Насправді йдеться зовсім не про ті комбінації, про які думає глядач перед переглядом «Марті Супріма». Тобто точно не про спортивні. Та і взагалі ця драмедія режисера і сценариста Джоша Сафді (а точніше кримінальна драмедія, як і ті фільми, що були зроблені братами Сафді, старшим Джошем і молодшим Беном, спільно, перед розколом: «Гарні часи» з Робертом Паттінсоном і «Неграновані коштовності» з Адамом Сендлером) точно не про спорт і точно взагалі не є байопіком, хоча саме спортивною біографією виглядає і звучить на перший погляд (створивши персонажа Марті Маузера у виконанні Тімоті Шаламе і нібито надихаючись реальною фігурою знакового американського гравця в настільний теніс Марті Райзмана, Джош Сафді убив, як то кажуть, двох зайців одним пострілом: зробив таке кіно, яке любить сам, тобто просякнуте електрикою гіпернервозне божевілля в нон-стоп русі і нон-стоп хаосі про антигероя-авантюриста-брехуна-нахабу-пронозу, що перебуває у повній дупі і начебто звик постійно виляти і викручуватись, але його ж віртуозна пронозливість заганяє його в сраку все глибше і глибше; у поєднанні з таким кіно, яке люблять старі білі консервативні академіки, тобто про тернистий шлях успіху молодого американця, реального хлопця, що попри труднощі та перешкоди все ж, хоч і по вуха в лайні, виліз з чорноти велетенського гузна і виборов перемогу не тільки собі, а і Великим Штатам).
Розколовшись, Бен Сафді і Джош Сафді обидва чомусь взялися за жанр саме спортивної біографії (ніби обидва зажадали вилізти з амплуа неформатних вуличних самородків в потертих худі, котрі знімають на власній хвилі те, що викликає в дідів панічні атаки, і перевдягнутися в костюми для церемонії «Оскар»). Молодший випустив цього ж року «Руйнівну машину» із Двейном «Скалою» Джонсоном, а старший – «Марті Супріма» з іконою зумер-покоління Тімоті Шаламе. І треба сказати, що впізнаваний режисерський стиль (і сюжетний концепт) братів Сафді цілковито зберіг саме Джош, тоді як Бен проміняв динаміку на крихку і дещо слізну, наче солоний крекер, лірику і замість авантюриста, що має ідею фікс і весь фільм кудись буквально чи фігурально біжить-біжить-біжить… аж до запаморочення і передозування скаженим темпом…, представив публіці статичну неповоротку велику дитину, що дуже і дуже повільно дорослішає і так само дуже повільно робить бодай якийсь поворот (але таки робить).
При цьому принцип принципово ризикованого обрання головного актора, що вималювався у братів Сафді (що зумисно взяли Паттінсона всупереч його заплямованому «сутінковому» шлейфу і відкрили геть інший, темний і оголений наче випнуті назовні задимлені куривом легені, бік «діамантового хлопця з фальшивою грою»; а потім так само зумисно взяли Адама Сендлера, легенду малинової антипремії, і показали його найювелірніше перевтілення) навпаки повторив лише Бен, довіривши драматичну авансцену зірці комедійних бойовиків, який завжди був недосяжно далеко від критичної похвали за акторську майстерність, аж раптом зумів зачепити за живе не лише нас, а і самого себе, ніби нарешті достукався до свого потенціалу крізь товщу м’язів. Натомість Джош обрав на головну роль академічного улюбленця, котрий до душі і прищавим тинейджерам, і зморшкуватим патріархам; сліпуче оскарівське сонечко, що віднедавна номінується ледь не кожного року і затребуване як гарячий пиріжок на морозній радянській вулиці. Тобто замість доводити, що «погані» актори здатні грати дуже добре, Джош Сафді вирішив довести, що хороший актор здатен грати приголомшливо. І якщо раніше оди на адресу Шаламе були здебільшого роздутими, а сам (тепер уже тридцятирічний від учора) краш переоціненим, то… після «Марті Супріма» (де юне «голлівудське все» на той випадок, якщо «Оскар» не дістанеться, показало на весь екран голий красивий гладенький зад) скептиків щодо професійного таланту фешн-секс-символу не залишиться.
До речі, хоч сексом секс-символ займається в кадрі «Марті Супріма» доволі багато і жінок спокушає без особливих старань (навіть вигадану кінодіву 1930-х у виконанні Гвінет Пелтроу, котра «перестала грати ще до того, як Марті народився»…; сама ж Пелтроу хоч зніматися і не перестала нібито, та найкращі часи її кар’єри закінчилися приблизно тоді, коли Тімоті Шаламе перестав носити підгузки), виглядає він не те щоби сексуально: оспочки від прищиків на обличчі, окулярчики для зору з доволі товстою лінзою, ріденькі вусики як у шістнадцятирічних недобунтарів з задньої парти останнього класу… Так, все зі зменшувальними суфіксами, котрі вельми пасують акторові (не акторчикові).
