Очевидно, що об’єктивних тріумфаторів (хоча об’єктивність у контексті мистецтва – категорія вельми умовна і вельми суперечлива, навіть коли першість визначається голосуванням тисячі експертів, чи особливо коли першість визначається голосуванням тисячі експертів) представили або представлять офіційні нагородження на кшталт «Оскара» і «Золотого глобуса». Тож я представлю альтернативний суб’єктивний список, де лише дві позиції перегукуватимуться з рейтингом нагородного сезону і де навіть не буде такого безумовного лідера, як «Емілія Перес».
За традицією тут буде лише коротке символічне пояснення, за що обрано той чи інший фільм (повноцінні рецензії можна прочитати за посиланням). Єдиним же узагальненим критерієм є цікава історія чи щонайменше цікавий погляд на вже знайому історію. Тому що історії – насправді все що нам потрібно.
Повстання Штатів (Громадянська війна, Civil War)
За те, що історія про начебто вигадане апокаліптичне завтра відчувається як реальне сьогодні; за те, що ця історія-застереження (застереження, що не спрацювало, на превеликий жаль) б’є по голові кожним своїм кадром і кожним звуком (чи його відсутністю). За те, що Алекс Ґарленд переконливо розвалив те, що здавалося абсолютно незламним; зробив рутинним те, що здавалося неможливим. За найпотужніший антивоєнний і антиполітичний шок ХХІ століття, на якому глядач відчув себе підлітком Фльорою з віку попереднього, змушеним знову «іти і дивитися».
За те, що підступний сюжет цього майже камерного психологічного трилера має такий твіст, від якого усвідомлення спадкової невідворотності (чи невідворотної спадковості) пульсує в голові великим чорним отруйним павуком, і фатум, який у давньогрецьких трагедіях здавався фантастикою, тут виглядає єдиним доступним вектором, що тягне спіраль і загальної, і особистої історії у невідому прірву.
За те, що Бертран Бонелло, поєднуючи в одній неминуче трагічній лав-сторі антиутопічний сай-фай, новелу Генрі Джеймса і казку про Красуню і Чудовисько, створив у найкращому сенсі дику поетичну любовну (чи радше антилюбовну) притчу, де символи і передчуття настільки важкі і тверді, що наче камені (нескінченності?) обмотують шию і тягнуть саму думку про можливість великого кохання на найтемніше дно.
За те, що жанр джалло не був настільки стильним від часів раннього Даріо Ардженто, а можливо навіть за часів Даріо Ардженто не був настільки стильним. За те, що хижість Мії Ґот наносить нелагідному світові (чоловіків, які створили церкву і хардкорне порно) щоразу дужчий нищівний удар, сподіваючись, що обіцяна тим самим світом горезвісна «вічна» голлівудська слава не згасне як ранкова безіменна зірка на сірому (більш довговічному за зіркове сяяння) асфальті.
За те, що героїня Демі Мур замість того, аби нанести нелагідному світові (чоловіків, які створили телебачення і пластичну хірургію) нищівний удар, наносить болючий, невиправний і зрештою убивчий удар самій собі, чим перетворює феєричний гротеск цієї боді-горор-фантастики на гостре і гостро правдиве дзеркало. За те, що сатира на маніакальний культ молодості та краси звучить і виглядає тут карикатурно і трагічно водночас, а біла заздрість до себе вчорашньої максимально кінематографічно перетворюється на чорну ненависть до себе сьогоднішньої.
Переслідувач (Strange Darling)
За те, що у цьому трилері-переслідуванні, котрий міг би зняти молодий Тарантіно, геть усе виявляється зовсім не тим, чим здається; за мистецьку (і митецьку) роботу з кольором, за ідеально продумане нелінійне (і нібито хаотичне) розподілення глав, за найхимерніший і найтоксичніший любовний дует року, за блискучо розумну гру у Тома і Джеррі, котра замість іграшки прив’язує на ниточку страх перед партнером на першому побаченні і дражнить (і маніпулює) цим страхом заціпленого глядача.
За те, що найамбітніший режисер наймолодшого режисерського покоління Брейді Корбет утретє зняв оригінальну підкреслено авторську монументальну картину про характер і історію конкретного і водночас абстрактного сторіччя, що незмінно породжує тиранів і зірок (а інколи тиранів-зірок), які керують і видозмінюють світ. За те, що радикальний і схильний до глибинного аналізу цивілізації автор не посоромився прирівняти капіталізм до геноциду, а Едрієн Броуді, протягнувши місток від піаніста до бруталіста, зумів переграти найкращого себе.
За те, що на тлі стереотипних релігійних маніяків цей розмовний інтелектуальний горор уперше в історії кіно пропонує бездоганно цікаве знайомство з антирелігійним маніяком. За те, що у цій «різанині» різаком виступають не ніж, не сокира, не мачете, не бензопила…, а тверді аргументи і неприємна правда. За витончене препарування людської природи, схильної до останнього відкидати погані факти (такі, які не полегшать, а ускладнять життя). За найфеєричніший за всю кар’єру виступ Г’ю Ґранта, котрий пресолодко упивається усвідомленням своєї беззаперечної правоти.
За те, наскільки делікатно це темне трагікомічне полотно (присвячене не короткій миті смерті, а доволі довгому процесу вмирання) попри всі очевидні констатації безвиході і безнадії все ж хапається за ледь помітне світло. За те, наскільки поетично в нібито доволі безглуздих межах однієї тотально нещасної родини демонструється не одне, а чотири види вмирання: вмирання тіла, вмирання розуму, вмирання душі і… вмирання творчості. І за те, що поряд неминуче народжується і неминуче триває нехай і приречене на вмирання, проте все рівно життя.
За те, наскільки актуально і позачасово гомерівська «Одіссея» завдяки зосередженню на виключно останній главі перетворюється з пригодницької фантазійної мандрівки на жорстку реалістичну драму про харасмент і ПТСР. За те, наскільки велично (і дійсно антично, і знову-таки позачасово) виглядає третє екранне возз’єднання Рейфа Файнса і Жульєт Бінош, в обличчях яких читається не одна конкретна лав-сторі, а довга і велика любов цілої цивілізації кіно.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.