Сентиментальна цінність (Affeksjonsverdi)

На 9-му Київському тижні критики показали норвезьку родинну трагікомедію «Сентиментальна цінність», яка здобула Гран-прі цьогорічного Каннського фестивалю. Після того як режисер і сценарист Йоакім Трієр поекспериментував з можливими претензійністю й екстраординарністю жанру ромком у попередній роботі «Найгірша людина у світі», він наважився зробити новий фільм максимально особистим. У «Сентиментальній цінності», де відразу в самій назві постановник зізнається і в ніжному суб’єктивному ставленні до сентиментів, і в… можливому переоціненні попередньої картини…, Трієр розмірковує над тим, що таке «дім», і певно доходить висновку, що дім – це не футляр з каміння чи дерева… і не футляр із товстої шкіри…, а крихкий фізично-ментальний баланс між роботою і творчістю, між творчістю і сім’єю.

Історія розпочинається зі звичайного приватного будинку, що стоїть десь на околиці Осло. В цьому будинку мешкає родина: матір, батько і дві доньки-підлітки. Жіночий закадровий голос розповідає про споруду (доволі стару, що пережила кілька поколінь, кілька смертей, кілька народжень, багато сварок і примирень…) як про живу істоту: «Цікаво, що будинку подобається більше: бути повним і важким, коли в ньому багато людей, багато руху, багато шуму…; чи бути легким і порожнім, коли вдома нікого немає?.. Коли тато пішов, стало тихо, будинок став значно легшим…». Далі нам показують тих самих сестер, але дорослих. Молодша Агнес (яка колись у дитинстві зовсім малою зіграла головну роль в одному з ключових фільмів свого відомого батька-режисера: зобразила дівчинку Анну – можливо Анну Франк –, яка тікає від нацистів) має чоловіка і сина, і роботу історика, непов’язану з кіно. Старша Нора (Ренате Реінсве, котра вдруге грає складну провідну партію у Йоакіма Трієра) навпаки, вступила до театрального і зрештою стала професійною акторкою (попри фобію виходити на сцену), домоглася визнання, та в особистому житті має хіба що жонатого коханця з театральної команди.

На похороні матері в будинку їхнього дитинства і зростання, де ще лишилася наліпка «Не забудь вимкнути плиту» і кидаються в око зарубки-позначки зміни зросту Нори та Агнес на стіні…, несподівано з’являється блудний батько, іменитий арт-мувімейкер, судячи з усього справжній класик скандинавського і загалом європейського кіно, чиї роботи знають і цінують навіть в заокеанському мейнстримному Голлівуді (Стеллан Скашґорд), але повнометражних фільмів він не робив цілих п’ятнадцять років… Згодом «точно не найкращий татусь року», котрий певно що завжди був більшою мірою митцем, ніж чоловіком і батьком, і тепер не те щоби кардинально змінив пріоритети, зізнається, що написав сценарій спеціально для Нори і тільки її бачить у головній ролі, бо лише вона здатна ту героїню зіграти, і хоче знімати не десь, а безпосередньо в їхньому старому будинку (де дуже і дуже давно його матір, бабуся Агнес і Нори, котра свого часу зазнала допитів і тортур за антинацистську діяльність, учинила самогубство, повісившись в одній із кімнат…; і за сценарієм саме самоповішанням закінчується і історія молодої матері, котру має зобразити Нора, і задум фінального акорду такий, що двері в ту кімнату перед глядачем зачиняються і чутно лише закадровий звук падаючого табурета).

Коли ж Нора (ображена на батька, котрого майже ніколи не було поряд і, по суті, немає поряд досі) категорично відмовляє, навіть не глянувши на сценарій, режисер Густав Берг, знайшовши фінансування для свого проєкту від Netflix, знайомиться і підписує контракт із голлівудською зіркою, крашинею сучасного покоління (Ель Феннінг), котра наївно вірить, що табуретка IKEA – це той самий табурет, з якого повісилася його мати… Як Берг і хотів, зйомки відбуваються в його власному домі, де все таке знайоме і рідне, і ніби «правильне» щодо його такого особистого сценарію… Проте разом із тим геть усе йде не так, хоч постановник в тому не зізнається навіть самому собі: і англійська мова замість рідної норвезької – не те, і вказівки керівництва Netflix щодо вибору оператора – не те, і голлівудська зірка замість рідної доньки – не те…

(До речі, в рамках програми 9-го Київського тижня критики Йоакім Трієр не єдиний, хто ненав’язливо висміяв Netflix – хоча, певна річ, і на Netflix інколи виходять по-справжньому хороші фільми і хороші серіали –; те саме по-своєму зробив Пак Чхан Ук у чорнокомедійному трилері «Жодного вибору», де, між іншим, теж ідеться про баланс між роботою і родиною, тільки в геть інших ритмі, стилі, кольорі, настрої, тональності).

Важко сказати, чому більшою мірою присвячена «Сентиментальна цінність»: кінематографу чи сім’ї. Власне, певно що дилемі… і питанню, чи може кінематограф бути домом, а дім бути кінематографом?.. Звісно, будучи, як і обіцяно, по-хорошому (трішки по-іронічному, трішки по-драматичному) сентиментальним, Трієр постійно говорить про пам’ять… пам’ять, яку зберігають стіни, підлога, предмети, звуки, повітря…, і інколи у намаганні відчути пам’ять немає жодної різниці між тим, щоби піти до фотоархіву бібліотеки і побачити знімки катування бабусі та інших політв’язнів, і тим, щоби наосліп вихопити і забрати з собою якусь із маминих ваз для квітів перед тим, як будинок і речі будуть розпродані… Говорить про пам’ять, яку зберігають риси обличчя дітей, схожі на риси обличчя батьків… Ну і так само про пам’ять, яку зберігає кіно…, недарма ж ексцентричний дідусь (а неексцентричних митців певно що не буває) дарує малому онукові DVD-диски з «Піаністкою» Міхаеля Ганеке (і супровідним коментарем, що це «найліпший фільм, щоби зрозуміти жінок і стосунки жінок з матерями»…, а ми з вами ясно що пам’ятаємо, що героїня там мазохистка, а мати – деспотка) і «Розіграшем» (La riffa) з юною і фантастично звабливою Монікою Беллуччі. І напевно саме тому кінорежисер Густав Берг не любить театр («Я люблю театр, але… не люблю його дивитися»), адже театральна сцена пам’ять вберегти неспроможна…

Оператор, до якого через п’ятнадцять років паузи знову звертається персонаж Скашґорда, не розраховуючи зіткнутися з… такою очевидною старістю, схоже що є алюзією на реального кінооператора Йоргена Перссона. У фільмі персонаж-оператор, приймаючи раптового гостя в доволі гарному великому будинку, каже, що це все він зміг отримати не завдяки Бергу, а завдяки Лассе Галльстрему (тому, котрий зняв практично всі кліпи гурту ABBA, потім прославився як кінорежисер стрічкою «Моє собаче життя», котра була знята на батьківщині рідною шведською і здобула дві оскарівські номінації за постановку і сценарій плюс стала неочікуваним касовим гітом американського прокату, однак одразу після успіху Галльстрем повністю переключився на голлівудське кіно, серед іншого випустивши «Шоколад» і «Хатіко», проте його англомовні фільми ставали все більш сентиментально-банальними з кожним наступним). Реальний Йорген Перссон якраз і був оператором «Мого собачого життя». Також серед іншого він відзняв «Ельвіру Мадіґан», де зіграла юна шведська акторка Піа Дегермарк, яка у свої вісімнадцять була вельми схожа на сьогоднішню Ель Феннінг (вірніше сьогоднішня Ель Феннінг вельми схожа на юну Пію Дегермарк…, і це теж дзеркальні лабіринти і засічки на стінах кінематографічної пам’яті…, якщо пам’ять – це дім і якщо фільми – це дім, який, як і будь-яка інша оселя, буває то легшим, то важчим і далеко не завжди знає, з якою вагою йому комфортніше), «Шведську історію кохання» Роя Андерссона і «Простодушного вбивцю» якраз зі Стелланом Скашґордом у головній ролі.

Непоказне золото сентиментальної цінності Трієр делікатно, наче до вразливої підлітки у змочених морською хвилею бузкових джинсах на світанку серед безлюдного прохолодного пляжу, несе і вкладає до всіх своїх персонажів, навіть до голлівудської зірки, котра ніби зовсім не вписується ані в кінематографічний будинок, ані в родинний… І хоча основну драму справедливо крадуть Скашґорд і Ренате Реінсве, та неможливо не відмітити, з якою витонченістю цілковитого розуміння Феннінг відіграє повне нерозуміння норвезької героїні, котру її персонажка має зіграти…, і з якою гідністю – на межі із розпачем – щирого зізнання в тому.

Відчуття дому – це відчуття гармонії, відчуття балансу. І напевно що задля збалансування зйомки багатостраждального першого за п’ятнадцять років повнометражного (дуже особистого) фільму старого класика Густава Берга, коли повертаються рідна мова і рідна дочка…, відбуваються не в реальному будинку, як він спершу хотів, а у спеціально зведених на знімальному майданчику декораціях. Адже баланс правди й обману так само необхідний для ментальної норми, як… збалансоване харчування. І мабуть найважливіше, що хоч наприкінці двері кімнати і зачиняються, та… звуку падаючої табуретки ми не чуємо.

Анастасія Лях