kinowar.com

15 найкращих ролей Тільди Свінтон

Найкращі ролі Тільди Свінтон

Неймовірна, інопланетна, фантастична, андроґінна, авангардна… Це все про унікальну і неповторну англійку Тільду Свінтон. До того, як потрапити в Голлівуд, актриса знімалася на батьківщині в британському арт-хаусі (і далі ми про це нагадаємо). За майже сорокарічну кар’єру вона зіграла усіх, кого тільки можна було зіграти: жінок, чоловіків, бабусь, дідусів…, від Діви Марії до архангела Гавриїла…, кіборгів, клонів, прибульців, вампірів, відьом, чаклунок, буддистських монахів… і навіть жіночу версію Аладдіна, що потер лампу і викликав джина… Іноді її під гримом майже неможливо впізнати. Вона загадкова і невловима, приголомшливо різна і космічно-божественна. Вона – друг українського народу, і цим варто пишатися.

На Англію прощальний погляд (The Last of England, 1988)

Кіноакторська кар’єра Свінтон (після кількох років роботи в театрі) розпочалася у 1986 році. Тоді вона вперше знялася у фільмі британського режисера-авангардиста Дерека Джармена, відкритого гомосексуала, що майже всі свої роботи присвятив сексуальним меншинам. Свінтон не просто стала постійною актрисою Джармена, вона стала його другом і музою, поділяла з ним погляди і на життя, і на мистецтво. Всього знялася у дев’яти його картинах. І одна з найяскравіших – соціально-політична апокаліптика «На Англію прощальний погляд» (назва є відсилкою до однойменного полотна британського художника-прерафаеліта Форда Медокса Брауна), в якій постановник крізь живопис, вірші, меланхолію і страждання передбачає занепад Великої Британії, духовну деградацію і виродження усієї західної цивілізації. Фільм являє собою мозаїку, серію сцен без діалогів, хаотичну суміш сюжетів, так чи інакше пов’язаних з правлінням королеви Єлизавети і прем’єрки Маргарет Тетчер, від весільної церемонії принца Чарльза і Діани Спенсер до Фолклендського конфлікту. Тетчер, на думку Джармена, перетворила Англію на гомофобну, репресивну, тоталітарну державу, яка має згоріти у полум’ї…

Перед зйомками режисер отримав діагноз ВІЧ і обрушив на систему всю свою лють. Секс на прапорі, публічна мастурбація говорять про анархію, крах порядків. Попіл і черепи – про кінець світу. Сонати Баха у синтезі з диско 80-х – про хаос і занепад культури. У цьому похмурому, тривожному, але поетичному роздумі про долю батьківщини Свінтон зобразила експресивний скрик нареченої, що голосить за страченим коханим. Вона кружляє на холодному узбережжі, де позаду скаженіє вогонь, з ножицями в руках і у шаленстві розриває на собі весільну сукню… Ефектний перформанс приніс акторці приз журі Берлінського фестивалю.

Реквієм війни (War Requiem, 1989)

Ще одна важлива співпраця Джармена і Свінтон – антивоєнна драма-колаж «Реквієм війни», що являє собою візуальний супровід до ораторії британського композитора Бенджаміна Бріттена і до поем британського поета Вілфреда Овена, що загинув на фронті за тиждень до завершення Першої світової війни. Легендарний Лоренс Олів’є виконав у цій пронизливій і місцями шокуючій стрічці останню свою роль: зіграв старого ветерана, що сидить у інвалідному візку і переглядає військові медалі. А Тільда Свінтон зобразила польову медсестру – втілення безкінечного болю і нездоланного безсилля перед ненажерливою машиною війни. Можливо, саме цей свій дуже ранній, але знаковий образ згадує актриса сьогодні, коли знову і знову виказує слова або здебільшого просто не потребуючі слів жести підтримки українському народові, що протистоїть російській машині сповнених безпричинної ненависті убивць.

