Безмовний друг (Безмовна подруга, Silent Friend)

В рамках 54-го Київського кінофестивалю «Молодість» українським сінефілам показали надзвичайно тонку, поетичну, медитативну, духовну, вишукану і споглядальну доволі довгу (на дві з половиною години) нову роботу титулованої угорської режисерки Ільдіко Еньєді, відомої насамперед за трішечки менш епічними драмами «Тіло і душа» і «Історія моєї дружини». Вдруге після «Історії моєї дружини» Еньєді співпрацює із зірковою французькою акторкою Леєю Сейду, але цього разу головніші ролі дісталися гонконзькому акторові Тоні Люн Чу Ваю (відомому насамперед за фільмами Вонга Карвая «Любовний настрій», «2046», «Великий майстер», а також за легендарним уся Чжана Їмоу «Герой» і за марвелівським «Шан-Чі та легенда десяти кілець») і швейцарській молодій актрисі Луні Ведлер, яка за роль у «Безмовній подрузі» здобула премію Марчелло Мастроянні на цьогорічному Венеційському фестивалі.

Якщо фільм «Тіло і душа» (володар берлінського «Золотого ведмедя») змушував глядача подумати про вибір стати вегетаріанцем через чуттєве сприйняття тваринного світу (я, приміром, цей вибір зробила якраз після перегляду цієї картини), то «Безмовний друг» (або «Безмовна подруга») змушує подумати про те, щоби інакше подивитися на світ рослинний і знову ж таки по-інакшому (не цинічним раціо) його відчути. І треба сказати, що Ільдіко Еньєді знову говорить про те, щоби спробувати досягти гармонії і органіки з навколишнім світом (і відповідно одне з одним), і пробує винайти унікальну метафізичну мову для досягнення, вірніше для делікатного дотику до цієї майже недосяжної позанаукової дивної комунікації (яка серед іншого так само є практично недосяжною між жінками і чоловіками).

Дія фільму відбувається у трьох часових проміжках і складається з трьох окремих і водночас тісно зв’язаних історій. У 2020 році під час пандемії гонконзький учений, який вивчає нейронні зв’язки і реакції (і досліджує мозок немовлят, доходячи новаторського висновку, що на відміну від мозку дорослої людини, що під час зіткнення з чимось новим фокусується лише на цьому новому предметі, мозок немовляти вивчає все нове у максимальному найширшому контексті, що схоже на проблиски геніальності, котрі на відміну від дорослого генія виблискують перманентно, наче мозок дитини функціонує «під постійним кайфом»), через ковід і режим ізоляції застрягає в німецькому університеті (де крім нього та охоронця більше нікого немає, бо заняття скасовані) і, гуляючи щодня університетським ботанічним садом, починає так само, як досліджував нейронні зв’язки немовляти, досліджувати клітинні реакції сторічного дерева під назвою ґінкго білоба, що розкинулося широким віковим гіллям у центрі старовинного ботсаду.

У 1908 році події розгортаються в цьому самому німецькому університеті (Марбург), де вступний екзамен на факультет ботаніки складає юна дівчина перед поважною комісією старих чоловіків-професорів попри те, що досі жодна жінка тут освіту не отримала. Їй дістається білет із питанням про монументальний труд ботаніка і зоолога Карла Ліннея «Система природи», де Лінней порівнював розмноження рослин зі зляганням жінок і чоловіків в усіх можливих комбінаціях аж до комбінації gang bang (як з’ясується потім, цей білет невипадково діставався геть усім дівчатам, що намагалися вступити і засоромлені «провалювали» іспит). Але цього разу смілива абітурієнтка (котру комісія «дідів» назвала, звісно ж, суфражисткою) таки вступає і стає першою жінкою на факультеті ботаніки.

У 1972 році, коли Старий і Новий світи охоплені другою хвилею фемінізму і сексуальною революцією, в тому самому університеті серед того самого ботанічного саду розгортається історія чуттєвої симпатії між студентом і студенткою, яка згодом перетворюється на історію чуттєвої симпатії між студентом і… геранню у вазоні на підвіконні (студентка проводить над квіткою експеримент, досліджуючи її взаємодію з людиною, але, коли їй треба на деякий час поїхати, лишає ключі і завдання другові: поливати і записувати дані, що видає машина, під’єднана купою дротів до квітки). Юнак несподівано для самого себе («Я виріс у селі, тож ненавиджу рослини і тварин, адже весь час мав якщо не картоплю саджати/ копати, то за коровами прибирати», – говорить він напочатку і робить таким чином ненав’язливу відсилку до «Тіла і душі», де дивакувата лав-сторі розгорталася посеред м’ясокомбінату) починає спілкуватися й опікати герань так, наче вона не просто жива, а… особистість…, ламка і вразлива…

Всі три історії і відповідні часові відрізки відзняті трьома різними способами: 1908 рік на кіноплівку 35 мм, 1972 рік на 16-міліметрову плівку, а відносно сучасний (п’ятирічної довоєнної давнини, ніби вже теж з іншої епохи) 2020-й – цифровими камерами. Тож три фрагменти, пов’язані садом, мають різне забарвлення і різну естетику. Проте разом із тим гармонійно перепливають, перетікають, впадають один в одного, як течія, що несе зірване з дерева листя.

