Солтберн (Saltburn)

Кілька типу шокуючих сцен цієї стрічки наробили стільки галасу (переважно серед молодих, а може й навіть неповнолітніх глядачів, хоча фільм має обмеження 18+), що підняли на вуха весь TikTok, прости господи. Та насправді нічого аж «такого» у «Солтберні» немає (а сцена менструального орального сексу мала місце того ж 2023 року в іншій картині, а саме у камерному трилері «Чесна гра»).

Солтберн – це назва маєтку. Проте дослівно її можна перекласти як «соляний опік». Тож виникають асоціативні думки про опік від соляної кислоти чи про рану, спричинену вогнем, на яку ще й посипали зверху сіль, аби шкварило дужче. Такою «сіллю» у картині виступає певний персонаж, котрий і спалює, і на додачу зверху посипає.

Події розгортаються у нульових (герої дивляться по DVD комедію «Суперперці» і перший англомовний «Дзвінок», той що з Наомі Воттс). В Оксфордському коледжі дуже розумний (настільки, що розумніший за викладачів) і не дуже помітний (себто непопулярний) хлопчина на ім’я Олівер (Баррі Кеоган) випадково знайомиться з дуже популярним красенем Феліксом (Джейкоб Елорді, відомий за серіалом «Ейфорія» і роллю Елвіса Преслі у стрічці «Прісцилла»). Перший родом з ліверпульських нетрів, котрий мізками і старанною працею здобув собі стипендію; з неблагополучної родини, де батько типу агресор, мати не просихає від портвейну чи чогось ще більш зашкварного, а він, бідолашний, ледь не змалечку звик пхати мамі пальці до рота, аби та проблювалася… Другий з геть іншого світу, елітний синок, який навчається, звісно, за гроші, але на додачу до грошей і статусу ще й має солоденьке личко і магнетичний шарм, і всі його обожнюють (і хлопці, і дівчата), всі завжди труться поряд і жадають привернути його дорогоцінну увагу.

Олівер і Фелікс нібито ніколи не мали би перетнутися, адже вони з різних планет. Проте доленосний випадок, вища воля, провидіння (чи, може, якісь інші поки що невидимі глядачеві фактори) породжують дивну, парадоксальну дружбу. І Фелікс навіть запрошує свого новоспеченого нетипового приятеля до фамільного помістя, де мешкають боги-батьки (Розамунд Пайк і Річард Е. Грант), суїцидальна сестричка, купа прислуги і стабільно кілька приятелів-нахлібників. До «королівського замку», де зали-кімнати названі різними кольорами на кшталт кабінетів Білого дому, де на стінах висять або помпезні портрети пращурів, або справжній Рубенс; де кожна таця або тарілка стосується якоїсь династії і коштує мільйони… Та володіють усім цим типу напрочуд «приємні» і «ліберальні», і «привітні», і «прості», і «жалісливі» до плебсу і до нужденних щедрі і благородні люди, не самозакохані, не зарозумілі, не егоїстичні… типу…

Смотрите легально на MEGOGO

«Прекрасна зла історія про привілеї і бажання» – так звучить презентаційне гасло картини. До речі, написала і зняла її Емеральд Феннелл, яка раніше наробила не менше галасу зухвалим і радикальним феміністським чорноіронічним трилером «Перспективна дівчина» з напрочуд ефектним перформансом Кері Малліган (тут акторку теж можна бачити, але в епізоді, до того ж доволі дурнуватому). З одного боку, це начебто вельми стандартний психологічний трилер про одержимість, де хтось когось (або щось) маніакально, нездорово, руйнівно хоче і напроломно йде до мети, ліквідуючи будь-які перешкоди. З іншого – очевидна сатира (чи звичаєва чорна комедія). Причому сатира водночас і на характери та норми поведінки істеблішменту, і на заздрощі нижчих, але не бідноти (бо біднота навряд чи тягнеться до еліт, швидше бездіяльно ненавидить), а середнього класу, котрий спить і марить, як доторкнутися до еліти і як нею зрештою стати…

«Я боюся некрасивих людей», – з надзвичайно тоненькою, ледь-ледь помітною гидливістю вимовляє героїня Розамунд Пайк, яку також лякають бороди і щетини (плебейські бороди і плебейські щетини, звісно). «Але ти красунчик. Які ж гарні блакитні очі!» – продовжує вона, вперше побачивши ліверпульського (і замислившись, чи є у дірі-Ліверпулі рехаби…) бідаря Олівера (ім’я, треба думати, – алюзія на Олівера Твіста). Погодьтесь, фобія неестетики (на відміну від суто пролетарської фобії висоти, адже на «висоті» живуть вищі прошарки суспільства) – найкрасномовніша з усіх можливих фобій «класу обраних». Хоча, як бачимо у фіналі, жінці варто було б боятися павуків і комах.

– Я ж тобі казав, що він не потвора.
– Так, але ти, синку, буваєш аж занадто добрим до людей.

Ірландський актор Баррі Кеоган (відомий стрічками «Дюнкерк», «Убивство священного оленя», «Вічні», «Банші Інішерина»…, котрий уже підкорив кінокритичну експертну спільноту і котрого невдовзі, гадаю, чекає справжнісінька слава і навіть глядацький тріумф після виходу сиквела «Гладіатора» і сиквела «Бетмена», де неординарний і украй талановитий дублінський молодик зобразить божевільного Джокера) достобіса привабливий, гіпнотичний, лячний і переконливий… на тлі того, наскільки у «Солтберні» є непереконливим сам сюжет. Кеоган робить у кадрі доволі мерзенні речі (окрім згаданого менструального кунілінгусу, приміром, пожадливо сьорбає воду, котра стікає у ванний злив, після того, як у тій воді помився Фелікс; або трахає землю, в якій… е ні, це вже спойлер), проте з такими твердістю, упевненістю, брутальною грацією…, що найогидніше стає естетичним.

Перспективна режисерка і сценаристка Емеральд Феннелл ризикує зробити провокативність не сильною, а слабкою стороною своїх фільмів. Адже надто на ній зациклюється, і тому «Солтберн» помітно програє «Перспективній дівчині» і виглядає вже дещо вторинним, а твісти замість того, аби бути продуманими і неочікуваними, видаються умовними і передбачуваними. До того ж авторка ніби плутається у природі одержимості Олівера: вона адресована Феліксу чи феліксовому життю, тобто скромний гість, що тушується у темному закутку, хоче отримати золотого хлопця чи стати золотим хлопцем?.. Виходить так, що напівзваний прихожий хоче обидві цукерки, хоча отримання однієї автоматично унеможливлює іншу.

Виняткова цупкість Кеогана, на щастя, тримає історію вкупі, як добряче замішаний клейстер. Інакше вона поплила б по тарілці, як та оката яєчня, котру в одній зі сцен подали героєві надто рідкою.

Анастасія Лях