kinowar.com

10 найкращих ролей Кері Малліган

Найкращі фільми Кері Малліган

Ця британська акторка на перший погляд здається дівчам-кульбабкою (хоча вона давно вже є дорослою жінкою), проте має неабиякий талант створювати образи, котрі… дратують. Тобто це не недолік, а навпаки, адже Кері Малліган «вмикає подразник» виключно там, де це не просто доречно, а й необхідно. Приміром, в образі однієї з молодших дурнуватих доньок сімейства Беннет в екранізації «Гордості та упередження» (але не тієї найшаленішої дурепи, котра втекла з лейтенантом Вікхемом). Або у ролі Дейзі Б’юкенен в екранізації «Великого Гетсбі».

Звісно, Малліган грає і більш вдумливих жінок. А інколи навіть підкреслено серйозних. Іноді просто хороших і скромних. А подекуди небезпечних… У добірці згадуємо найбільш ефектні, філігранні, глибокі, проникливі виступи цієї англійки з ямочками на щічках, котра однаково переконлива і в легковажності, і в інтелекті.

Виховання почуттів (An Education, 2009)

Це той фільм і та роль, котрі відкрили ім’я нікому до того невідомої Кері Малліган експертній світовій кіноспільноті. В екранізації мемуарів британської журналістки Лінн Барбер юна акторка зіграла шістнадцятирічну дівчину, котра вперше закохується і вперше гірко розчаровується…, і здобула номінацію на «Оскар» й одноголосно захопливі рецензії на свою адресу. «Виховання почуттів» – це мелодрама дорослішання, котра розповідає про юнацькі мрії, хвилювання, сподівання, наївні очікування… і неминучі перші жорсткі стикання із правдою дорослого життя. Події розгортаються у Лондоні початку 1960-х років. Героїня Малліган, мила і старанна учениця Дженні, має гарні оцінки, грає на віолончелі в молодіжному оркестрі і марить вступом до Оксфорда. Вона слухається суворого батька і рішуче налаштована рушати по життю правильними кроками…, допоки не зустрічає харизматичного Девіда (Пітер Сарсґаард), котрий удвічі старший за неї, кермує спортивною автівкою, слухає джаз, має доступ до закритих клубів, проводить вікенди у Парижі… й обіцяє відкрити довірливій дівчині двері у розкішне (не правильне, а шикарне) доросле життя… Звісно, це не про Попелюшку, а про скидання рожевих окулярів і повернення до реальності через болісний, але необхідний момент трощі ілюзії. Він надломлює, проте не ламає героїню, тож наприкінці очі вже сімнадцятирічної Дженні знову горять.

Драйв (Drive, 2011)

Дивно (хоча ні, закономірно, бо тоді все ще домінувала маскулінна культура), але після головної ролі у «Вихованні почуттів» і купи престижних номінацій у Малліган доволі довго не було головних ролей, тобто ролей у феміноцентричному кіно, у фільмах, котрі розповідають історії жінок. Але й у картинах про чоловіків вона створила чимало помітних і нетривіальних образів, нехай і на другому плані. Особливим і знаковим у цьому сенсі виявився 2011 рік, коли вийшли стрічки «Драйв» Ніколаса Віндінґа Рефна і «Сором» Стіва МакКвіна. Зрозуміло, що на тлі виразної не лише фізичної, а й ментальної фактури Раяна Гослінга, котрий зіграв мовчазного і безіменного (із зубочисткою в роті і скорпіоном на спині сріблястого бомбера) денного каскадера і нічного водія, що стрімко і спритно увозить бандитів з місць злочину; на тлі жорстокого реалістичного насилля і на тлі вельми експресивної неонуарної естетики… тиха героїня Малліган (просто випадкова сусідка, молода матір малого сина, знедолена дружина дрібного злочинця, що якраз вийшов із тюрми) майже губиться. Її Айрін – втілення не сили, а слабкості. Вона нічого не вирішує, нічому не спроможна протистояти і просто вдячно приймає безкорисливу поміч загадкового хлопця у сріблястій куртці. Проте цю слабкість акторка зобразила настільки природно, абсолютно за рамками кліше «дівчина у біді», наче все життя прожила у маргіналізованому середовищі нещасливою матір’ю-одиначкою, заміжньою з неповнолітнього віку за зеком-рецидивістом…, однак не зневірилася в існуванні випадкових безіменних героїв.

