Поліція Токіо (Tokyo Vice)

Цей кримінальний серіал від Майкла Манна («Сутичка», «Своя людина», «Співучасник»), заснований на мемуарах американського журналіста Джейка Адельштейна (що кілька років у 90-х пропрацював репортером у передовій японській газеті «Йоміурі Сімбун» в Токіо і упритул зіткнувся з конкуруючими синдикатами якудзи), занурює у загадковий колоритний світ із самісіньких титрів, де оживають риби, змії, дракони, демони, самураї, гейші та лотоси з барвистих татуювань (як відомо, в традиції і культурі якудзи тату мають дуже важливе і навіть сакральне значення і з часом покривають майже усе тіло членів угрупування); де палають неоновими вогнями токійські хмарочоси, з яких камера стрімко-стрімко летить униз (саме таким чином, падінням з висоти, японці і зокрема завинивші члени якудзи найчастіше чинять самогубство).

Також титри занурюють у 1990-ті роки, які ми на пострадянському просторі називали «буремними дев’яностими» («лихими дев’яностими» чи «бандитськими дев’яностими»). Не менш бандитськими були 90-ті і в далекій і таємничій, максимально зачиненій для чужинців і незбагненній Японії, де мафіозні клани контролювали цілком усі сфери життя, і не було ніякого інакшого закону, окрім закону якудзи. І так само титри нагадують, що то була епоха лощених бандитських денді, аудіокасет і друкованих (а не онлайн) газет, які хоч і побріхували, та так приємно хрумтіли рано-вранці у руках, щойно вийшовши з-під типографських пресів.

You are my fire
The one desire
Believe when I say
I want it that way…

Японський хлопчина з якудзи співає хіт легендарного бойзбенду Backstreet Boys «I Want It That Way», тобто підспівує касеті в автомагнітолі. «Чувак, «Бекстріти»? Серйозно?» – сміється головний герой, американець (зірка «На драйві» і нової «Вестсайдської історії» Енсел Елгорт) або по-японськи «гайдзін», що означає «іноземець», «чужинець» (саме так його називають або ті, що кепкують, або ті, що хочуть образити, підкресливши його довічний статус зайди), бо ж не очікував, що суворий якудзовець слухає таку солоденьку попсу. «Якщо подобається така музика, раджу послухати ‘N Sync, – продовжує американець. На що якудзовець відповідає: «Нєєє… ‘N Sync – туфта. Backstreet Boys – легенда, кращий гурт усіх часів. ‘N Sync яєць не вистачило б написати пісню про «це»… ну про «це»… ну про «я хочу піти «іншим» шляхом»… ну, розумієш?..».

Смотрите легально на MEGOGO

Екранні історії про американців в Японії, яким неймовірно важко чи майже неможливо заслужити довіру місцевих і хоча б наближено стати «своїми», відомі ще з часів «Останнього самурая» з Томом Крузом. А «Поліція Токіо» – це нібито симбіоз драмедії «Труднощі перекладу» Софії Копполи і кримінального трилеру «Аутсайдер» із Джаредом Лето у ролі американця, що потрапив до лав якудзи і опинився в епіцентрі війни кланів. Лишень серіал Манна набагато кращий за останній: пластичніший, живіший, виразніший, напруженіший, переконливіший і автентичніший.

До речі, Елгорт в «Поліції Токіо» кумедно римується з Біллом Мюрреєм в «Труднощах перекладу». Він так само дуже високий і повсякчас височить над низькорослими японцями. Тільки на відміну від персонажів Софії Копполи, які не поступалися своєю американськістю і не намагалися влитися в японську культуру (єдиний епізод, де героїня Скарлетт Йоганссон не досить вправно пробує долучитися до чогось японського, окрім надмірної популярності караоке, – це сцена з ікебаною), герой Елгорта (хлопчина з Міссурі, що втік якнайдалі від дому через непорозуміння з батьком, якнайдалі від провінції у буремний і сяючий світ найгамірнішого і найбагатолюднішого мегаполісу на землі і якнайдалі від усього звичного американського, включно з мюзиклами і пирогами, до незнайомого і незбагненного), як і героїня Рейчел Келлер (така сама втікачка, що була місіонеркою і намагалася без особливих успіхів нести японцям християнство, майже як у скорсезівському «Мовчанні», та перетворилася на хостес-дівчину у токійському чоловічому клубі), зі шкіри пнеться, аби зрозуміти, відчути, перейняти загадкову японськість і стати повноправною частиною цього чужого світу.

І у тому, як ці молоді актори, Елгорт і Келлер, себе у кадрі поводять, як розмовляють японською, як рухаються, жестикулюють, вклоняються, перепрошують, які у розмові роблять акценти і інтонації…, – і є та сама рідкісна для подібного кіно (яке у більшості випадків фальшивить) автентичність. Бо ці двоє виглядають, поводяться і звучать так, ніби і справді кількоро років прожили в Японії.

Напрочуд цікаво і по-справжньому пізнавально спостерігати у серіалі за тим, як влаштований соціум і ті чи інші соціальні зони, підконтрольні всюдисущій якудзі, яка диктує закон і порядок (принаймні диктувала у 90-х). Зокрема, як влаштовані поліція та журналістика. Перша, якщо немає свідків, робить вигляд, ніби убивств не існує, лише самогубства й нещасні випадки. Друга пише кримінальну хроніку так, ніби слова «убивство» немає у словнику. Та молодий і впертий американець, трохи вискочень і трохи зухвалець у хорошому сенсі, намагається похитнути цю непохитну систему.

Мемуари Джейка Адельштейна, опубліковані десятьма роками пізніше, асонують з автобіографічним художнім романом бельгійської письменниці Амелі Нотомб «Подив і тремтіння» (або «Острах і тремтіння»), в якому авторка дуже тонко, делікатно і чесно водночас, точно і вишукано розповідає, як рік пропрацювала перекладачкою у токійській компанії «Юмімото» і марно намагалася подолати незламне ментальне провалля східної і західної культур; як відчувала «острах і тремтіння» перед холодною й граційною начальницею (за стародавнім японським етикетом саме «острах і тремтіння» мали відчувати і демонструвати підлеглі перед імператором) і як пройшла крізь низку принижень, дійшовши до самого дна – до прибирання туалетів… Та Адельштейн, якщо вірити серіалу, набагато далі просунувся у подоланні цієї одвічної безодні.

Анастасія Лях