Жодного вибору (Eojjeol Suga Eopda)

На 9-му Київському тижні критики відбулася прем’єра південнокорейського чорнокомедійного трилера Пака Чхан Ука «Жодного вибору», заснованого на англомовному романі американського письменника Дональда Вестлейка «Гільйотина». «Звільнити людину з роботи – те саме, що відрубати їй голову сокирою», – каже в одній із перших сцен головний герой у виконанні Лі Бьонхона (антагоніста з серіалу «Гра в кальмара»), менеджер паперової фабрики, котрий відмовляється скорочувати підлеглих і зрештою сам потрапляє під звільнення… Західні критики ледь не одноголосно порівняли «Жодного вибору» із шедевром іншого південнокорейця – із «Паразитами», певна річ. І треба сказати, що режисер «Олдбоя», котрий до жорсткого насильства завжди додавав жменьку похмурої іронії, ще ніколи, ніколи-ніколи не був настільки смішним. Більше того, навіть режисер «Паразитів» Пон Чжун Хо не був смішним аж настільки.

Фатальному звільненню передує сцена, що пародіює американську ідилію. Головний герой Ман Су в чудовий сонячний вихідний (але вже тут сонце попереджально на кілька безрадісних секунд затуляють сірі дощові хмари), отримавши від керівництва дорогого вугра на знак подяки за працьовитість і багаторічну вірність паперовій справі (насправді на знак вибачення за скорочення, та Ман Су ще цього не знає), виваливши наче фасадне убранство свою білосніжну посмішку бездоганного домочадця і купивши дружині в подарунок золотаві танцювальні туфлі, задоволений собою і всім довкола герой смажить барбекю для жінки і дітей. Дружина з пляшки розливає по склянках кока-колу. Поряд на галявині бігають два лабрадори… чи золотисті ретривери – символ американського особнякового благополуччя і, так би мовити, фінішного покриття, коли в житті вже все-все-все є (а в танцювальних туфлях на танцювально-карнавальній вечірці згодом героїня зображуватиме Покахонтас, поки герой в костюмі капітана Джона Сміта сильно спізнюватиметься на бал…, і тут неможливо не відзначити явну навмисну паралель із заможною родиною Паків з «Паразитів», які спеціально зі Штатів замовляли для сина і його домашніх ігор справжні індіанські лук і стріли, аж так хотіли бути капіталізовано-американізованими).

Колись давно газетяр Франсуа Перрен у виконанні П’єра Рішара, щоби ткнути носом в ахіллесову п’яту магната, котрий легко звільняв людей (рубав їм сокирою голови), приміром, лише за те, що в тих були вологі долоні…, перетворився з адекватного серйозного журналіста на живу непідконтрольну жодним наказам (лише наказам одного капризного пихатого хлопчика, проте зрештою і не його наказам також) іграшку, котру доставили замовнику в подарунковій коробці з бантом… А Ман Су у виконанні Лі Бьонхона (у виконанні, котре ви ще довго не забудете), щоби повернути роботу і всі втрачені через втрату роботи блага (теніс для дружини, обох собак, м’ясо в супі, підписку на Netflix…), наважується буквально прибрати з дороги конкурентів…

«Жодного вибору» виглядає і звучить так, наче Альфред Гічкок зустрівся і потоваришував, вірніше злився у творчому екстазі з Леслі Нільсеном, себто майстер саспенса і вишуканого насильства (і достоєвського питання про злочин і кару) злився з віртуозом буфонадно-абсурдистської комедії. Як і має бути в такій комедії, Пак Чхан Ук феєрично каламбурить, але не слова, а звуки та рухи своїх персонажів (приміром, коли Ман Су у перепалці з дружиною намагається пояснити, що «воювати» за щастя родини і цілитися в живих людей, навіть якщо ті є заклятими суперниками, вкрай важко, і при цьому витягує руку і робить зрозумілий жест вказівним пальцем, імітуючи націлене на мішень пістолетне дуло, дружина в цю саму мить вмикає в темній кімнаті світло, і перемикач клацає так, наче клацнув спусковий гачок).

І якщо говорити про корейські рими (чи знову ж таки каламбури) з головним китом нільсенівського жанру – «Голим пістолетом» –, то неможливо не розсипатися в компліментах одній напевно що з найвеселіших сцен в історії усього світового кіно: тій кульмінації, де перше вбивство Ман Су (вірніше спроба вбивства) обертається незграбно-нісенітною кровопролитно-вербальною сутичкою за місце в целюлозній святині, при цьому крики учасників мізансцени майже повністю глушаться волаючою з програвача корейською естрадою, а «голий пістолет» протагоніста (і якщо що, антагоністом тут є не той бідолаха, в якого кулею летить розпач звільненого безробітного, а надто жорстко конкурентний і сильно лімітований ринок вакансій) виявляється антитезно неголим, навпаки, як капуста вдягненим, тобто загорнутим в рукавицю, котра загорнута в рукавицю, котра загорнута в рукавицю… (рукавицю, до речі, кухонну, атрибут гарної господарочки/ гарного господарчика, що знову ж таки повертає до боротьби за ідилічний домашній благоустрій).

«Звільнення – це новий початок, звільнення – це новий початок, звільнення – це новий початок…», – займається Ман Су аутотренінгом на зібраннях тих, хто втратив роботу, проте самонавіювання геть нічим не допомагає, і почати з чистого аркуша замість того, щоби розхитаними зубами (і знов каламбур: упродовж всього дійства герой/ антигерой мучиться і корчиться від зубного болю) чіплятися за відірвані аркуші паперової промисловості… Суперкапіталізм, суперконкуренція, суперавтоматизація, суперкомп’ютеризація і чітко видимий і дійсно лякаючий поступовий прихід штучного інтелекту, що замінює собою живий людський труд, майже в усі сфери, навіть у творчі…, – все це, на думку Пака Чхан Ука, справді унеможливлює вибір, заганяє чесного робітника у глухий кут. І саме тому вбивця Ман Су (котрий як ліквідатор суттєво еволюціонує від першого млинця нанівець до до дрібниць продуманої імітації нещасного випадку) хоч і саджає на своїй просякнутій чужою кров’ю ділянці яблуню, дерево гріха, проте покарання за свої гріхи так і не отримує і навіть навпаки…

І здається, радикально нетрадиційний і нелінійний у своїй позиції щодо чорних і білих людських вчинків Пак Чхан Ук щиро допускає, що вибиті вирваними зубами і частково вирваним серцем (адже Ман Су був людиною моральною) дивовижні гармонія і краса (коли у фінальній сцені маленька донечка-аутистка, котра нібито марно отримувала дорогі уроки гри на віолончелі і котра весь час, поки батько її «воював», сиділа в собачій будці і скулила за втраченими собаками, нарешті грає перед повернутими ретриверами, і гра її дійсно прекрасна)… вартують скоєних злочинів…

Анастасія Лях