Без батька як без бога. Рецензія на фільм “Люксембург, Люксембург”

13.04.2023 Рецензія, Українське кіно

Якби Бог був, хіба він би допустив, щоб отак сини росли без батьків, оці всі війни, чи, щоб люди йшли працювать в поліцію?

В український прокат вийшов другий фільм Антоніо Лукіча, чий повнометражний дебют 2019 року «Мої думки тихі» підкорив публіку й став одним з найкращих фільмів часів української незалежності. Тож головне питання, яке звучало до прем’єри: «Чи зміг Антоніо подолати «прокляття другої стрічки» і знову створити шедевр»? Забігаючи наперед, скажу, що «Мої думки тихі» тепер здаються розминкою молодого режисера перед тим, як розповісти максимально інтимну історію власного життя у стрічці «Люксембург, Люксембург».

Дія фільму починається у містечку Лубни Полтавської області у 90-ті. Саме тут зростають брати-близнюки Коля та Вася, чий батько – відомий у місті кримінальний авторитет, що колись, втікаючи від війни, відправився за коханою жінкою на її Батьківщину в Україну.

Та щастя ніколи не буває довговічним, і бандит полишає дружину та синів, зникаючи у невідомому напрямі. Хлопці, що виросли без батька, йдуть двома протилежними стежками: Вася, чесний, відповідальний та сором’язливий, стає поліцейським. Коля, мамин улюбленець і постійний бешкетун, лишається інфантильним хуліганом, що водить маршрутки і паралельно підторговує наркотиками.

новий фільм Антоніо Лукіча

Аж раптом непросте життя хлопців перевертає з ніг на голову дзвінок з далекого Люксембургу, де в лікарні при смерті опиняється їхній батько. Мама та Вася сприймають цю новину негативно, вони не хочуть зв’язуватися з людиною, що покинула сім’ю. А от для Колі шанс побачити батька видається ледь не спробою віднайти Бога і налагодити власне життя, тому він рішуче виступає за паломництво в Люксембург. От тільки без грошей та закордонного паспорта, непосидючий хлопець лише втрапляє у ще більші проблеми із законом, які, як завжди, доводиться розрулювати його брату.

Ця історія – особиста драма Антоніо Лукіча, котрий через новий фільм відрефлексовує свої почуття до втраченого давно батька-югослава. А заразом підриває потужний пласт проблем дітей дев’яностих, а тепер, через війну, і нинішнього покоління дітей, що вимушені дорослішати без рольової моделі чоловіка у сім’ї.

новий фільм Антоніо Лукіча

Із синопсису та трейлеру може здатися, що це типове роуд-муві про двох братів, що вирішують стосунки під час подорожі. Насправді ж, візит у Люксембург стає у фільмі лише коротким та ємним апогеєм в історії Васі та Колі. Міфічне місто мільйонерів, у якому «немає розбитих корит», розносить братів, немов листя, яке, на відміну від яблук, падає подалі від яблуні. Основні ж події фільму відбуваються у Лубнах, у повсякденній рутині героїв, яку Лукіч знову перетворює на маніфест «маленької людини».

Фільм «Люксембург, Люксембург» вийшов цілком у дусі минулої стрічки Антоніо, себто стрічки, про яку сперечатимуться тисячі глядачів, називаючи її чи то комедією, чи то трагедією. Тут дійсно дуже багато гумору. 2/3 фільму ви будете весь час реготати над яскравими діалогами зі смішним суржиком, над буденними, проте такими влучними епізодами з нашого життя. Наприклад, коли Коля відмічає пільгових пасажирів у маршрутці, обурюється, що їх аж занадто багато, й ображається, коли бабця намагається розрахуватися з ним льодяниками.

Цей епізод Лукіч підгледів ще у студентські роки і відтоді носив його у своєму записнику, знаючи, що використає у якомусь фільмі. Взагалі, увага до деталей та непомітні на перший погляд, але дуже влучні речі – вже фірмова риса молодого режисера. Це те, що примушує дивитися його кіно повторно, відшукуючи такі артефакти.

Ви будете любуватися грою Раміля та Аміля Насірових з гурту «Курган і Agregat», непрофесійних акторів, яких Лукіч, як колись Андрія Лідаговського для «Мої думки тихі», максимально влучно підібрав для стрічки. І, напевне, ви будете потім повторювати влучні фрази героїв фільму, на кшталт: «З усього в жизні треба спригувать вчасно» чи «Це клєтки дємона в тобі».

новий фільм Антоніо Лукіча

Та, насправді, після перегляду ви будете хотіти не лише сміятися, але й задуматися. Бо заключна частина стрічки перевертає все з ніг на голову, і комедія обертається справжньою філософською притчею про сімейні цінності й родинні зв’язки.

Герої, буквально здійснивши подорож у минуле, проте в дорослому віці, мусять стикнутися з тим, як часто ми створюємо ідолів з того, чого не маємо, але до чого прагнемо. І як не цінимо того, що нас оточує повсякчас. Як не помічаємо турботу щоденну, зате бажаємо подвигів і магічну червоненьку квіточку у подарунок, як у казці. І як іноді доводиться переоцінювати наново стосунки, засновані на кревному спорідненні, проте не на любові й турботі. Бо листя сохне без коріння дерева, проте й фрукт не дає нового життя, допоки не відчепиться від гілки. Як сказав Коля у фільмі: «Ми не можем ізбавиться от воспомінаній прошлого, нам нада научиться з ними жить». Але для цього вони мають стати саме спогадами.

Дмитро Сидоренко

Читайте також:

Найкращі українські фільми

Підтримайте Україну: