Після свого найневдалішого фільму «Партенопа» Паоло Соррентіно (режисер, якого у певний час його творчості, у розквіт так би мовити, називали продовжувачем традицій великого Фелліні) зняв свою певно що найкращу стрічку… чи принаймні найвитонченішу і найглибшу. Українським глядачам її показали на 9-му Київському тижні критики майже одразу після світової прем’єри на Венеційському фестивалі, де виконавець головної ролі Тоні Сервілло (незамінний соррентінівський талісман) здобув Кубок Вольпі за свою напрочуд елегантну, мудру, зважену, глибокодумну і водночас неамбітно іронічну гру на межі приземленості і поезії.
«Благодать» розповідає про не фантастичну, однак все ж таки вигадану й у певному сенсі утопічну Італію (котра, судячи з деяких сентенцій сценарію, перед тим, за часів попереднього так само вигаданого або умовно вигаданого очільника, була навпаки, антиутопічною, і того попередника можна вважати відсилкою до Муссоліні), котрою керує вигаданий президент Маріано Де Сантіс (Сервілло), колишній правовик і суддя, гуманіст і водночас ревний католик, термін якого при владі добігає кінця. І перед тим як піти, Де Сантіс (а в цій альтернативній непарламентській Італії президент вирішує геть усе, і саме контроль однієї людини залежно від того, хороша ця людина чи погана, егоїстична чи альтруїстична…, і робить країну утопією чи навпаки, дистопією) має підписати або не підписати три важливі документи, відповідно ухвалити або не ухвалити три дуже важливі рішення: два помилування убивць (молодої жінки, що вбила свого чоловіка, бо той роками знущався і бив; і немолодого чоловіка, що задушив хвору на Альцгеймер останньої стадії дружину, бо та через недугу мучила його і мучилася сама) і один суперечливий (та з точки зору католицької церкви протигосподній) закон про евтаназію, котрий просуває його атеїстка-юристка дочка.
«Якщо не підпишу, буду мучителем. А якщо підпишу, стану убивцею», – розмірковує Маріано Де Сантіс. Свої останні кабінетні дні хороший президент (якого народ нібито любить і поважає, хоч і називає за спиною «Залізобетоном»…, можливо, за твердість характеру і непорушність принципів, а може, за негнучкість і ретроградність…, залежить від того, як подивитися і чим, якими рішеннями, якою лебединою чи… стерв’ятниковою піснею скінчиться його утомливо довгий строк) проводить за кількома улюбленими і не дуже речами: обідами зі старою найліпшою подругою, саркастичною, балакучою і гострою на язик, що відає мистецтвом і культурою і водночас охоча спалити всі музеї (що підтримує друга-вдівця після смерті дружини, однак категорично відмовляється видати секрет покійної); розмовами і дискусіями з донькою, котра аж занадто, аж близько до серця вболіває за свій закон; зустрічами і пошуками поради від Папи (котрий, до речі, є темношкірим); слуханням (а подекуди навіть читанням) репу; спостеріганнями за самотністю інженера-астронавта на космічній орбіті; роздумами на самоті… і… по-дитячому капризними душевними муками щодо того, з ким саме його покійна дружина зрадила його аж сорок років тому…
У відносно далекому 2008 році (ще до того, як здобуттям «Оскара» прогриміла соррентінівська «Велика краса» – зухвале авторське постмодерністське переосмислення «Солодкого життя» Фелліні) той самий Тоні Сервілло виконав головну роль в умовно біографічній картині Соррентіно «Дивовижний» про останні роки кар’єри багаторазового італійського прем’єр-міністра Джуліо Андреотті, котрий завершив своє політичне життя на початку 1990-х, коли був звинувачений у зв’язках із сицилійською мафією. А 2018-го Сервілло зобразив іще більш одіозного італійського прем’єра Сільвіо Берлусконі у сатиричній трагікомедії «Сільвіо та інші» (в оригіналі «Вони»). Тож у «Благодаті» режисер уперше дав своєму улюбленому акторові по-справжньому щедру і в хорошому сенсі багату роль «морального політика» (вигаданого, звісно, через те, що в реальності не буває ані «моральних політиків», ані «політики моралі» загалом). І так, очевидно, що стилістично постановник повернувся до себе більш раннього, перерісши дещо неповноцінну зрілість себе пізнього, але при цьому повернувся з висоти набутої завдяки сивині мудрості, причому мудрості і людини, і митця.
– Коли молюся, засинаю.
– То не молися.
Вперше за багато-багато років (за винятком автобіографічної «Руки Бога» про власну юність) Соррентіно майже відмовився від сатири чи принаймні не зробив її ключовою мовою свого кінематографічного висловлювання. І разом із тим не відмовляючись від саркастично-іронічних діалогів, мувімейкер (який абсолютно точно змінив позицію сучасного італійського кіно у голлівудській грі, тотально при цьому не перейшовши на відміну від Луки Гуаданьїно на англійську і американізми) нарешті виявився схильним до серйозної (чи майже серйозної) драми, паралельно зовсім не тоскної і категорично не нудної. Уперше Паоло Соррентіно подорослішав настільки, щоби повністю відмовитися від оголеного жіночого тіла і від сексуалізації, що були його режисерськими інструментами впродовж більше ніж десятиліття творчої популярності.
Цей позитивний і не те щоби претензійний замах на мудрість дозволяє ще не старому, але вже і далеко не молодому режисерові (саме таким тут є Соррентіно: режисером ідеально збалансованої постзрілості) розвінчати усталений смисл поняття «благодаті» як безпідставного милосердя і як божої відповіді на складні людські запитання. «Благодаттю» Де Сантіс називає власну відповідь на неможливо важку етичну і гуманістичну дилему, і ту відповідь президент дає не наосліп, не з божої ласки, навіть не з позиції юриспруденції (яка бачить лише документи, але не бачить за товщею документів живих людей), а з чесного погляду на темні закутки власної душі і з дозволу на допустимість благих помилок. «Благодать – це краса сумнівів», – до такого висновку приходить Соррентіно вустами небездоганного, але і не вимагаючого бездоганності від інших Маріано Де Сантіса.
«Кому належать наші дні?» – кілька разів запитує героя донька, сподіваючись на батькову далекоглядність не дивитися на покоління аж занадто далеко в минуле, будучи патріархом, і разом із тим не дивитися аж занадто далеко в майбутнє, будучи порожнім ідеалістом. Звісно, наші дні належать лише нам, але… хто «ми» такі?.. Спостерігаючи за сумним одиноким і дивним чином щасливим астронавтом на космічній орбіті, Де Сантіс мріє нарешті скинути з плеч багаторічний тягар надто об’ємної відповідальності і відчути «магію» невагомості. Та водночас він не жадає позбавитися геть усього свого ярма, всіх нелегких думок, усієї земної (нехай навіть інколи дурнуватої і дріб’язкової) ноші. Адже стати цілковито пустим можна лише у землі, на землі ж ми є вантаж, і ніхто не скасовував гравітацію…
Анастасія Лях
Благодать (La grazia)
2025 рік, Італія
Продюсери: Паоло Соррентіно, Аннамарія Мореллі
Режисер: Паоло Соррентіно
Сценарій: Паоло Соррентіно
У ролях: Тоні Сервілло, Анна Ферцетті, Массімо Вентур’єлло, Орландо Сінк, Мільвія Марільяно, Джузеппе Каяні, Джованна Джуда
Оператор: Дарія Д’Антоніо
Тривалість: 133 хвилини/ 02:13
