Мама, тато, я – здорова, бл*ть, сім’я. Рецензія на фільм “Уроки толерантності”

21.02.2024 Рецензія

В мене вдома п*дар, а мені пофіг. І мене це лякає.

Денис

В український прокат вийшла стрічка Аркадія Непиталюка «Уроки толерантності», про те як просту хмельницьку родину має відродити гей-сантехнік. Звучить уже смішно, і так воно дійсно є. Та не думайте, що на вас чекає чергова пласка комедія на кшталт «Великої прогулянки» чи «Найкращих вихідних». Хоча усі банальні жарти про геїв та іспанський сором за гомофобську українську родину, які ви собі могли уявити, точно будуть. Проте історія Аркадія Непиталюка та Людмили Тимошенко, насправді, глибша.

Непиталюк взагалі спеціалізується на деконструкції «маленького українця», провінціала, який немов щойно вийшов з села та совка, зберігши такий дивний погляд на світ, за яким завжди цікаво спостерігати звіддаля. У своїх коротких метрах «Кров’янка» та «ГКЧП», а також повному метрі «Припутні» Аркадій щораз береться витягати своїх не надто презентабельних героїв на світло, щоб дати їм шанс на розвиток, через розмови і сварки та карколомні події віднайти в них те добре, що робить їх людьми вартими уваги.

З сім’єю Найдюків прийом незмінний. Батько Зіновій, дочка Діана, син Денис та голова сімейства Надія живуть у старій задрипаній трикімнатній квартирі у хрущівці. Після гостинки – це для них хороми. Проте кредит за квартиру, як і загалом забезпечення сім’ї – задача Надії, котра працює вчителькою. Зіновій – класичний чоловік-нездара, що загубився у дикому постсовковому капіталізмі і тільки й вміє, що нити, як держава йому винна достойне життя, а не великі комунальні платежі. Син Денис не високого ума, крутить машини в гаражі та сподівається завести власне СТО. Ну а Діана мріє з другої спроби таки вступити на акторські курси.

Щоб виборсатися з боргів, мати, яка відверто заїбалася то все стягувати на собі, вирішує подати сім’ю на програму Європейського Союзу з уроків толерантності. Щоб отримати знижку 90% на комуналку всього то й треба, що прийняти у себе на три тижні гея, який має навчити Найдюків бути терпимими до ЛГБТК+ спільноти.

Звісно, така зав’язка обіцяє справжній шок і неприйняття, а також купу кумедних ситуацій. Непиталюк та Тимошенко максимально наситили стрічку нетолерантними жартами про корок у дупі і голубці та все в такому дусі. А ще герої багато і смачно матюкаються, що для українського кіно виглядає небаченим. Автори могли собі дозволити розгулятися в діалогах наповну, адже грошей від держави фільм, який виграв пітчинг, так і не отримав через початок вторгнення росіян. Знімали за гроші продюсера Сергія Лавренюка, котрий навіть отримав камео у фіналі.

З іншого боку, мізерний бюджет і війна наклали обмеження. Всю стрічку довелося умістити в одну квартиру. Камерність не в новинку для цієї історії, адже постала вона з п’єси Ігоря Білиці «Гей-парад». Проте першочерговий сценарій, з яким команда виграла пітчинг Держкіно, був багатшим на локації. Та у квартирі в хрущівці героям фільму вдається ще більш насичено видати усі стереотипи та страхи про геїв і оприявнити проблеми власної родини.

Не в останню чергу завдяки прекрасному виконанню ролей матері та батька Оленою Узлюк та Олександром Яремою. Героїні Узлюк віриш, бо таких вчительок бачив кожен з нас. Вона чуйна й охайна, готова вислухати, вміє висловлювати свою думку, але може й матюкнутися, а ще майже професійно приймає позу «шкільна лінійка» перед об’єктивом фотоапарата. В Яреми теж вийшов дуже автентичний безпорадний Зеник, на сцені навчання масажу якого в глядачів ледь не істерика стається. А от діти виписані гірше і явно губляться на фоні батьків.

Уроки толерантності

Історія в Непиталюка та Тимошенко вийшла зовсім не про геїв та толерантне ставлення до них, чи, тим паче, нав’язування якихось чужих нам цінностей, про що так переживають молодики, котрі розписали стіни столичного кінотеатру «Жовтень» під час прем’єри фільму та скандували традиціоналістські лозунги біля Українського дому, де проходив показ стрічки в рамках проєкту “Кінопростір” від Української Кіношколи.

Насправді, гей-сантехник Василь, що ненадовго оселяється у Найдюків, розповідає їм не стільки про геїв, як про них самих. Він виступає каталізатором змін у родині просто тому, що намагається створити безпечний та нетоксичний простір. Таке середовище, в якому вміють слухати і чути. Де турбота про іншого – це не буденний обов’язок, нав’язаний статтю чи роллю в родині, який потрібно виконувати стиснувши зуби, а добровільне бажання піклуватися про близьку людину, і отримувати піклування у відповідь.

І це найбільше дивує Найдюків, і здивує глядачів, що герої стрічки не роблять розворот на 180 градусів і не стають прибічниками одностатевих шлюбів, вони навіть не позбавляються своєї латентної гомофобії, але вчаться не боятися міфів, не жити по шаблонам і довіряти людям та одне одному. Адже толерантність – це та межа, яка стримує від втручання у думки, почуття, переживання, смаки іншої людини. Толерантні люди більше знають про свої недоліки та переваги, не перекладають відповідальність на інших, толерантні люди не ділять світ на дві частини – чорне та біле, не роблять акцент на розбіжностях між «своїми» та «чужими», тому готові вислухати та зрозуміти інші точки зору.

Дмитро Сидоренко

Читайте також:

Найкращі українські фільми 2023 року

Підтримайте Україну: