Цей австралійський міні-серіал із Сігурні Вівер є мелодрамою, драмою, психологічним трилером і частково детективом. Екранізація однойменного роману австралійської письменниці Голлі Рінгленд надзвичайно образно, мовою квітів розповідає про руйнівну залежність чоловіків і жінок від насильства; про химерний цупкий зв’язок прагнення любові і прагнення страждання.
Австралійські серіали («Очищення», «Турист», «Чорний сніг», «Пікнік біля Навислої скелі»), до речі, такі ж самобутні та своєрідні, як і скандинавські. І так само використовують природний ландшафт і ментальну історію континенту чи регіону не як мовчазне тло, а як фундамент, без котрого сюжету просто немає.
Події шоу охоплюють приблизно десятиліття. Малою дівчинкою чарівна білявка Еліс Гарт, яка жила в усамітненому будинку разом із батьком та вагітною матір’ю, страждала через домашнє насилля. Татусь, що вирізьблював з деревини прекрасні фігурки та інколи вмів бути напрочуд лагідним, разом з тим часто втрачав контроль на рівному місці і перетворювався на монстра… Якось синці на тілі Еліс побачила бібліотекарка, в котрої дівчинка нерідко брала книжки, бо любила читати казки (особливо казку про шелкі – вигадану істоту шотландської міфології, котра у воді була тюленем, а на суші скидала тюленячу шкуру і ставала прекрасною жінкою, і котру поневолив земний чоловік, коли вкрав і сховав її тваринну шкіру), і доповіла своєму чоловіку-поліцейському. Коп навідався до будинку Гартів, та налякана мати Еліс приховала її садна і збрехала, що в них усе добре.
Дівчинка, відчуваючи ненависть до батька, фантазувала про те, як обливає його сплячого керосином і кидає сірника, і тато спалахує як факел… А потім одного разу пожежа сталася по-справжньому, нібито через нещасний випадок, незумисну необачність Еліс… Отямилася дівчинка в лікарні після коми і дізналася, що у вогні загинули і батько, і матір, і недоношений братик…, і жахлива та новина і провина, і пережита травма позбавили дитину голосу, наче русалку з іншої казки про вигадану морську істоту… Бібліотекарка хотіла забрати Еліс до себе і згодом удочерити. Та виявилося, що в дівчинки є бабуся (Вівер) по татовій лінії. Загадкова стара дама утримує величезну квіткову ферму, де робиться мед і де мають прихисток десятки жінок, що втекли від агресивних чоловіків… Еліс починає зростати на фермі, вивчати значення квітів, навчатися розуміти їхню нескладну поетичну мову та їхню виняткову красу. І краса та, гармонійне співіснування з природою начебто лікують травмоване дитя. Але бабуся Джун має занадто багато старих і нових секретів, котрі ховає у коробках і боїться витягти на світло.
Смотрите легально на MEGOGO
Цікаво, що цього ж року вийшов повнометражний драматичний трилер «Тихий садівник», в якому Сігурні Вівер зіграла теж доволі своєрідну стару пані, котра є власницею садиби з величезними садами і котра приймає в своєму будинку юну онукову племінницю, що залишилась сиротою. Та якщо маєток зі стрічки Пола Шредера був осередком суворих правил, феодального порядку і неволі, то квіткова ферма Джун Гарт – оселя безумовної свободи. Сама Джун тут живе у лесбійському шлюбі. Тут курять травичку, грають у покер, міксують джин з тоніком, мастяться медом як панацеєю, танцюють, збирають і дарують одна одній букети, які промовляють виразніше за слова, і всі жінки (жінки-квіти, спершу зламані, та потім відроджені, наділені другим життям і другим цвітінням) є такими якими є, самими собою, без удавання і масок, брехні і страху. Існує лише одне правило: жодних чоловіків.
Формально головною героїнею є Еліс Гарт, і ми спостерігаємо її драму дорослішання. Та найцікавішою персонажкою є стара Джун, складний та суперечливий образ котрої постійно відштовхує і приваблює, спантеличує і бентежить, викликає заперечення та розуміння водночас. Ця відверта чоловіконенависниця, здається, готова гатити з рушниці у будь-яку особину чоловічої статі. Причому не підпускає і наче ненавидить вона не тільки дорослих, а й навіть малих хлопців, навіть новонароджених, бо потенційно всі вони, на її думку, є майбутніми агресорами, що жадатимуть домінувати фізично й психологічно над слабшими, над жінками, сестрами, матерями, доньками. І з одного боку, ця сліпа беззаперечна ненависть є ненормальною маніакальною одержимістю, патологічною посттравматичною нетерпимістю, безпідставною упередженістю і фобією. Через неї вона чинить жахливо несправедливі речі, втручається в чуже життя, намагається керувати чужою долею, зокрема долею онуки Еліс. Та з іншого, якраз підстави на то вона має, бо десятиліттями стикалася лише з такими чоловіками (синами, татусями, братами, коханцями… і зокрема власним сином), котрі плутали гідність з кулаком.
Є тут сентенції і про магічну дикість, неодомашненість австралійського континенту, і навпаки, про дискримінацію аборигенів. Є захопливі панорами кар’єрів, квіткових полів, заповідників, види каньйонів і кришталевих міжскелястих озер… Те, як мова квітів і мова насилля звучать на одній хвилі є парадоксальним і в той самий час надзвичайно художнім, образним, поетичним, мистецьким. Квіти говорять примітивно і сентиментально (типу акація – «я люблю тебе», орхідея – «жадаю володіти тобою», базилік – «огида»…), та серіал сентиментальним точно не є. Та простенька квіткова мова ніби контрастує зі складнощами життєвих рішень, підкреслює ілюзію, оману простоти життєвих виборів.
Звісно, момент втрати дівчинкою голосу є символічним. Це втрачений голос усіх жінок, котрі вирішили мовчати, терпіти, ховати синці… І не лише через страх, а й через нездорову любов і залежність (і зрештою Джун майже в усьому права: хлопчики, що бачили на матері чи відчували на собі насилля у дитинстві, часто виростають такими самими насильниками; а дівчатка, котрих лупцював батько або котрі бачили, як батько б’є матір, часто потім виходять заміж за кулаки і тягне їх виключно саме до чоловіків-аб’юзерів). Син Джун, батько Еліс Гарт, головний агресор цієї історії невипадково вирізьблює з дерева прекрасні фігури: це такий самий парадокс, як і тандем мови квітів і мови агресії. І в покинутій оранжереї, куди Джун не впускає своїх підопічних, стоїть монументальний витвір його сницарства: велике дерево з вирізьбленим на стовбурі жіночим обличчям, на котрому застиг крик. Проте то не лише крик від болю (приниження, побиття, ґвалтування). То також крик голосу, що нарешті прорізався.
Анастасія Лях
Втрачені квіти Еліс Гарт (The Lost Flowers of Alice Hart)
2023 рік, Австралія/ США
Продюсери: Сігурні Вівер, Барбара Гіббс, Глендін Івін, Сара Ламберт, Джоді Маттерсон
Режисер: Глендін Івін
Сценарій: Сара Ламберт, Голлі Рінгленд, Кірсті Фішер, Кім Вілсон
У ролях: Сігурні Вівер, Алісія Дебнам-Кері, Аліла Браун, Ашер Кедді, Ліа Перселл, Френкі Адамс, Александр Інгленд, Чарлі Вікерз, Тільда Кобем-Херві, Себастьян Суріта, Ксав’єр Семюель
Оператор: Сем Чіплін
Композитор: Ханья Рані