Сором (Shame, 2011)

Драма Стіва МакКвіна розповідає про нью-йоркського еротомана (Майкл Фассбендер), котрий постійно мастурбує та займається сексом або принаймні постійно думає про секс, де б він не знаходився: вдома, на роботі, у громадському транспорті. Може прозвучати як бруднувата комедія, та це абсолютно точно не комедія й абсолютно точно не бруд. Насправді «Сором» – глибока психологічна трагедія. І коли герой одержимо трахається (а він саме трахається, а не займається сексом чи тим паче любов’ю, бо ерекція і оргазм для нього можливі виключно тоді, коли відсутні почуття, тож він просто механічно довбає), то нібито справді постійно відчуває сором… Причина його хвороби поступово вимальовується (та лише делікатним натяком, без жодної грубої чіткої вказівки), коли на екрані з’являється героїня Кері Малліган, несподівана загадкова сестра, котра співає у лаунж-клубі, й очевидно, як щось тремтить всередині героя, коли він слухає той спів… МакКвін так до кінця фільму і не говорить нічого про інцест, тож ми можемо тільки здогадуватись про патологічні стосунки брата і сестри в минулому (можливо, в дитинстві чи юнацтві). І звісно, головним тут виступає він, а не вона, це перш за все саме його історія, його травма, його аномалія, його наслідкова маніакальність і водночас захисна реакція, і відчайдушно потужний, навіть екстремальний перформанс Фассбендера майже не лишає місця нічому іншому… Проте образ Малліган хоча й менш виразний, тихий і закритий, та не менш цікавий і складний. І можливо, вона навіть більш травмована і більш хвора, аніж він. Геть слабка і геть зламана, зі шрамами на зап’ястках, якось вона навіть пробує лягти до брата у ліжко, вочевидь шукаючи не фізичної близькості, а тепла і підтримки рідної людини, та герой панічно і різко її відштовхує… Не говорить МакКвін напряму про інцест тому, що це кіно зовсім не про інцест, навіть якщо такий справді мав місце в житті персонажів. «Сором» – про хворі самотні душі у сірому мегаполісі, котрі марно намагаються лікуватися нарочито дикими фізичними контактами із незнайомцями, від яких стає ще самотніше і холодніше, і коли порожнечу не вдається заповнити, лишається самий лише… сором.

Всередині Люїна Дейвіса (Inside Llewyn Davis, 2013)

Знову Малліган на другому плані, бо на першому історія чоловіка, а не жінки. Проте у братів Коенів навіть третій план завжди замальований яскраво і густо, аби не було жодного білого місця на папірці. «Всередині Люїна Дейвіса» – музична драма про блукання безуспішного фолк-музиканта по холодній зимній Америці в антуражі рельєфних 1960-х років, заповнених консерваторами на поверхні і бітниками та нігілістами в андеграунді. Цікаво, що Малліган і Оскар Айзек раніше зобразили дружину і чоловіка у неонуарній кримінальній драмі «Драйв» (саме Айзек був тим звільненим з-за ґратів злочинцем, що повернувся додому до жінки і сина і зробив тих мішенню для бандитів, котрим заборгував), а тут возз’єдналися у геть іншій атмосфері, проте знову зобразили пару, стосунки в якої абсолютно не склалися. Чесно кажучи, Кері Малліган у цій картині важко помітити, бо їй важко конкурувати з харизматичною бородою Айзека і зухвалим рудим котом (і з ексцентричним співочим дуетом Адама Драйвера і Джастіна Тімберлейка). Проте акторка теж співає. А ще радить героєві Айзека вдягати по два презервативи за раз (бо, судячи з усього, коли в минулому у них були стосунки, їй довелося зробити аборт). В епізоді брати Коени зумисно показують Боба Ділана (тобто маловідомого актора Бена Пайка в образі Боба Ділана), аби на його тлі бідолаха Люїн Дейвіс (ще й ім’я таке важке і незрозуміле – Люїн) виглядав ще більшим невдахою. Бо ж ця іронічно-лірична кінобалада не про шлях вгору до успіху і не про падіння униз, а про рівну дорогу, особливо холодну і непривітну рано-уранці, мрійливих невдах.

