Якби Бог був, хіба він би допустив, щоб отак сини росли без батьків, оці всі війни, чи, щоб люди йшли працювать в поліцію?
В український прокат вийшов другий фільм Антоніо Лукіча, чий повнометражний дебют 2019 року «Мої думки тихі» підкорив публіку й став одним з найкращих фільмів часів української незалежності. Тож головне питання, яке звучало до прем’єри: «Чи зміг Антоніо подолати «прокляття другої стрічки» і знову створити шедевр»? Забігаючи наперед, скажу, що «Мої думки тихі» тепер здаються розминкою молодого режисера перед тим, як розповісти максимально інтимну історію власного життя у стрічці «Люксембург, Люксембург».
Дія фільму починається у містечку Лубни Полтавської області у 90-ті. Саме тут зростають брати-близнюки Коля та Вася, чий батько – відомий у місті кримінальний авторитет, що колись, втікаючи від війни, відправився за коханою жінкою на її Батьківщину в Україну.
Та щастя ніколи не буває довговічним, і бандит полишає дружину та синів, зникаючи у невідомому напрямі. Хлопці, що виросли без батька, йдуть двома протилежними стежками: Вася, чесний, відповідальний та сором’язливий, стає поліцейським. Коля, мамин улюбленець і постійний бешкетун, лишається інфантильним хуліганом, що водить маршрутки і паралельно підторговує наркотиками.
Аж раптом непросте життя хлопців перевертає з ніг на голову дзвінок з далекого Люксембургу, де в лікарні при смерті опиняється їхній батько. Мама та Вася сприймають цю новину негативно, вони не хочуть зв’язуватися з людиною, що покинула сім’ю. А от для Колі шанс побачити батька видається ледь не спробою віднайти Бога і налагодити власне життя, тому він рішуче виступає за паломництво в Люксембург. От тільки без грошей та закордонного паспорта, непосидючий хлопець лише втрапляє у ще більші проблеми із законом, які, як завжди, доводиться розрулювати його брату.
Ця історія – особиста драма Антоніо Лукіча, котрий через новий фільм відрефлексовує свої почуття до втраченого давно батька-югослава. А заразом підриває потужний пласт проблем дітей дев’яностих, а тепер, через війну, і нинішнього покоління дітей, що вимушені дорослішати без рольової моделі чоловіка у сім’ї.
Із синопсису та трейлеру може здатися, що це типове роуд-муві про двох братів, що вирішують стосунки під час подорожі. Насправді ж, візит у Люксембург стає у фільмі лише коротким та ємним апогеєм в історії Васі та Колі. Міфічне місто мільйонерів, у якому «немає розбитих корит», розносить братів, немов листя, яке, на відміну від яблук, падає подалі від яблуні. Основні ж події фільму відбуваються у Лубнах, у повсякденній рутині героїв, яку Лукіч знову перетворює на маніфест «маленької людини».
Фільм «Люксембург, Люксембург» вийшов цілком у дусі минулої стрічки Антоніо, себто стрічки, про яку сперечатимуться тисячі глядачів, називаючи її чи то комедією, чи то трагедією. Тут дійсно дуже багато гумору. 2/3 фільму ви будете весь час реготати над яскравими діалогами зі смішним суржиком, над буденними, проте такими влучними епізодами з нашого життя. Наприклад, коли Коля відмічає пільгових пасажирів у маршрутці, обурюється, що їх аж занадто багато, й ображається, коли бабця намагається розрахуватися з ним льодяниками.
Цей епізод Лукіч підгледів ще у студентські роки і відтоді носив його у своєму записнику, знаючи, що використає у якомусь фільмі. Взагалі, увага до деталей та непомітні на перший погляд, але дуже влучні речі – вже фірмова риса молодого режисера. Це те, що примушує дивитися його кіно повторно, відшукуючи такі артефакти.
Ви будете любуватися грою Раміля та Аміля Насірових з гурту «Курган і Agregat», непрофесійних акторів, яких Лукіч, як колись Андрія Лідаговського для «Мої думки тихі», максимально влучно підібрав для стрічки. І, напевне, ви будете потім повторювати влучні фрази героїв фільму, на кшталт: «З усього в жизні треба спригувать вчасно» чи «Це клєтки дємона в тобі».
Та, насправді, після перегляду ви будете хотіти не лише сміятися, але й задуматися. Бо заключна частина стрічки перевертає все з ніг на голову, і комедія обертається справжньою філософською притчею про сімейні цінності й родинні зв’язки.
Герої, буквально здійснивши подорож у минуле, проте в дорослому віці, мусять стикнутися з тим, як часто ми створюємо ідолів з того, чого не маємо, але до чого прагнемо. І як не цінимо того, що нас оточує повсякчас. Як не помічаємо турботу щоденну, зате бажаємо подвигів і магічну червоненьку квіточку у подарунок, як у казці. І як іноді доводиться переоцінювати наново стосунки, засновані на кревному спорідненні, проте не на любові й турботі. Бо листя сохне без коріння дерева, проте й фрукт не дає нового життя, допоки не відчепиться від гілки. Як сказав Коля у фільмі: «Ми не можем ізбавиться от воспомінаній прошлого, нам нада научиться з ними жить». Але для цього вони мають стати саме спогадами.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom