Учень. Історія Трампа (The Apprentice)

В оригіналі фільм називається просто «Учень» і зумисно не використовує ім’я свого одіозного героя (хоча всередині стрічки жодного маскування немає, і Дональд Трамп зветься не інакше як Дональд Трамп). Такий підхід не лише підкреслює, що картина є ігровою, а не документальною, а й дещо ухиляється від жанру прямої біографії, вдаючись до більш абстрактних форматів на кшталт «авторський роздум на тему» та «байопік-настрій» (чи байопік-відчуття) замість прямолінійної подачі «байопік-факт» (і це ріднить роботу Алі Аббасі з роботами Пабло Ларраіна). З тієї ж причини Трамп у виконанні Себастіана Стена не постає нарочито рудим і не красується в кадрі підкресленим ходячим біографічним кліше (хоча на вінтажних світлинах молодий Дональд Трамп дійсно виглядає золотисто-русявим, а не іржавим).

Сюжет розгортається у Нью-Йорку 1970-80-х років, задовго до президентства і політики загалом. Зелений, недосвідчений, сором’язливий, невпевнений у собі і мало кому відомий Дональд, син бізнесмена-девелопера Фредеріка Трампа, ходить по квартирах і стягує з боржників орендну плату за проживання у похмурих багатоквартирних будинках, збудованих його батьком за програмою соціального житла. Крізь несміливість подекуди пробивається цинічна мізантропія, особливо перед тими, хто очевидно слабший, тож бабусі, котра не сплатила оренду вчасно, Дональд проціджує крізь зуби через поріг: «Сподіваюся, ви доживете до наступного місяця». Америка переживає велику енергетичну і відповідно економічну кризу, викликану так званим «нафтовим шоком» 1973 року, коли ціна на нафту злетіла у чотири рази (із трьох до дванадцяти доларів за барель). Тодішній Нью-Йорк абсолютно не схожий на головний мегаполіс світу, в якому збуваються мрії (чи принаймні «американська мрія»). Та ніяковий і незграбний Дональд, дивлячись на розруху і руїни, гадає, як повернути містові втрачений шик і видертись на вершину (неважливо, чого саме, головне аби бути зверху).

Коли його батько і батьків бізнес стають відповідачем у суді через позов Міністерства юстиції (Фредеріка Трампа звинувачують у расизмі через регулярні відмови здавати житло чорношкірим), Дональд звертається по допомогу до знову ж таки одіозного адвоката Роя Кона (зірка серіалу «Спадщина» Джеремі Стронг), котрий здобув собі славу при маккартизмі, саджаючи гомосексуалів і комуністів, і за яким закріпилося прізвисько «атакуючого собаки». «Ми ж виграємо?» – оптимістично запитує молодий Трамп, на що Кон з категоричним сарказмом відповідає: «Та ясно що ні! Працівники твого батька прізвище кожного чорношкірого помічали літерою «ч», і навряд чи це означало «чудова людина» (напевно що в оригіналі репліка звучить якось так: «…помічали літерою «b», і навряд чи це означало «best human»).

Але Рой Кон, дотримуючись гасла «в дупу закон, головне перемога» і позиції «ніколи не визнавати поразок», показує Дональдові альтернативні (ясно що зашкварно брудні) методи досягнення цілей і вчить неопереного, але дуже старанного учня завжди і за будь-яку ціну вигризати своє. Срати на людей, «Америка – мій головний клієнт!» – учить Кон темній і доволі загрозливій стороні насправді бутафорського патріотизму (адже Америка без людей – просто слово, мильна бульбашка, порожня дефініція, пустушка), і роки по тому блискуче засвоєний урок виллється у всім відому політичну кампанію «Америка передовсім» (читайте «Америка передовсім, а Америка – це Я, тож Я передовсім»).

Смотрите легально на MEGOGO

Режисер Алі Аббасі – відносно молодий, але напрочуд цікавий і гострий, один із найбільш непоказово авангардних і перспективних режисерів сучасності, котрий не женеться за трендами, не використовує кліше, ігнорує класичну жанровість та робить підкреслено не старомодне, актуальне кіно. Народжений в Ірані, він емігрував до Швеції, потім переїхав у Данію. Про Скандинавію, котра стала його другою батьківщиною, зняв фольклорне, засноване на національних казках і міфах доросле арт-фентезі у стилістиці магічного реалізму «На межі світів» про кордони, що більшості з нас не дозволяють бути самими собою, і про природу в усіх можливих сенсах, котра все рівно бере своє, бо природа – єдиний істинний синонім свободи. А потім повернувся до рідної іранської теми (зокрема теми тотальної дискримінації і тотального пресингу іранських жінок) у детективному трилері «Вбивця Святий павук» про реального іранського серійника на кшталт лондонського Джека Різника, котрий убивав повій, аби «очистити місто від скверни», та найбільшим жахом виявився не сам маніяк, а той факт, що і народ, і влада підтримали його «добру справу» і зробили ледь не національним героєм. Після Європи та Сходу Аббасі зрештою дістався американського кінематографа: спершу зняв кілька серій розхваленого критиками серіалу «Останні з нас», а далі видав без перебільшення безстрашний і резонансний байопік (за який команда Трампа вже пригрозила судом) про найбільш яскравого, найбільш суперечливого, найбільш горезвісного, найбільш осоружного і, мабуть, найбільш небезпечного політика сьогодення.

«Учень» – це теж історія «на межі світів», історія про кордон і перехід від невинного Дональда Трампа до Дональда Трампа на прізвисько «убивця святий павук». Ні, звісно, ні, ні «павуком», ні «святим павуком» у фільмі ніхто героя (чи антигероя, вирішуйте самі) не називає, проте хоча й не буквально, та персонаж робить приблизно те саме, що й іранський серійник: «покращує» місто і «покращує» (на своєрідний розсуд) свою країну. Ну і сам себе називає не інакше як «вбивця», бо «люди діляться лише на дві категорії: на убивць і лузерів», а бути лузером в його плани точно не входить. І якщо Святий павук душив на килимі повій, зневажаючи їхню «нечисту» природу», то Дональд Трамп (екранний Дональд Трамп) ґвалтує на килимі власну дружину Івану (котру, до речі, зобразила Марія Бакалова, що раніше зіграла у сиквелі «Бората», де серед іншого вельми красномовно і безцензурно, максимально «по-коенівськи» у найліпшому сенсі слова висміювався Трамп напередодні президентських виборів 2020), перед тим зневажливо зізнавшись, що вона його більше «зовсім не приваблює».

«Учень» – про той період, коли Дональд Трамп навчився укладати угоди і укладання угод (неважливо яких, аби в його інтересах, які Трамп «скромно» називав і називає «інтересами Америки») стало його життєвим кредо, котрим залишається і сьогодні, коли «наново кандидат» повсюдно кричить, що зупинить війну в Україні за 24 години (уклавши, ясна справа, угоду з путіним). Укладанню угод учня навчив учитель, але учень, як нерідко буває, перевершив наставника, тож історія під назвою «Учень диявола-адвоката» перетворилася на історію під усім відомою назвою «Адвокат диявола»…, вірніше «Диявол адвоката» (до речі, подаровані Дональдом умираючому від СНІДу Рою Кону діамантові запонки, котрі виявилися цирконієвою дешевкою, не художній домисел для ефектного слівця, а реальний факт).

Про мізогіна, сексиста, расиста, шовініста, популіста, про бульбашкову персону на границі між клоуном і найтемнішим боком Америки… Алі Аббасі зняв на диво не комедійну (не карикатурну), а драматичну сатиру. Драматичну і моторошну у хорошому сенсі. Не комплементарну (звісно ж), але й не критикуючу, і не стільки глузливу, скільки лякаючу, таку, в якій покроково визріває загроза (чи попередження про загрозу, бо ще не запізно електорату оговтатись від ілюзії про «чарівника», котрий справдить для всіх «американську мрію»). Стен і Стронг у цій дорослій неказці у стилістиці немагічного реалізму виконали напевно що найфілігранніші і найколючіші чоловічі ролі року (обидва приголомшливо трансформуються: один від слабкого до владного, другий точно навпаки). Немагічний реалізм – це коли силіконові груди виглядають як силікон, коли зайва вага зникає шляхом викачування жиру з набитого черева і коли лисина на голові зникає шляхом хірургічного видалення шматка лисої шкіри…, після чого процеси ожиріння й облисіння благополучно продовжуються, бо ж суть проблеми не вирішено. І саме так виглядає трампівський світ, де поразки не визнаються, а конфлікти зупиняються (питання: чи надовго?) не лікарем, а ножем косметолога, котрий переплутав себе з хірургом.

Анастасія Лях