Подалі від шаленої юрми (Far from the Madding Crowd, 2015)

У 2015 році Малліган нарешті виконала одразу дві головні ролі у феміноцентричних фільмах «Подалі від шаленої юрми» і «Суфражистка». Другий виявився малоцікавим суто академічним маніфестом, а от перший, костюмована токсично-романтична драма від данського режисера Томаса Вінтерберґа за однойменним романом Томаса Гарді, внесла майже радикальне й ефектне переформатування в амплуа акторки. Замість традиційно слабких, вразливих, зранених, надломлених дівчат-горобців з підбитим крилом Кері Малліган постала в образі владної красуні, молодої власниці ферми у вікторіанській Англії, котра свідомо кидається у флірт із трьома абсолютно різними чоловіками: плебейським молодим фермером, що розводить овець і тхне (у хорошому сенсі слова) тестостероном (Матіас Шонартс); багатим аристократичним зрілим холостяком (Майкл Шин) і зніженим жіночним юним сержантом королівської армії (Том Старрідж). Той випадок, коли Малліган майстерно «увімкнула подразник» і створила звабливий і водночас відразливий суперечливий образ, який дражнить, грає на нервах і навіть зрештою бісить тією невизначеністю і «тарганами», що рояться у незбагненній голові гордовитої пані, котра має і цноту під сукнею, і контроль у руках.

Ферма «Мадбаунд» (Mudbound, 2017)

Події цієї антирасистської драми, поставленої темношкірою режисеркою Ді Ріс, розгортаються у сільській глибинці штату Теннессі одразу після завершення Другої світової війни. Героїня Малліган Лора (вона тут нібито не головна, проте і не другорядна, оскільки події стаються хоча й з іншими персонажами, та саме вона за ними спостерігає) за рішенням чоловіка переїжджає разом із дітьми та свекром жити на ферму і відповідно займатися фермерством. Міській мешканці важко пристосуватися до багна і важкої фізичної праці, тобто до специфіки сільського життя. Але справжній бруд, виявляється, знаходиться не в землі, а на поверхні, в головах запеклих расистів, котрим серед інших є і свекор Лори. Ді Ріс вибудовує потужну драматургію на паралелях і парадоксі: на війні було пекло, та відчувалась свобода, бо мораль, націлена на знищення спільного ворога, була вільною від расових упереджень і расової ненависті (з війни паралельно повертаються додому білий, дівер героїні, котрого в бою врятував від смерті чорношкірий, і чорний – син родини, котра орендує частину землі на тій самій фермі – який під час війни мав роман з білою європейкою, і від того міжрасового кохання народився малюк); а після війни почалося інше пекло, в якому вже ніхто, хто повернувся, не почувався вільним: ані білий юнак з посттравматичним розладом, ані чорний, котрий став мішенню для ку-клукс-клана.

Дике життя (Wildlife, 2018)

Кожний шлюб – це дике життя… Ще одні 1960-ті на рахунку Кері Малліган і ледь не краща робота за всю її акторську кар’єру. У майстерному режисерському дебюті актора Пола Дано, напрочуд витонченому, інтелігентному і дуже тихому (тобто зумисно відмінному від епітета «дикий» у назві), Малліган і Джейк Джилленгол зіграли подружжя з провінційного містечка Монтани, сімейне життя котрих розвалюється на очах у сина-підлітка, і саме очима хлопця ми спостерігаємо за цим крахом. Проте саме у Малліган тут найсильніший виступ і велике соло, адже практично на початку історії чоловік, котрого звільнили з роботи і через гордість котрого родина опинилася у фінансовій скруті, влаштовується у пожежну бригаду на сезон лісових пожеж і майже щезає з кадру, і дружина залишається сама і намагається різними шляхами (навіть такими, котрі її принижують і котрих вона соромиться, і навіть відчуває сама до себе огиду, як то через вимушені розрахункові стосунки з тим, хто може поліпшити її грошове становище) забезпечити себе і сина. Тут героїня Малліган не слабка, проте і не сильна (Дано уникає крайнощів, різких характеристик, грубуватих наліпок і ефектних випадів). Вона нещасна і затиснута у душній, тісній ситуації, з якої не бачить іншого виходу, окрім відчайдушних кроків. І водночас достатньо стійка, щоб не зламатися… Наприкінці, до речі, Джилленгол повертається, та лише (буквально і фігурально) для останньої сімейної світлини на пам’ять.

