Найкращі фільми з Джейком Джилленголом
Цього каліфорнійця можна назвати «золотим хлопчиком». Він не приїхав підкорювати Лос-Анджелес з якоїсь глушини, а народився безпосередньо у Ла-Ла-Ленді. До того ж у сім’ї сценаристки та режисера, тож у голлівудські мрії та голлівудську магію був занурений із самого дитинства (недивно, що акторську професію обрав і Джейк, і його сестра Меггі). До того ж його хрещеними батьком та матір’ю були сам Пол Ньюман та Джеймі Лі Кертіс. До того ж йому пощастило народитися вродливим хлопчиком (актор регулярно входить до топів секс-символів, причому його обирають як жінки, так і чоловіки).
Зніматися Джейк почав іще підлітком. А будучи двадцятирічним юнаком, виконав роль, яка серед любителів інді-кіно та артхауса стала безкомпромісно культовою (йдеться, звичайно ж, про Донні Дарко). У двадцять п’ять Джилленгол отримав свою першу (і поки що єдину) номінацію на «Оскар» за чуттєву гру у титулованій гей-драмі «Горбата гора». Але заповітна статуетка йому не дісталася. Критики вважають (і з ними важко не погодитися), що кіноакадеміки кричуще несправедливо проігнорували Джилленгола 2015-го, коли він пролетів із номінацією за головну роль у трилері про найтемніший бік журналістики «Стрінгер».
Можливо, саме статус «золотого хлопчика» досі заважає акторові отримати «золотого чоловічка». Але здається, рано чи пізно академіки все одно поступляться, і найвища вершина нарешті підкориться альпіністу (до речі, він серед іншого грав в «Евересті», проте роль була незначна).
Донні Дарко (Donnie Darko, 2001)
Цей маленький арт-фільм режисера-дебютанта Річарда Келлі (який, на жаль, так на дебюті і застряг) несподівано став одним із найкультовіших проєктів в історії світового артхаусу та улюбленою картиною інтелектуальної, філософськи спрямованої молоді. Юний Джилленгол зіграв старшокласника Донні, який одного разу дивом уникає смерті: двигун від літака, що впав (хоча інші уламки так і не виявляють, наче літак був фантомом), потрапляє прямісінько в його кімнату, але героя у той момент в кімнаті не було. Після того, що сталося з хлопцем, відбувається низка дуже дивних подій, і всюди йому бачиться хтось у костюмі кролика, хто попереджає про скорий кінець світу. Здавалося б, «Донні Дарко» торкається заїжджених науково-фантастичних тезисів: подорожі в часі, часові петлі, паралельні реальності… Але робить це розумно, витончено, з гіпнотичним зануренням в езотеричний магічний реалізм, сюрреалістичний екзистенціалізм і філософію покоління X. Персонаж, створений Джилленголом, став обличчям і символом підліткового екзистенціального пошуку та підліткової рефлексії, ідеологом гіпстерів-нонконформістів.
Горбата гора (Brokeback Mountain, 2005)
Важко визначити, хто в цій чуттєвій, красивій, мальовничо-поетичній гей-драмі, що розгортається на тлі пасторальних високогірних пасовищ Вайомінгу в ковбойській провінційній Америці 1960-х, зіграв краще: Джейк Джилленгол чи покійний Гіт Леджер. Перший створив вельми тендітний і вразливий образ (але разом із тим не солодкий, а мужній). Другий – більш агресивний і маскулінний. Та головне – між двома виконавцями цієї буколічної елегії вібрує настільки потужна та переконлива екранна електрика, вибухає така космічна хімія, яку вкрай рідко побачиш і тим паче відчуєш між гетеросексуальними дуетами. І вкрай важливо, що пристрасть вийшла не мелодраматичною, а ніжність – не карамельною, від якої зводить вилиці і хочеться покопирсатися в зубах зубочисткою.
Патруль (End of Watch, 2012)
Цю поліцейську драму багато критиків справедливо вважають недооціненою. Експериментальний формат поєднує кримінально-поліцейське бадді-муві та мок’юментарі. Двоє лос-анджелеських копів-напарників (Джейк Джилленгол і Майкл Пенья) патрулюють неблагополучні квартали. Вони – не супергерої, а звичайнісінькі рядові патрульні, які ще жодного разу не стріляли зі своєї табельної зброї. Протягом тривалого розвитку дії аж до самої шокуючої кульмінації ми спостерігаємо їх рутинні будні, їх симпатичне, але цілком пересічне життя на роботі і поза роботою, їхні приятельські розмови про особисте за кермом на чергуванні, жарти та дружні насмішки, обмін інтимними байками та життєвими порадами. Якось вони реагують на дзвінок жінки, яка просить відвідати її літню матір, бо та не виходить на зв’язок. Хлопці жартують, що якщо виб’ють двері, то отримають наганяй від бабусі, яка напевно просто вийшла до крамниці або через старечу глухоту не чує ні телефонний дзвінок, ні стукіт у двері. Ще й доведеться відшкодовувати збитки. Проте найбезневинніший і дріб’язковий, здавалося б, виклик перетворюється на приголомшливе зіткнення з пеклом… І Джилленгол, і Пенья створили надзвичайно живі, прості, приземлені, прозаїчні образи, котрі чи не вперше в голлівудському кіно показують поліцейських без жодних штампів, картинності та піднесеної героїки.
Ворог (Enemy, 2013)
З цього детективно-психологічного арт-трилера про класичне літературне допельгенгерство розпочалося творче співробітництво Джилленгола з режисером Дені Вільневим. В екранізації роману Жозе Сарамаго «Двійник» актор виконав одразу дві ролі: вчителя історії та маловідомого кіноактора. За сюжетом протагоніст (звичайна маленька людина і лузер, що перебуває в перманентній меланхолії) одного разу бере у відеопрокаті фільм і в епізоді помічає актора, який схожий на нього, як дві краплі води. З цього моменту вчитель стає одержимим спершу пошуком свого двійника, а потім і його життям, альтернативним життям, яке могло би бути його власним у будь-якій з інших реальностей. Вперше з часів «Донні Дарко» Джилленгол занурюється у гострий, плутаний і шифрований інтелектуально-трансцендентний психологізм, звивисті лабіринти складного і темного, часом практично чорного розуму. У маленькому мозку маленького протагоніста метафоричний павук плете щільну клейку павутину, яка обплітає та інфікує павучим токсином думки та кроки. І цей тарантул (внутрішній ворог, альтернативне зловісне «я») отруює свідомість доти, доки чорна сутність, вигодувана заздрістю і досадою, не виходить назовні… гігантська і кудлата.
Полонянки (Prisoners, 2013)
І в тому ж році вийшов ще один детективний трилер Вільнева за участю Джилленгола, більш зрозумілий і доступний широкому глядачеві, тобто менш артхаусний, але не менш авторський, який довів, наскільки Вільнев бездоганний у плавленому, повільному, в’язкому саспенсі. Головні ролі виконали Г’ю Джекман (який зіграв одержимого батька, що починає самостійний пошук викраденої доньки, а потім викрадає і катує підозрюваного, якого вважає серійним маніяком-педофілом) і Джейк Джилленгол (що зіграв поліцейського, який самостійно, поки решта поліції нічого не робить, намагається вполювати злочинця). Дія розгортається у глушині Пенсильванії, похмурій, релігійній, сірій. І обидва актори однаково переконливі та об’ємні. Батько поєднує нестерпне горе та відчайдушний гнів. А ідейний і чесний правоохоронець, який уперто й виважено рухається до мети, не сміючи вийти за межі закону, поєднує скромність маленької людини, котрій невластиво переоцінювати свої сили та можливості, і твердість тихого самотнього «майже вовка», «майже лицаря», «майже героя». У нього постійно посмикується повіка (нервовий тик), тож зібраність і стриманість ризикують якось зірватись на істерику. Але він – правильний коп і хороша людина (хоча за плечима відчувається жорстке минуле). І він не зупиниться через лінь чи власних демонів, він неодмінно, хоча й не поспішаючи, дійде до кінця.