Конні Нікас у виконанні Паттінсона біг, щоби витягти молодшого брата з тюрми, до якої той власне через нього і потрапив. Говард Ратнер у виконанні Сендлера біг, щоби продати на аукціоні велетенський опал і виплатити борг. Марті Маузер біжить, щоби потрапити на світовий турнір з настільного тенісу і нарешті зробити свої уміння (котрі в соціумі сприймаються радше як циркові викрутаси, а не справжній спорт) своєю професією (бо продавати взуття в крамниці свого дядька хлопець не хоче, хоч і відмінно впарює будь-кому будь-що…, і взагалі робити що-небудь, окрім як бити ракеткою по м’ячу, не бажає). Тим часом Сафді чудово розуміє, що глядач, який не вважає настільний теніс захопливим видовищем, не бажає дві (дві з половиною тим паче) години дивитися на зелений стіл, тож пропонує виключно гонитву за мрією (причому буквальну, в якій і протагоніст, і глядач почуваються наче в кімнаті, де нас катують водою, тож дихати виходить лише в коротких проміжках між потоками і крізь мокре ганчір’я), а не саму мрію (насправді Марті Маузер, як і реальний Марті Райзман, грає не в настільний теніс у сучасному розумінні, а в пінг-понг або гардбат, який був єдиним видом настільного тенісу до того, як у 1950-х завдяки японцям з’явилася альтернативна ракетка з губчастою накладкою, котра суттєво збільшила швидкість м’яча, проте Райзман до кінця лишився вірним старій шипованій ракетці без губки, котра давала більшу повільність удару і відповідно більш стратегічну манеру гри; востаннє Марті Райзман виграв турнір з гардбату на Національному чемпіонаті 1997 року у 67-річному віці, ставши найстарішим чемпіоном з ракеткових видів спорту в історії).
Але благо, ніякого 67-річного Марті на екрані ми не бачимо, лише 23-річного (недарма за кадром неодноразово грає «Forever Young» з дебютного альбому німецького синті-поп гурту Alphaville, що є вінтажною варіацією на незмінну любов братів Сафді до електронних саундтреків, хоч ясно що стосовно 1950-х хіт 80-х є анахронізмом). І цей «вічно молодий» Марті (він же «вічно молодий» Тімоті) є цілковитим, абсолютним, стовідсотковим… придурком у найвищому ступені розуміння цього слова…, котрий волає, що «дитина не його, бо він завжди виймає, і щоби завжди виймати, навіть тренує сечовипускання»; котрий бере гроші від травмованого господаря собаки на візит до ветеринара і не везе пса до ветеринара; котрий пихато, безпардонно, нарцисично правдами і неправдами домагається люксового номеру в лондонському готелі Ritz і називає наліво-направо перед всіма репортерами себе фаворитом, а потім розчавлений тікає, піджавши хвоста; котрий про майбутній поєдинок із суперником-євреєм (угорський актор Геза Реріг, відомий як в’язень концтабору і член зондеркоманди з картини «Син Саула») каже «доб’ю те, що Аушвіц не закінчив…; мені так казати можна, бо я і сам єврей»… Тож навряд чи ми співчуваємо найпершій (зеленій і м’якенькій, як ті рідкі вуса) екзистенційній кризі придурка, що змушений замість реального спорту розважати публіку грою в пінг-понг ногами чи грою в пінг-понг з тюленем… Не співчуваємо, однак все одно вболіваємо за придурка (від якого моментами хочеться вакцинуватися, як від дитячої вітрянки).
Цікаво, що сольний фільм Джоша Сафді набагато більше схожий на фільм братів Сафді, ніж сольний фільм Бена Сафді (тоді як, приміром, сольні проєкти Джоела та Ітана Коенів однаково, що парадоксально, несхожі на фільми братів Коенів). І навіть легко збігаються претензійні режисерські прийоми: наприклад, в «Негранованих коштовностях» камера напочатку пролітала крізь напівпрозорий опал, а наприкінці – крізь діру від кулі в голові; а в «Марті Супрімі» (supreme з англійської перекладається як «найвищий»: найвищий віртуоз або найвищий… знову ж таки придурок) на самому початку яйцеклітина, котру запліднив… придурок, перетворюється на, певна річ, тенісний м’ячик.
Так, у фіналі ми спостерігаємо нарешті вирваний маленькими зубками зліт і навіть перевиховання, переосмислення придурком цінностей (бо стрічка має злетіти на оскарівському нагородженні, принаймні Шаламе цього страх як хоче, точно значно сильніше за Джоша Сафді). Проте історія все рівно лишається про падіння (ну так-так-так, хто ніколи не падав, той ніколи не встане). І доказом того є найбільш хуліганська сцена цього року: голий Тімоті Шаламе у брудній чавунній ванні, що провалюється крізь підлогу і разом з нашим «золотом», нашим «діамантом» гепається в тартарари «американської мрії»…
«Марті Супрім. Геній комбінацій» в українському прокаті з 15 січня.
Анастасія Лях
Марті Супрім. Геній комбінацій (Marty Supreme)
2025 рік, США
Продюсери: Джош Сафді, Ілай Буш, Ентоні Катагас, Тімоті Шаламе
Режисер: Джош Сафді
Сценарій: Джош Сафді, Рональд Бронштейн
У ролях: Тімоті Шаламе, Гвінет Пелтроу, Одесса Езайон, Абель Феррара, Тайлер Оконма, Кевін О’Лірі, Френ Дрешер, Еморі Коен, Геза Реріг, Ларрі Сломен, Кото Кавагучі, Фред Гехінґер
Оператор: Даріус Хонджі
Композитор: Oneohtrix Point Never
Тривалість: 149 хвилин/ 02:29