Перспективна дівчина (Promising Young Woman, 2020)

20-ті роки двадцять першого століття точно увійдуть в історію як бум радикально феміністичного кіно, спровокованого гучним викриттям і засудженням Гарві Вайнштейна та низкою подальших аналогічних скандалів навколо іменитих чоловіків. І «Перспективна дівчина» – жорстке, зухвале, у хорошому сенсі цинічне і відчайдушне породження того вайнштейнівського феномену. І це тотальний бенефіс Кері Малліган, де її шаленому сольному номеру взагалі ніхто і ніщо не заважає. Вона тут навіть не дівчина, а машина помсти, котра бачить ціль, не бачить перешкод. І аби помститися чоловікам і системі, котру чоловіки створили і міцно насадили, вона ні перед чим не зупиниться і наважиться на найбожевільніший і найрадикальніший крок… Підкреслено нетипова роль для акторки, котра вперше за свою кар’єру виступила небезпечною героїнею-танком і водночас героїнею-голкою, котра штрикає боляче і нишком, попри такі милі ямочки на щічках.

Вона сказала (She Said, 2022)

Продовжуючи тему Гарві Вайнштейна, Кері Малліган зобразила одну з двох журналісток газети The New York Times (а саме Меган Туї), які викрили багаторічні сексуальні домагання впливового голлівудського продюсера до відомих і маловідомих актрис і невідомих асистенток… й отримали за своє сенсаційне розслідування Пулітцерівську премію. До речі, компаньйонкою Малліган (тобто виконавицею ролі другої журналістки Джоді Кантор) виступила Зої Казан, партнерка по життю і по творчості актора і режисера Пола Дано, в котрого Кері Малліган знімалася у «Дикому житті». Малліган і Казан склали розумний, серйозний, виважений, вдумливий, скрупульозний, упертий, сміливий, професійний тандем, котрий можна назвати феміністичною відповіддю іншого покоління тандемові Роберта Редфорда і Дастіна Гоффмана у культовому політичному трилері Алана Пакули «Вся президентська рать».

Маестро (Maestro, 2023)

А у цьому байопіку, знятому Бредлі Купером про знаменитого композитора і диригента Леонарда Бернстайна, актриса виконала роль нібито другого плану (скромної дружини великого генія), але насправді головну, бо історія Бернстайна (котрого зобразив сам Купер) розкривається тут виключно крізь призму стосунків з дружиною Феліцією, крізь призму її здебільшого тихих і прихованих почуттів, її багаторічної відданості, колосального терпіння, болісного розчарування і гіркоти усвідомлення, що вона прожила надзвичайно нещасливе життя у тіні чоловіка, котрий хоча й був удячним, проте ніколи не відчував до неї пристрасті, бо просто не міг відчувати із суто біологічних причин і був щодо цього чесним (Леонард Бернстайн був гомосексуалом). Трагедію недолюбленої самотньої жінки, котра, на жаль, сама і цілком свідомо зробила наївний і хибний вибір, котра так ніколи і не відчула на собі бодай один закоханий і спраглий погляд, Малліган зіграла без жодного надриву, елегантно і з непохитною гідністю.

Анастасія Лях

Читайте також:

Найкращі ролі Гелен Міррен

Найкращі ролі Діане Крюгер

Найкращі ролі Меріл Стріп

Найкращі ролі Кейт Бланшетт

Найкращі ролі Леа Сейду

Найкращі ролі Тільди Свінтон

Найкращі ролі Руні Мари

Найкращі ролі Скарлетт Йоганссон

Найкращі ролі Марго Роббі

Найкращі ролі Анджеліни Джолі

Найкращі ролі Віри Фарміги

Підтримайте Україну:

  • фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
  • фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
  • Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
  • дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:

Коментарі