Стрінгер (Nightcrawler, 2014)
А ця роль, мабуть, найкраща у кар’єрі актора. Співпрацю з режисером Деном Гілроєм актор згодом продовжив у горор-сатирі на штучний і лицемірний світ мистецтва «Оксамитова бензопила», проте сатира істотно поступилася цинічному і шокуючому «Стрінгеру», котрий викриває не лише підпільний світ лос-анджелеської журналістики, а й нездорову маніакальну рішучість «нічного нюхача» забруднитися ледь не будь-яким антилюдяним лайном в гонитві за потворною сенсацією. Джилленгол, який сильно схуднув для ролі і навіть спромігся стати несимпатичним, зіграв дрібного злодія і пройдисвіта, якого ніде не беруть на роботу. Та одного разу, випадково побачивши зі сторони аматорську відеозйомку дорожньої аварії, яка згодом потрапила в офіційні теленовини, він розуміє, наскільки запитуваними є подібні чорнушні відео (бажано ексклюзивні і з кров’ю), і починає патрулювати нічне місто, полюючи за найбільш «смаженим», і дорого продавати відзняте у ЗМІ. Причому цього антигероя, який стає від сцени до сцени дедалі мерзеннішим, порочнішим і безпринципнішим, цікавлять не стільки гроші, скільки влада та перевага. Він копирсається в багнюці, як примітивний безголовий черв’як, але потім, ставши першим і «кращим», почувається маленьким богом і царем гнилого всесвіту.
Нічні тварини (Nocturnal Animals, 2016)
Цей неонуарний психологічний трилер Тома Форда, поставлений за романом Остіна Райта, порушує найболючіше для будь-якого чоловіка питання – питання мужності. Не в значенні м’язів. А в сенсі рис характеру, які роблять чоловіка чоловіком не за набором хромосом, а по суті (у комедійному ключі цю ж тему витончено та дотепно порушував шведський «Турист» Рубена Естлунда, де головний герой, відпочиваючи із сім’єю в Альпах, бачить лавину та тікає, геть не подумавши про порятунок дружини та дітей). І недивно, що головну роль виконав саме Джилленгол, який не вирізняється яскравою рельєфною брутальністю (принаймні не вирізнявся до ролі в ремейку «Придорожнього закладу»). У стрічці переплітаються дві лінії: події реальності та літературного роману. Героїня (Емі Адамс) отримує поштою рукопис від свого колишнього чоловіка, з яким після розлучення зовсім не спілкувалася. Це книга про чоловіка, який на трасі, подорожуючи з дружиною та дочкою, стикається з бандою виродків, які викрадають жінку та дитину, а його самого викидають з машини. Герою вдається сховатися та уникнути смерті. Він не кидається на пошуки дружини та доньки, як це зробив би протагоніст гостросюжетного кіно, але добирається до міста та поліції. За цей час жінку і дівчинку ґвалтують, вбивають і скидають у канаву… Насправді ж героїня Емі Адамс багато років тому розлучилася з героєм саме тому, що вважала його невдахою, нездатним стати справжнім письменником і лише марно витрачаючим час на безглузді потуги.
Писати, але не стати письменником; втекти від лавини, покинувши дружину та дітей; дозволити тваринам зґвалтувати і вбити рідних… – все це по суті одне й те саме: чоловіча неспроможність, нікчемність, слабкість. Тільки на відміну від вигадки, де переважно бінарний чи максимум тривимірний світ ділиться на героїв, лиходіїв і негероїв, у реальному житті все набагато складніше та менш однозначно. І треба сказати, показати такого ось негероя в комедії – задача набагато легша, ніж зобразити подібного персонажа в драмі і при цьому зуміти добитися від глядача не зневаги, а симпатії і поваги. Саме це і вдалося Джилленголу: показати слабкого чоловіка, який зрештою доводить коханій жінці, що чогось таки вартий… щонайменше її уваги і… думки про шкодування.
Сильніше (Stronger, 2017)
З одного боку цей байопік, який розповідає реальну історію американця, що втратив обидві ноги під час теракту на Бостонському марафоні, виглядає як типова життєстверджуюча і мотивуюча історія для кіноакадеміків. З іншого – вона зовсім не така нудотна і шаблонна, як здається на перший погляд. Не в останню чергу завдяки живій та неодноскладній грі Джилленгола. Його персонаж – знову-таки негерой, знову-таки лузер, який у свої добре за тридцять живе в маленькій квартирі вдвох із матір’ю-пиячкою. Він наче хороша людина, але лінивий, геть зовсім позбавлений амбіцій і будь-яких устремлінь (саме через це його покинула дівчина). І коли після вибуху та ампутації він опиняється у кардинально новій реальності, то постає перед вибором: бути нещасним калікою, що себе жаліє (так само лінивим, як і раніше, і пияком по слідах матері), або ж несподівано для самого себе стати прикладом сили волі і незламності духу. Що цікаво, герой приміряє обидві ролі.
Дике життя (Wildlife, 2018)
У цьому тонкому, тихому, інтелігентному та делікатному режисерському дебюті актора Пола Дано (заточеній під «Санденс» маленькій сімейно-побутовій драмі по книзі пулітцерівського лавреата Річарда Форда) головні ролі виконали Джилленгол і Кері Малліган. Вони зіграли подружжя, що мешкає у Монтані 1960 року і намагається впоратися з плачевним фінансовим становищем, яке от-от викине цю синєкомірцеву родину за межу бідності. Історію їхнього звичайного шлюбу, що розсихається і розсипається без гучних різких звуків, ми спостерігаємо очима сина-підлітка. Насправді «Дике життя» («дике» у значенні «повне внутрішнього крику і розпачу», не бурхливе і божевільне, але сповнене тихої істерики від неможливості просто «нормально» жити, не деградуючи і не падаючи в безодню) – бенефіс Малліган, яка більшу частину хронометражу виступає соло і пронизливо відіграє крах зневіреної, місцями жалюгідної, але не впавшої остаточно жінки. Джилленгол доволі швидко виходить із кадру, але встигає створити ще один живий, приземлений та суперечливий образ. Він знову зображує невдаху, в якому згасло (чи не було) завзяття, якого принизили обставини, і він це з’їв і ліг на диван замість того, щоби протидіяти і «борсатися». Його персонаж чистить взуття багатіям елітного гольф-клубу, отримує стусан під зад за «фамільярність» і занурюється у співчуття до самого себе. І на цьому його історія могла би умовно скінчитися. Але раптом цей практично списаний з рахунків чоловік та батько заявляє, що записався до бригади лісових пожежників… Якщо боротьбу героїні з собою ми спостерігаємо безпосередньо на екрані, то боротьба героя розгортається за кадром. Втім глядач, як не дивно, доволі чітко уявляє це рятівне ментальне переродження, цю реінкарнацію чоловіка всередині ганебного аутсайдера.
Винний (The Guilty, 2021)
Ще один суперечливий герой дістався Джилленголу в монотрилері «Винний», заснованому на однойменній датській картині. Переграти оригінал у виконанні Якоба Седергрена голлівудському актору, мабуть, не вдалося. Але створити потрібну напругу одними тільки голосом і мімікою Джилленгол точно зумів. Він зіграв поліцейського, якого тимчасово відсторонили від служби і заслали до колл-центру 911. Цілими днями він приймає дзвінки, переважно неважливі на кшталт бійки в барі та розбитого коліна від падіння на велосипеді. У ніч, яка має стати останньою в якості оператора служби порятунку, герой отримує тривожний виклик. Здається, викрадено жінку. І він одержимо хапається за цю можливість справді комусь допомогти та когось врятувати. Не тому, що супергерой. А тому, що мучиться почуттям провини… Якщо Седергрен грав по-скандинавськи холодно і дуже стримано, сухо, майже незворушно, то Джилленгол постійно перебуває на межі зриву, але все ж таки утримується від відвертої істерики. Актор одразу дає зрозуміти, що з його персонажем щось не так, що його щось не просто гризе, а зжирає зсередини. Але також дає зрозуміти, що цей чоловік із темним вчорашнім сьогодні заслуговує на шанс виправити помилки і спокутати вину. І лише в тому сенс.
Анастасія Лях
Читайте також:
Найкращі ролі Бенісіо Дель Торо
Найкращі ролі Браяна Кренстона
Найкращі ролі Кевіна Костнера
Найкращі ролі Ентоні Гопкінса
Найкращі ролі Дензела Вашингтона
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
Коментарі закрито.