Анаконда (Anaconda)

Так, цей неремейк (не ремейк і не ребут, а метакомедія про фанатську любов до оригінальної «Анаконди» 1997 року, котра була хоч і серйозним жахіттям, але разом із тим украй незграбним використанням і акторських ресурсів, і фінансових, і… зміїних, адже історія найгіршого кошмару у вигляді надреальних розмірів рептилії напевно що заслуговувала на більший перформанс від центральної антагоністки і меншу тупість від групки шаблонних жертв, що потрапили в амазонські джунглі нібито зі знанням справи) міг би бути дотепнішим і веселішим, шаленішим і водночас більш рафінованим, ніж декорування (чи радше сервування) Джека Блека насадженим на голову напівживим кабанчиком і запхнутою до рота дохлою білкою…

Бо минулого разу, роблячи метакіно, режисер і сценарист «Нестерпного тягаря величезного таланту» Том Гормікен продемонстрував, як звучить і виглядає сатира на Ніколаса Кейджа (і самокритична ненарцисична любов до Ніколаса Кейджа) від самого Ніколаса Кейджа у найліпшій своїй подобі… Тепер же Гормікен показав, як звучить і виглядає сатира на «Анаконду» (і геть не критична сліпа кіноманська любов до «Анаконди») від самої студії-творчині «Анаконди», проте в не найкращій (хоч і деякими місцями доволі симпатичній попри феєричне безглуздя) подобі.

Звісно, найважливіше – що мувімейкер (як і у випадку з метакейджіаною… це не Гормікенів, а мій власний неологізм, який поєднує метакіно з епопеєю про багатий акторський всесвіт Ніколаса Кейджа на кшталт термінів «поттеріана» і «бондіана»…, бо ніхто в Голлівуді більше ніж Кейдж не заслуговує на франшизу про власне «я», таке нескінченно скажене і нескінченно контроверсійне) зняв фільм не про змію, а про сінефілію, зокрема специфічну пристрасть до стрічок категорії «бе», зокрема горорів категорії «бе»… (тих, які потаємно, наче найтемніша стидоба з усіх ретельно прихованих соромів, обожнюються в кулуарах культурних і псевдокультурних уподобань навіть найвищими академічними лобами). І мабуть, можна пробачити, що цей любовний лист Гормікен написав у стилі, несильно витонченішим за сам об’єкт сердечного зізнання.

В історії, де четвірка невдах і друзів дитинства (нікому невідомий актор у виконанні Пола Радда, котрого після участі в кількох серіях поперли із шоу «Спецназ», а після кількох дублів-блуперів однієї-єдиної репліки на три-чотири слова поперли з якогось медичного процедурала, де він мав грати «лікаря №3»; нереалізований режисер у виконанні Джека Блека, що мріяв знімати фільми жахів, а натомість фільмує і монтує весільні відео, куди кожного разу безуспішно намагається втиснути горор-концепцію; оператор-п’яниця із сечовипускною психологічною травмою у виконанні Стіва Зана, що типу «зав’язав», а саме перейшов на одне тільки пиво… і ще вино…, і трохи різних лікерчиків…; а ще умовно продюсерка і за сумісництвом романтичний інтерес протагоніста і в кадрі, і за кадром, самотня немолода жіночка в обличчі Тенді Ньютон, яка єдина з четвірки має більш-менш позитивну кредитну історію, тож банк виділив їй на зйомки кіно аж дев’ять тисяч доларів), жадаючи повернутися до мрії ґікового пубертату і повторити вайб назавжди втраченої юності та легкості, коли думалося не про «хліб з маслом», а про великі звершення і польоти до зірок (вірніше кінозірок)…, вирушає до Амазонії робити несанкціонований (але про несанкціонованість знає лише персонаж Радда) «духовний сиквел» (але ясно що духовності в усій цій авантюрі приблизно нуль) культової (культової серед принципово поганих жахастиків) «Анаконди»…, парадоксально найкращою частиною є частина без змії, тобто частина до змії, тобто перший акт про щиру самопоблажливість до нікчемності і лузерства.

І знову ж таки парадоксально поява гігантського удава, що мала би додати жару в попіл ностальгійних і водночас жалюгідних камбеків в часи прищавого оптимізму, навпаки, тотально гасить намічену налаштованість на божевільну пригоду і кумедно-сентиментальну рефлексію про відчуття, коли дерева були великими, а фільми (навіть відверто кепські) нетлінними.

Тож так, усе «нестерпно найцінніше» в комедії про «Анаконду» й анаконду стається на етапі до анаконди (і задовго до передбачуваних камео «великих зірок» прикро некомедійної «Анаконди»). Дістається і нам, критикам (інтелектуальним і лжеінтелектуальним особам, які схильні шукати тропи і підтексти в будь-якій мистецькій і лжемистецькій порожнечі), у монолозі Стіва Зана про те, що «Змія – це метафора. Метафора зажерливих підступів життя, що постійно переслідують і полюють на тебе» (і можливо, це навіть найточніший комічний докір критиці як виду журналістської діяльності з часів крінжової ситуації, в яку після театральної вистави потрапив Ейб Вайзман у серіалі «Дивовижна місіс Мейзел»).

Зрештою той незаперечний факт, що і герої цієї комедії, і виконавці ролей цих героїв «передивилися всього Скорсезе, та так нічому в нього і не навчилися», і жодного «білого Джордана Піла» ні з них, ні з Тома Гормікена точно не вийде, як би не сатирили вони про обласканий кіноекспертним середовищем тренд гостросоціального горору…, обертається кульмінаційним символічним посиланням академічних старих стовпів і неоакадемічних сучасних тенденцій до великої глибокої дупи, коли саморобна статуетка «Оскар» використовується як… штрикалка для переможного тику у велетенське кіношне зло.

Анастасія Лях