Ця біографічна сімейна трагедія, яка ховається за формою спортивної драми, є не лише одним з найкращих фільмів 2023 року, а й, мабуть, найкращим фільмом про реслінг навіть на тлі таких відмінних стрічок на задану тему, як «Реслер» з Міккі Рурком і «Боротьба з моєю родиною» із Флоренс П’ю. Бо якщо картина Даррена Аронофскі надто меланхолійна, а робота Стівена Мерчанта надто легка і здебільшого комедійна, то «Залізний кіготь» від канадського постановника Шона Дуркіна (котрий раніше, між іншим, вже розповів одну вражаючу і недооцінену історію про абсолютний крах родини у трилері «Гніздо») є чистою квінтесенцією болю, який уособлює реслінг і тоді, коли б’є по-справжньому, і коли влаштовує театр, за лаштунками якого все одно хочеться плакати чи навіть вити.
Якщо не знати, що сценарій «Залізного кігтя» засновано на реальній історії, то здаватиметься, що «оце автори понавигадували», «оце так наперебільшували», «оце так поназгущували фарби». Натомість знаючи, що драма техаської родини реслерів на прізвище фон Еріх, які і сольно, і командно штурмували сцену-ринг у 1970-80-х роках, – це реальна історія, неможливо, навіть будучи непробивним скептиком, не повірити у реальність фамільного прокляття. Бо ніяк інакше, окрім як прокляттям, пояснити жахливі біди цієї сім’ї не вдається.
Хоча ні, вдається. Насправді дуже часто, майже завжди нашим найбільшим «прокляттям» є… наші батьки. Наша спадковість, від якої відірватися набагато важче, ніж здається (про це Арі Астер зняв бездоганний горор). І таким прокляттям для братів фон Еріхів був їхній батько, котрий замолоду сам виходив на ринг, але так і не зміг здобути заповітний чемпіонський титул, тож синів виростив лише для того, аби ті (геть неважливо, якою ціною) принесли йому горезвісний пояс. Він за кожної нагоди давав синам зрозуміти, що його «батьківська любов» має градацію, і призові і непризові місця розподіляються згідно з досягненнями (тож в аутсайдерах на останньому місці завжди був молодший Майк, найніжніший з усіх, найменше за всіх придатний до реслінгу, який замість спорту захоплювався грою на гітарі і хотів бути музикантом). Також він не дозволяв хлопцям плакати, бо «чоловіки не плачуть», і нікому не давав бути собою, бо всі мали бути кращою (за його розумінням) версією його самого і забезпечити йому перемогу, якої він колись не досяг.
І сини хотіли, аби батько був задоволений, аби батько ними пишався і їх любив. Тож навіть ті, котрі не тяжіли до реслінгу (молодший Майк-музикант або старший Кевін, якому у тій «роботі», у тому нав’язаному батьком «захопленні» подобалося лише те, що він був разом зі своїми братами, був зі своєю сім’єю), все одно старалися задля тієї ефемерної «батькової любові», котра кочувала від сина до сина залежно від перемінного успіху на арені.
Смотрите легально на MEGOGO
Власне, не меншим прокляттям для хлопців була і матір, яка повбивала власних дітей (навіть не хочеться брати «повбивала» і «повбивав» у лапки) так само, як повбивав її чоловік (до речі, перший прицільний погляд камери на будинок і так звану династію фон Еріхів фіксується на трьох ключових красномовних речах, які майже вичерпно характеризують ментальність цієї родини: сервант з колекційною зброєю, що вказує на консервативний республіканський світогляд і зрештою спрацьовує за класичним принципом «чеховської рушниці»; розп’яття на стіні, що вказує на набожність і «богоугодну» патріархальність; полиця зі спортивними трофеями, що вказує на одержимість перемогами). Адже вона ніколи чоловікові не суперечила, бо й сама поряд із ним не мала власного «я» і власного голосу, і лише наприкінці, коли лишився тільки один з п’яти синів, нарешті прокинулася і одного дня, коли чоловік прийшов додому, вона сіла малювати (бо колись давно, коли була собою, захоплювалася малюванням) і не приготувала нічого на вечерю.
Якщо реслінг у «Реслері» був певною мірою метафоричною антитезою до справжнього болю, бо головний герой на рингу влаштовував виставу з пакетиками штучної крові, а за межами рингу падав у прірву душевного болю й самотності, то в «Залізному кігті» фізичний біль є буквальним і максимальним, він відчувається на фізіологічному рівні (коли родині наносить удар новина про «смерть від розриву кишківника»), відчувається як біль фантомний (коли болить ступня, якої вже немає), відчувається при кожному гриманні кісток об підлогу. І чим дужчий фізичний біль на помості, тим сильніше глядач відчуває закулісну деструкцію психіки.
Є у фільмі момент, коли обличчя всіх братів фон Еріхів накладаються одне на одне так, що розібрати окремі риси кожного неможливо, бо вони ніби перетворюються на одне середньоарифметичне лице. Саме так, одним середньоарифметичним переможцем без індивідуального імені та індивідуального обличчя, бачив своїх дітей батько Джек, колишній реслер Фріц фон Еріх, такий собі цар Едіп навпаки, що, намагаючись уникнути прокляття, вбив не батька, а синів. Саме так, Шон Дуркін зняв маленьку і водночас епічну давньогрецьку трагедію у дусі Софокла та Евріпіда, у п’єсах котрих батьки постійно вбивали дітей, а діти вбивали батьків, і завжди над родинами висів злий нездоланний фатум і тяжіло пророцтво-прокляття. А відчайдушно-розпачливо розіграли трагедію Голт МакКелені (зірка серіалу «Мисливець за розумом»), Гарріс Дікінсон («Трикутник смутку», серіал «Убивство на краю світу»), Джеремі Аллен Вайт (зірка серіалу «Ведмідь») і Зак Ефрон, який і тут у фільмі, і взагалі тепер є зовсім іншим Заком Ефроном і вже ніколи не буде колишнім, що, мабуть, на краще.
Втім, якщо вірити у прокляття, то варто вірити й у диво також. І таки справжнє диво, що старшому зі сумнозвісних братів фон Еріхів вдалося розірвати пуповину, вдалося пережити і перебороти спадковість, вдалося створити власну сім’ю, в якій хлопцям і навіть чоловікам можна і треба плакати, ніхто за те не принизить і не засудить; вдалося стати своїм синам не прокляттям, а батьком.
Анастасія Лях
Залізний кіготь (The Iron Claw)
2023 рік, США/ Велика Британія
Продюсери: Тесса Росс, Деррін Шлезінгер
Режисер: Шон Дуркін
Сценарій: Шон Дуркін
У ролях: Зак Ефрон, Джеремі Аллен Вайт, Лілі Джеймс, Голт МакКелені, Мойра Тірні, Гарріс Дікінсон, Стенлі Сімонс
Оператор: Матіас Ерделі
Композитор: Річард Перрі
Тривалість: 132 хвилини/ 02:12