Сад (The Garden, 1990)

А цей провокативний антиклерикальний протест проти варварського критичного ставлення церкви й суспільства до гомосексуалізму Дерек Джармен зняв вже тоді, коли його СНІД прогресував і він уже практично вмирав. Аби усамітнитися, сховатися від людей в останні роки життя режисер переїхав до віддаленої заміської місцевості, до будинку біля атомної електростанції. Саме там постановник і влаштував зйомки, збудував імпровізований едемський сад на фоні ядерного реактора, ніби прирівнюючи біблійне учення до вибухівки, здатної знищити людство. Знов-таки майже без діалогів він відтворив, точніше перефразував сцени Нового Заповіту і представив Ісуса гомосексуалом. Тільда Свінтон втілила образ Діви Марії, що змушена тікати від натовпу репортерів – алюзія на євангельський сюжет «втеча до Єгипту», коли Марія з малим Ісусом на руках змушена була тікати до Єгипту через наказ царя Ірода винищити усіх новонароджених.

Едуард II (Edward II, 1991)

Епоху Джармена в житті і акторстві Тільди Свінтон завершимо осучасненою радикальною історичною драмою, присвяченою гомосексуальним відносинам англійського короля Едуарда II і його фаворита П’єра Гавестона. Стрічку режисер поставив за п’єсою драматурга Крістофера Марло, а Свінтон зобразила у ній дружину короля, гордовиту і жорстоку королеву Ізабеллу, що не змирилася із тим фактом, що чоловік її не хоче і не здатен хотіти, та врешті-решт вдалася до важелів церкви і змусила Едуарда відправити коханця у довічне вигнання. Актриса зіграла і жінку-розчарування і жінку-зло водночас. Жінку, котра зіштовхнулася з перепоною, проти якої застосувала «ядерну зброю», але шлюбові своєму все одно нічим не допомогла. За приголомшливо виразний, сталевий, сильний (і безсильний заразом) образ Свінтон отримала нагороду Венеційського фестивалю.

Людина людині (Screenplay, 1992)

В акторки з самого початку була пристрасть до перевдягання, до гримування, до трансформації до невпізнання, до розчинення гендерних меж. Художник з костюмів Джон Мейбері, що працював на фільмах Дерека Джармена, вирішив зняти власну картину, а саме екранізувати театральну виставу, в якій колись грала Свінтон. І запросив актрису на ту саму роль, лише у кадрі замість сцени. Тут героїня Тільди – жертва концтабору, що через обставини видає себе за померлого чоловіка. Вона, звісно, носить чоловічий одяг, змінює голос, чорнить зуби і… кладе до штанів кролячу лапку поміж ніг… Мабуть, саме з цієї ролі почався великий, грандіозний маскарад акторки Тільди Свінтон, що триває досі і за яким ми зачаровано спостерігаємо кожного разу.

Орландо (Orlando, 1992)

Епічний фантазійний життєпис за романом Вірджинії Вулф відкрив нову сторінку у кар’єрі актриси. Вона перейшла від експериментального артхауса до авторського мейнстриму і стала справді відомою. Робота режисерки Саллі Поттер стала найкращим фільмом у Венеції, а гра Тільди Свінтон вразила критиків до щирого приголомшення, бо народилася не просто велична зірка, а зірка екстраординарна і, можливо, найдивовижніша актриса цього і кількох майбутніх десятиліть чи навіть цілого сторіччя від 1990-х до 2090-х. «Орландо» – історія людини на ім’я Орландо впродовж 350 років від епохи Єлизавети І до початку божевільного віку двадцятого. Першу половину шляху протагоніст проживає як чоловік, а другу – як жінка. Його довга путь крізь час проходить етапи поступового розчарування в усіх захопленнях людства: коханні, поезії, політиці, суспільстві, сексі… Будучи чоловіком, розчаровується у жінках. Будучи жінкою, розчаровується у чоловіках. Але незмінними залишаються смерть і народження, що утворюють цикл. Врешті-решт Орландо стає матір’ю і знаходить загублений сенс… Виконання Свінтон у цій картині без перебільшення безпрецедентне. Бо вона тут не виглядає актрисою, що спершу прикидається чоловіком, а потім скидає маску, розвінчується, стає відповідно до природи жінкою. Зовсім ні. Неймовірна Тільда, і це дійсно виключний випадок в історії світового акторства, однаково переконлива і в ролі жінки, і в ролі чоловіка. І вона єдина, хто міг би зіграти істоту, вигадану складною, багатошаровою, інтелектуальною уявою Вірджинії Вулф. Тож кінематограф отримав зірку, якої раніше ніколи не мав і невідомо, чи матиме колись ще.

