений і роздратований фальшю акторів на зйомках зомбі-жахастика, що зумисно пробуджує справжніх зомбі, аби домогтися від виконавців щирих емоцій.
Смотрите легально на MEGOGO
Магія кіно – це стерта межа між грою і щирістю, між фантазією й реальністю. Азанавічус самокритично робить Ремі своїм екранним альтер его, маловідомим посереднім режисером, що не надто старається, знімає інтернет-ролики і соціальну рекламу, не гидує залучати «штучні сльози», не вимагає сумлінності і зусиль від акторів, не має особливих амбіцій і продає свої режисерські послуги зі слоганом «дешево, швидко і не дуже паскудно». Але як і будь-якому батькові, йому хочеться, аби донька ним пишалася (причому дочку зіграла дочка самого Азанавічуса). І заради неї (кіноманки, що захоплюється Копполою, Скорсезе…, і в котрої на футболці написано «знято Квентіном Тарантіно») він приймає виклик зняти кіно одним дублем без монтажних склейок (тобто так званий «кінцевий монтаж» або «остаточний монтаж» відбувається прямісінько на майданчику).
«One Cut of the Dead» і франкомовна версія «Coupez!» (з французької те саме, що й «cut», тобто «різати» і «монтаж») – це про правду і неправду, про непідробність і фальш на екрані. Поява справжніх зомбі на зйомках поганого неправдоподібного фільму про зомбі – це про правду і неправду. Використання очних крапель і натуральне ридання (котре донька головного героя в одній зі сцен намагається спровокувати у малої дівчинки-актриси) – це про правду і неправду. Зйомка одним дублем, що протиставляється техніці незліченних монтажних швів, – це про правду і неправду. Актриса (Береніс Бежо), що надто захоплюється перевтіленням на майданчику і втрачає самоконтроль, втрачає усвідомлення грані між власним «я» і «я» персонажа, – це про правду і неправду. Те, що потрапило в кадр, і те, що залишилось поза ним невидиме глядачеві, – це про правду і неправду. І навіть епізод з годуванням грудьми акторки-породільниці на зйомках зомбі-горору і реплікою невдоволеного колеги, що це, мовляв, ненормально, – теж про правду і неправду. І навіть момент зі справжнім блюванням актора-п’яниці, що добряче наквасився перед роботою, а за сюжетом мав блювати штучною блювотою, – так само про правду і неправду.
З іншого боку, можна не заморочуватися і сприймати «Монтаж» як комедію про низку курйозів і каверзів на майданчику, котрі зазвичай для глядача залишаються за лаштунками. Тож бідолашний Ремі має не лише справлятися із «нездійсненною місією» одного дубля, а й постійно імпровізувати через примхи «зірок» свого «швидкого, дешевого і не дуже ганебного» творіння. Бо один алкоголік, інший страждає нетравленням шлунку через жорстку питну воду і закидає асистентку душними імейлами та їх вербальним переповіданням щодо райдера; третій (претензійна зірка претензійного фестивального кіно, що знімався у самого Ларса фон Трієра) постійно дає наполегливі поради зі свого барського плеча і втелющує низькому трешеві клішовані «високі сенси» про глобалізм, капіталізм, епоху споживацтва…
Азанавічус – відмінний стилізатор. Адже «Артист» – відмінна стилізація «золотого віку» Голлівуда. «Молодий Годар» – відмінна стилізація режисерського стилю Жан-Люка Годара. «Кінцевий монтаж» – відмінна стилізація зомбі-трешу і водночас залаштункового трешу кіновиробництва. І всі його кіно про кіно. Лишень залежно від вихідника, від об’єкту наслідування виходить або чорно-білий шедевр, або кольоровий дотеп.
Анастасія Лях
Кінцевий монтаж (Coupez!)
2022 рік, Франція/ США/ Японія
Продюсери: Мішель Азанавічус, Джон Пенотті, Вінсент Мараваль, Сідні Кіммел, Майкл Гоган, Ріойчі Вада, Том Йода
Режисер: Мішель Азанавічус
Сценарій: Мішель Азанавічус, Сінітіро Уеда
У ролях: Ромен Дюріс, Береніс Бежо, Грегорі Гадебуа, Фіннеган Олдфілд, Матильда Лутц, Себастьєн Шассань, Рафаель Квенард, Сімона Азанавічус, Жан-Паскаль Заді, Йосіко Такехара
Оператор: Джонатан Рікебург
Композитор: Александр Деспла
Тривалість: 112 хвилин/ 01:52
