Балада про маленького гравця (Ballad of a Small Player)

Можна також натрапити на переклад назви цього фільму «Балада про дрібного гравця», однак семантично коректнішим буде варіант «Балада про маленького гравця», адже йдеться зовсім не про того гравця, що не грає по-крупному, тобто робить дрібні ставки, та і взагалі не про гравця мова (себто на поверхні про нього, та не про нього по суті). Йдеться, ну звісно, про типово «маленьку людину», добре знайому з класичної літератури… Екранізацію однойменного роману Лоуренса Осборна поставив німецький режисер Едвард Бергер («На західному фронті без змін», «Конклав»), а Колін Фаррелл виконав одну зі своїх найкращих і найважчих ролей.

Посеред неприбраного готельного номера в Макао серед розкиданих речей, їжі і питва прокидається м’ятий чоловік уже немолодого віку і так само пожовклої фортуни. Він називає себе «лордом Дойлом» і поводиться так, ніби виграв увесь фонд казино і швейцар має не лише підігнати йому лімузин, а і цілий нікчемний світ намастити на хліб з маслом поверх чорної ікри. Та насправді цей «лорд», який ніякий не лорд, катастрофічно програвся, і не лише в цьому казино, і навіть не лише в Макао…, і його борги тягнуться за ним липким і в’язким шлейфом із Британії, де він на додачу до всіх проступків і гріхів ще й обікрав якусь товстосумну бабуню…

Ну звісно ж, невдаха думає лише про те, щоби відігратися, і чекає на казкову мить, коли чорна смуга програшів зміниться на білу смугу виграшів. Доля зводить його з загадковою жінкою (Фала Чен): кредиторкою, котра заробляє (і так само втрачає) таким чином, що бере в борг у більших кредиторів під відсотки і дає в борг гравцям під відсотки більші від тих, під які взяла сама; та коли її боржники кінчають життя самогубством, їй зрештою лишається такий самий кінець… Тим часом інша загадкова і злегка незграбна жінка (Тільда Свінтон) знаходить його у готелі казино, фотографує і називає на справжнє ім’я – Райлі…

На ексцентричному образі протагоніста, його психологічному портреті і психоделічному падінні в провалля тримається повністю вся ця історія, від початку і до самого кінця розіграна на межі реальності та ілюзії, здорового і хворого глузду. Одержимо намагаючись виграти у найпримітивнішу картярську гру під назвою «бакара» й обіграти авторитетну супербагату бабусю, що чудесним образом (завдяки духам, що стоять за її спиною і допомагають…, так подейкують забобонні завсідники Макао) завжди має на руках максимальну виграшну комбінацію, карикатурний «лорд Дойл» бігає, наче хом’як у колесі, нескінченними лабіринтами переплутаних місцями заходів і світанків, спотворених викривленими простором і часом відчленованого від дійсності грального життя.

Фаррелл, володіючий достатньою вишуканістю і водночас яскраво привабливою свояцькою пролетарщиною, тут носить зелений або (іще нарядніший) червоний піджак і жовті «щасливі» шкіряні рукавички (що випадково чи ні є кольорами того самого Джокера, проте джокера в рукаві бідолашного і відверто нерозумного Райлі, здається, немає), шиті ручками китайських дітей у підвалі, а не ексклюзивно лондонськими кравцями в люксовому ательє, як побріхує «лорд Дойл» (при цьому вигадане прізвище Дойл, як вірно підмічає героїня Свінтон, навіть несхоже на аристократичне). А ще носить вуса, котрі конвульсивними руками підстригає під зніженого естрогенного англійського пера (і ті недовуса чи то є, чи то їх нема…, як і реальність, усередині якої існує герой, чи то є насправді, чи то геть немає її ні об’єктивної, ні суб’єктивної).

Сюжет, який застряг у трясовинні Макао так само, як його сумнівний герой, майже нікуди не просувається, бо не просувається сам персонаж. Лише переміщається на ватних ногах нескінченними готельними коридорами, ресторанними і гральними залами у перманентному стані на межі нервово-панічного запаморочення. Наче у «Сяйві» Кубрика, його переслідує демонічна сутність: дух ненажерливості із широченним розкритим ротом і дуже тонкою шиєю – символ жадоби, котра не має жодного сенсу, бо те, що захопить широкий рот, все рівно не пройде крізь вузьке-вузьке горло… Та попри логіку «рот», схожий на браму до гостинного пекла, не зупиняється і зупинятись не думає: курить сигари, хоча ненавидить сигари; замовляє і п’є шампанське (виключно найдорожче Dom Pérignon і Cristal), хоча ненавидить шампанське; аж до нудоти і блювоти нажирається преміальними делікатесами типу лобстера і навіть… павича…

Твереза реальність тут начисто розмивається гральною фантазією (бо всяка гра то є лише фантазія, і що «менша людина» фантазує, то більшою є прірва між правдою і вигадкою), як сам Макао розмивається Південнокитайським морем, на воді котрого стоїть (і щедро ллє воду в мископодібні голови «маленьких гравців»). А там, де немає місця тверезості, там буквально легкі гроші буквально пливуть до рук того, хто тверезим ніколи не був і навряд чи коли-небудь протверезіє (хіба що в кіно, що океаном – по якому не ходять кораблі, лише дрейфуючі туалети-сейфи – відірване від реальності).

Аналогічно відірваним від «правильного» академічного акторства (хоча він завжди був від нього тією чи іншою мірою відірваний, адже завжди був і залишається ірландцем) виявився Колін Фаррелл, якому вдалося бути одночасно сильно неприємним і сильно симпатичним, гидко мерзенним і слабко вразливим, повним ницого шахрайства і лицарського благородства, падати і підійматися в одну й ту саму вбогу та чарівну мить… І так, фінал історії – це абсолютна і беззаперечна феєрична ахінея, мила і дрібна дурниця. Проте не тому, що такі дурні творці фільму, а тому, що все життя нереального лорда Дойла чи напівреального якогось там Райлі – ніщо інше як феєрична дурниця і дурна феєрія.

Анастасія Лях