Молодий Адам (Young Adam, 2003)

В цій екранізації однойменного еротичного трилера шотландського письменника-бітника Александера Троккі Свінтон зіграла у парі з Юеном МакГрегором. Це доволі тяжка й похмура історія, яка малює голодну сексуальну жагу на тлі брудної робітничої Шотландії 1950-х років. МакГрегор грає чарівного, спокусливого невдаху, в котрого не вигоріло письменницьке ремесло, тож він працює на вугільній баржі, яка курсує між Глазго і Единбургом. Героїня Свінтон – дружина власника баржі, яка вступає з підлеглим свого чоловіка у пристрасний інтимний зв’язок. Але виловлене з річки тіло молодої жінки надає нібито шаблонній історії про адюльтер свіжий несподіваний поворот… Здавалося, Тільда Свінтон і реалістичні декорації сірого, чорного, брунатного, темно-синього пролетарського існування серед металу, вугілля, іржі, отруйної куряви, бруду під нігтями… не дуже сумісні. Але ні. «Молодий Адам» – безперечний доказ того, що велика актриса здатна бути на екрані геть будь-якою. Як інопланетною, так і цілком земною жінкою, що за спиною старого смердючого чоловіка трахається із молодим бурлаком в антрацитовому пилу.

Майкл Клейтон (Michael Clayton, 2007)

Мабуть, цей юридичний трилер Тоні Гілроя із Джорджем Клуні у головній ролі – останній фільм, що спаде на думку в контексті фільмографії Тільди Свінтон. Проте саме за нього актриса отримала свій єдиний «Оскар» (більш того, єдину номінацію). Сюжет розгортається навколо нью-йоркського адвоката (Клуні), фірма котрого «вирішує питання» крупних корпорацій, «підчищає» нечисті закутки їх багатомільярдних бізнесів. Одна з таких корпорацій – хімічний концерн U-North, котрий розправляється із судовими позовами радикально й нещадно, вдаючись до будь-яких методів. Тільда Свінтон зіграла юрисконсульта U-North, жінку на ім’я Карен Краудер (так, навіть ім’я її звучить безпринципно і жорстко, твердо і напроломно, наче танкові гусениці). Ця жінка настільки холодна, геть позбавлена будь-якої емпатії, честі, будь-яких слабкостей, що здається, торкнешся її і обернешся на шматок льоду. І водночас вона страшна і кривава, ніби під бездоганним дорогим піджаком ховаються руки, по лікті забруднені людськими стражданнями.

Щось не так з Кевіном (We Need to Talk About Kevin, 2011)

Блискуча роль Тільди Свінтон у британському трилері Лінн Ремсі про жахливі наслідки материнської нелюбові. Актриса зіграла жінку, котра не відчуває того, що зветься «материнським інстинктом», ані під час вагітності, ані після пологів. Вона – не монстр, просто не відчуває. Не відчуває настільки, що плач немовляти, котрий не витримує слухати, глушить жахливим ричанням електродриля. І це не післяпологова депресія. Бо цей стан героїні так і не проходить, і любов до сина з часом так і не приходить. І хоча вона сама не монстр, та її хибне рішення народити без відчуттів (з думкою, що відчуття прийдуть згодом або що можна стати і бути матір’ю і без них) призводить до того, що монстр зростає в її дитині… Шотландка Ремсі починає з іронії, з чорного англійського гумору, проте доводить історію до кривавого невиправного жаху. І героїня Свінтон зрештою таки відчуває свою непростиму провину за все, що сталося. І можливо тоді, вже наприкінці, вона своєрідно любить свого геть спотвореного в душі красивого хлопчика, бо розуміє, як завинила не лише перед його невинними жертвами, але й перед ним самим, що увібрав отруту нелюбові ще в лоні разом з її соками і випив з її молоком.

Крізь сніг (Снігобур, Snow Piercer, 2013)

В постапокаліптичній антиутопії титулованого південнокорейця Пона Чжун Хо, де після глобальної техногенної катастрофи і настання нового льодовикового періоду на всій планеті осередком майже повністю вмерлого людства залишився тільки поїзд під назвою «Снігобур», що без зупину кружляє навколо закляклої білосніжної Землі, Свінтон, задекорована карикатурним гримом, зіграла потворну бюрократку у не менш потворній хутряній шубі, керівницю так званого сервісу у потязі із тисячі вагонів, що являє собою метафору класової нерівності: у хвості від голоду, холоду і хвороб помирають злидарі, посередині мають помірні блага «середнячки», а в голові поїзда їдять полуницю й тунця, не дивлячись на мінус сто градусів за бортом, представники істеблішменту. Це один з найяскравіших прикладів візуального перевтілення різнопланової акторки, котрій відмінно вдаються такі от гострі, глузливі шаржі.

Виживуть тільки коханці (Only Lovers Left Alive, 2013)

Маестро американського артхауса Джим Джармуш зняв поетичну вампірську драмедію про пару кровопивців-коханців, що живуть і п’ють вже багато століть і, звісно, певною мірою смертельно стомилися. Свінтон виступила екранною партнеркою Тома Гіддлстона. У терапевтичній розлуці, необхідній для будь-яких тривалих стосунків (особливо таких, що тривають віками, допоки світ змінюється до невпізнання), закохані розділилися по різних континентах. Він обрав депресивний американський Детройт, співзвучний з його декадентськими настроями, а вона – колоритний марокканський Танжер на узбережжі Магрібу, де Середземне море впадає в Атлантичний океан. Він – рок-музикант. Вона – рок-муза. Він у чорному. Вона в білому. Обидва з довгим заплутаним волоссям, схожим на растафаріанські дреди. Це, безумовно, одна з найбільш сексуальних ролей у фільмографії Тільди Свінтон. Її вампірка Єва (ну так, звісно, герой і героїня то є Адам і Єва, найперші коханці Землі) – протилежність Адамові: щаслива, палаюча, не дивлячись на зовнішню холодну блідавість, задоволена, життєлюбна, парадоксально сонячна, хоча сонце з цілком зрозумілих причин оминає. Її гедонізм – смоктати донорську кров у вигляді замороженого соку на паличці (так, ці богемні хіпі не блукають по закутках нічних вулиць у пошуках жертв, а інтелігентно користуються банками крові). Єва сильна, розумна, витончена, ніби персоніфікація самого арта, самої творчості: і Калліопа, і Евтерпа, і Мельпомена, і Талія, і Ерато… всі музи у ній єдиній. І як справжнє мистецтво, вона голодна, вічна й іноді вбивча.

Готель «Гранд Будапешт» (The Grand Budapest Hotel, 2014)

У гротескній барвистій трагікомедії Веса Андерсона (найкращій картині у фільмографії Веса Андерсона), дія котрої розгортається у важкий історичний період між двома світовими війнами у вигаданій східноєвропейській картині з алюзією на Австро-Угорську імперію, у стінах розкішного, пишного вигаданого готелю в архітектурному стилі габсбурзької доби, і присвячена готельному консьєржу мсьє Густаву у чарівному виконанні Рейфа Файнза (що несе своїм бездоганним зовнішнім виглядом, бездоганними вусами, бездоганними манерами ностальгічну пам’ять і данину назавжди зниклій у забутті «прекрасній епосі»), Тільда Свінтон зіграла зовсім невеличку роль, але проігнорувати цей її перформанс рішуче неможливо. Акторка зобразила дуже стару, навіть древню аристократку мадам Д., що, як то кажуть, однією ногою в могилі, але напудрена, напомаджена, надушена… і тримає багаторічний ніжний чуттєвий зв’язок із мсьє Густавом. Власне, з її кончини і оприлюднення заповіту зав’язується авантюрна пригода. Тобто актриси тут справді дуже мало (хоча у фільмах Андерсона завжди багато зірок із малими ролями і вельми нечасто виокремлюється один протагоніст). Але колосальне перевтілення у мадам Д. то є окремий маленький іменний театр Тільди Свінтон.

Великий сплеск (A Bigger Splash, 2015)

Італійський режисер Лука Гуаданьїно ще на початку своєї кар’єри присвятив Тільді Свінтон документальну короткометражку, яку так і назвав: «Тільда Свінтон: Фабрика кохання». А потім постановник двічі зняв актрису у повнометражних ігрових фільмах: мелодраматично-психологічному трилері «Великий сплеск» і відьомському горорі за мотивами культового джалло «Суспірія». Власне, «Великий сплеск» – теж ремейк (але Гуаданьїно має рідкісний дар робити ремейки таким чином, що вони виглядають самостійними, оригінальними роботами). Він має в основі сюжет французького фільму «Басейн» 1969 року випуску, в якому грали Ален Делон, Ромі Шнайдер і Джейн Біркін. Свінтон зіграла Маріанну (роль Ромі Шнайдер), зрілу жінку, відому рок-співачку, що одного дня під час виступу на сцені раптово втрачає голос і, не в змозі співати, їде відпочити на південь Італії разом зі своїм молодим бойфрендом. Здавалося б, ідеальне місце, ідеальний відпочинок. Але несподівано з’являється колишня велика любов героїні (знову-таки Рейф Файнз), що завітав безцеремонним сюрпризом разом з дорослою дочкою. І у колі цієї четвірки починають розпалюватися та зростати пристрасті, сум’яття, недовіра, ревнощі, хаос…, допоки не стається вбивство…