Цікаво, що місцями прекрасна макрооб’єктивна поезія Ільдіко Еньєді злегка-злегка наближається до комедії, а місцями злегка-злегка-злегка – до містичного надприродного горору. І тоді здається, що «Безмовний друг» – це якби «Явище» М. Найта Ш’ямалана, з якого майстерно зішкрябали всю грубість і ідейну товстоту, і переробили танатос на ерос…, витончили до максимальної, до віртуозної тонкості (котра на диво не втрачається навіть в таких римах, як сцена, де гонконзький учений блює фірмовою німецькою засмаженою курятиною під деревом, і перекинута через багато інших епізодів репліка докторки ботанічних наук у виконанні Сейду про те, що жіночу особину ґінкго білоба зазвичай не саджають біля людей, бо вона специфічно пахне блювотинням). І так, на відміну від Ш’ямалана, котрий наслідував епатажний гічкоківський саспенс у контексті впливу на людство сил природи (рослин чи птахів – не суть), угорська кінематографістка абсолютно точно нікого і ніщо не наслідує і м’яко плете свій самобутній неординарний стиль із перехрещення екзистенціалізму, буддизму, психологізму, сексологізму, фемінізму і… так, «звичайнісінької» ботаніки.

Зображена в одній із новел ковідна ізоляція ясно що теж є невипадковою і символічною. Героїня Леї Сейду, котру ми спостерігаємо лише онлайн на комп’ютері гонконзького ученого (і котра привертає його увагу лекцією про мімозу сором’язливу – ексцентричну рослину, відому тим, що вона від людського дотику складає і опускає листя, ніби присоромилася), говорить про ізоляцію дерев як про ізоляцію людей: «Дерева в ботанічному саду, вирвані зі своїх ареалів і неспроможні взаємодіяти з представниками свого виду, страждають від самотності і депресії» (і звісно, це звучить так, наче всі ми, представники виду людського, посаджені в свої закриті квартири, як у ботсад, страждаємо від непоборної одинокості і хронічного спліну).

Так само невипадково у фільмі звучить чимало різних мов: німецька, англійська, кантонська (гонконзький варіант китайської), іспанська… Різні мови символізують буквальні і фігуральні «труднощі перекладу» у міжлюдських зв’язках, але лікувально-медитативною відповіддю на цю споконвічну дискомунікацію (особливо, певна річ, між статями) є… крихка магія й оксамитова сексуальність мови Ільдіко Еньєді.

Ґінкго білоба або ґінкго дволопатеве – це реліктова рослина, що є єдиним сучасним видом роду ґінкго, що є єдиним представником родини ґінкгові, котра у свою чергу є єдиною в класі Ginkgoopsida (відчуваєте, як сам тільки опис нескінченно самотньо звучить?). У китайській традиції це дерево висаджують з нагоди народження дитини, а в німецькій культурі його називають «деревом Ґете», бо в Ґете (котрий був не лише поетом і прозаїком, не лише творцем безсмертного «Фауста», а й автором трактатів з ботаніки і зокрема засновником порівняльної морфології рослин) є вірш, який так і називається «Ґінкго білоба» і присвячений, ну звісно ж, коханій поета, і там листок ґінкго символізує красиву ілюзію про те, що двоє людей можуть становити єдине ціле (у часовому відрізку 1972 студент якраз зачитує дівчині рядок з цього вірша, але дівчина різко заперечує поезію, стверджуючи, що займається справжньою наукою). У медицині та психології ґінкго білоба відома тим, що здатна серед іншого знижувати рівень стресу і навіть боротися з меланхолією.

Не вперше велике старе дерево відіграє важливу роль у митецькому творі. Приміром, до дерева був прив’язаний Хосе Аркадіо Буендія в романі Маркеса «Сто років самотності». Дерева були важливими в репрезентації австралійської містичної драми 1975 року «Пікнік біля Навислої скелі». Рослини і рослинне коріння чіплялося за героїню в апокаліптичній «Меланхолії» Ларса фон Трієра… Однак уперше дерево виступило центральним персонажем, вірніше персонажкою… безмовним другом, вірніше безмовною подругою у світі, де з кожним днем роз’єднуються і втрачаються фізичні, нейронні, кровні, ментальні, емоційні, мовні, культурні, природні, здорові, гуманні… зв’язки.

Анастасія Лях