Тут Свінтон, що один абзац тому була дряхлою бабунею, зобразила вродливу, розкішну жінку. Її Маріанна – ніби сильна, розумна, самодостатня…, але розгублена і неспроможна зчитати власні бажання. І тут цікавою особливістю акторської гри є необхідність майже весь фільм або мовчати, або говорити пошепки в очікуванні, коли нарешті голос проріжеться і станеться «великий сплеск» (до речі, в оригінальній назві це не «Великий сплеск», а «Більший сплеск», бо ж сплески у цьому як буквальному, де відбувається більшість сцен включно із кульмінацією, так і фігуральному басейні йдуть по воді практично одразу, здіймаючи хвилю за хвилею, допоки, наче стрибок «бомбочкою», не стається іще більший).

Суспірія (Suspiria, 2018)

А у горорі про балетну школу, розділений стіною Берлін, історичне гендерне протистояння, секс, фашизм, патріархат і відьомський шабаш… Свінтон виконала одразу дві ролі. Без маски вона зіграла директорку берлінської балетної школи, а під маскою (тобто знову під шарами гриму) – вісімдесятирічного дідуся-психоаналітика у каракулевій шапці-«горбачовці», що пережив Холокост. Причому навколо другого перевтілення творці стрічки створили таку грандіозну інтригу, що навіть вигадали неіснуючого актора і склали для нього фейкову сторінку-анкету на IMDb. Але то був не просто маскарад, а концепція, бо єдину чоловічу роль у феміністському горорі теж зіграла жінка. Щодо директорки студії танцю, в образі мадам Бланк актриса поєднала дидактичність, загадковість і тиранію. Вона не просто зобразила верховну відьму кодла, а явила щось прадавнє і монументальне, доісторичне й могутнє, не мить зла і не істерику зла, а його спокійну, непорушну, мудру й виважену перманентність.

Пам’ять (Memoria, 2021)

«Пам’ять» незалежного тайського режисера-експериментатора Апічатпона Вірасетакула – велике драматично-медитативне соло Тільди Свінтон. Вона зіграла жінку, що розводить орхідеї в Колумбії. Із Медельїна вона приїжджає до Боготи, бо там її сестра-етнограф потрапила до лікарні з нікому невідомою недугою: після того, як віднайшла таємниче прадавнє плем’я аборигенів у амазонських джунглях, нібито через прокляття шамана заснула безпробудним сном. Свого роду прокляття, але цілком протилежне, переслідує і героїню Свінтон: вона навпаки, геть не може спати, бо чує постійний переслідуючий її грюкіт, наче хтось дуже люто гатить у двері, та крім неї ніхто цього загадкового звуку не чує… «Пам’ять» – гіпнотичне, сюрреалістичне блукання, котре можна назвати детективом настільки ж, наскільки можна назвати взагалі фільмом. Адже роботи Вірасетакула являють собою скоріше рухомий живопис, аніж звичний глядачеві кінематограф. І цей трансцендентний арт візуалізує колективну пам’ять людської цивілізації, від зародження до сьогодні, звертаючись як до предків, так і до космосу. І мабуть, Тільда Свінтон – єдина голлівудська актриса, котра і тілом, і душею дійсно уособлює це потойбіччя, цю філософію, цю естетику і цей космос. Бо ж вона сама – космос…

Анастасія Лях

Читайте також:

Найкращі ролі Еви Грін

Найкращі ролі Руні Мари

Найкращі ролі Скарлетт Йоганссон

Найкращі ролі Ані Тейлор-Джой

Найкращі ролі Дакоти Джонсон

Найкращі ролі Олівії Вайлд

Найкращі ролі Марго Роббі

Найкращі ролі Ани де Армас

Найкращі ролі Анджеліни Джолі

Найкращі ролі Віри Фарміги

Підтримайте Україну:

  • фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
  • фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
  • Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
  • дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:

Коментарі