The future is a dying art
Laying in a ditch in the dark.
Aloe Blacc, «Ticking Bomb»
Перші секунди «Акіри» (Akira) стирають Токіо з лиця землі. Сліпуча сфера розростається по місту, залишаючи після себе кратер. Жодних пояснень, політичних декларацій чи традиційного для фантастики знайомства зі світом, навіть вступних титрів про Третю світову. Спочатку вибух, а далі перенесення подій одразу на 31 рік уперед – у кіберпанковий Нео-Токіо 2019 року.
Місто майбутнього, яким його малювали у 1988 році, сяє неоном, готується до Олімпійських ігор і поступово розкладається зсередини. Технологічне диво одночасно виявляється містом корупції, протестів, поліцейського насильства, терористичних атак та державних експериментів. Вулицями ганяють підліткові байкерські банди, частина міста, названа Старим Токіо, знаходиться поза контролем поліції. Виконавчий комітет, як орган колективного управління декількох бонз, намагається втримати вішки за допомогою військових і одночасно проводить експерименти над людьми, щоб отримати владу над силою, що вже одного разу ледь не знищила світ.
«Акіра» Кацухіро Отомо одразу після виходу стала не просто одним із головних аніме свого часу, а й культурним феноменом. Історія фільму почалася на сторінках Young Magazine у грудні 1982 року. Манґа Отомо зрештою розрослася до понад двох тисяч сторінок, виходила до 1990-го і була зібрана у шість великих томів. Коли почалося виробництво екранізації, історія ще не мала завершення. До японської прем’єри були видані лише перші чотири томи. Отже, режисер адаптував власний твір, ще не знаючи остаточної форми його друкованої версії.
Звідси походить одна з головних суперечностей «Акіри». Це водночас екранізація і паралельна версія манґи, не скорочена адаптація шести томів, а самостійна форма, створена за мотивами незавершеного матеріалу. Отомо довелося придумати фінал, а потім він повернувся до свого першоджерела й завершив його інакше. Він зберіг основних персонажів, конфлікт між байкерами-школярами Канедою і Тецуо, державні експерименти та катастрофічне пробудження сили, проте викинув великі політичні лінії, цілі фракції й значну частину подій, що розгортаються після руйнування Нео-Токіо.
Тому «Акіра» і сьогодні здається уривчастим. Деякі персонажі виникають і швидко зникають, політичні змови ледве встигають оформитися, а деякі сюжетні переходи явно нагадують скорочений конспект. І саме ця фрагментарність робить фільм непростим для першого перегляду. Нео-Токіо сприймається не як ретельно представлений фантастичний світ, а як місто, у яке нас викинули посеред кризи.
Зняти його в тодішній системі японської анімації силами однієї студії було майже неможливо. Для виробництва створили так званий Akira Committee – об’єднання компаній. Вони розділили фінансовий ризик, пов’язаний із безпрецедентно дорогим анімаційним проєктом. Бюджет оцінювали приблизно в 1,1 мільярда єн (7-8 мільйонів доларів), що зробило «Акіру» найдорожчим японським анімаційним фільмом свого часу.
Розподілене фінансування мало й позитивний наслідок: жодна окрема студія не могла повністю підпорядкувати собі режисера. Отомо погодився на екранізацію лише за умови збереження творчого контролю, пам’ятаючи неприємний досвід роботи над «Хармаґеддоном» режисера Рінтаро. Тому в «Акірі» він став режисером і співавтором сценарію, особисто контролював ключові елементи виробництва, а команда працювала за його ідеями та рішеннями. Таким чином, практично всі складові фільму проходили через Отомо, хоча до повнометражного дебюту він поставив лише дві короткі анімаційні роботи.
Його режисура виросла з професії манґаки, і це помітно. Отомо цікаво працює з простором усередині кадру: архітектурою, траєкторією руху персонажів, співвідношенням фігури й міста. Він сам підготував надзвичайно докладний сторіборд, фінальна версія якого налічувала близько 738 сторінок. При цьому він не буквально переносив манґу на екран. Отомо хотів отримати те, чого статична картинка дати не могла, – справжню динаміку машин і тіл та, головне, – мерехтіння різнобарвного неону.
«Акіра» значно перевершувала звичні телевізійні стандарти японської анімації. У ній використали палітру із понад трьох сотень кольорів, п’ятдесят із яких створили спеціально для фільму, насамперед заради нічного Нео-Токіо. Велику частину матеріалу анімували з частотою 24 унікальні рисунки на секунду, тоді як звичайна анімація того часу повторювала один кадр двічі або тричі. Саме тому рухи мотоциклів, клуби диму, натовпи, вода та зміни міміки мали незвичну для аніме тієї доби плавність.
Кіберпанкова «Акіра» виросла з японського післявоєнного кіно про чудовиськ. У «Ґодзіллі» Ісіро Хонди ядерне випробування пробуджувало істоту, що повертала Японії витіснену пам’ять про атомне руйнування. В Отомо чудовиськом стає вже людина, точніше – сила, яку держава намагається в ній виростити й використати. Замість гігантської рептилії містом рухається травмований підліток, чиє тіло більше не витримує могутності, наданої йому науковим експериментом. Страх науки як зброї змінює форму, проте не суть.
Безпосереднім джерелом натхнення для Отомо був і «Тецудзін 28-го» Міцутеру Йокоями – післявоєнна манґа про гігантського робота, створеного як секретна зброя наприкінці Другої світової. Отомо запозичив систему числових позначень жертв експериментів. Водночас він переніс образи старого твору в пізню добу Сьова з її економічним бумом, підготовкою до Олімпіади, студентськими протестами й відчуттям, що повоєнна модернізація створила нові форми дискримінації замість того, щоб позбутися старих.
Нео-Токіо тому виглядає як поєднання двох несумісних фантазій. Для влади це доказ відновлення: місто постало після катастрофи, економіка працює, стадіон будується, рекламні екрани сяють. Для молоді воно є величезною дисциплінарною машиною. Школа нагадує колонію, поліція б’є демонстрантів, політики займаються змовами, військові викрадають дітей.
Головні герої, байкери Канеда і Тецуо, не мають політичних поглядів. Вони не революціонери, хоча існують у суспільстві, де протести стали частиною повсякденного життя. Їхній бунт своєрідний – мотоцикли і бійки з іншими бандами. Байкерська субкультура дає їм те, чого не пропонують ані родина, ані школа, ані держава, – приналежність до групи й можливість створити власну ієрархію, а не бути найнижчою ланкою системи.
Саме тут народжується головний конфлікт фільму. Канеда відпочатку посідає місце лідера, хоча не має ані особливої мудрості, ані далекоглядності. Він просто сміливіший, сильніший і має найкращий байк. Тецуо постійно залишається поруч із ним у ролі молодшого, слабшого, того, кого потрібно захищати й рятувати.
Набуваючи нової сили, Тецуо швидко переходить від бажання здобути самостійність до жадоби абсолютної влади. Йому недостатньо більше не залежати від Канеди, він хоче зробити саму можливість залежності неможливою. Нові суперздібності дають тілу антигероя безмежну силу, проте свідомість залишається свідомістю травмованого підлітка, який сприймає будь-яку залежність як неповноцінність, а прийняття допомоги – як доказ слабкості.
З цієї психологічної тріщини виростає знаменитий боді-горор фіналу. Тіло Тецуо розбухає, втрачає людські пропорції, поглинає метал і плоть, перетворюючись на безформну масу. У цьому епізоді мимоволі згадуєш Девіда Кроненберга, хоча механіка страху в «Акірі» дещо інша. Для Кроненберга тіло видає приховану природу людини. В Отомо воно не витримує суперечності між безмежною владою й незрілою особистістю. Тецуо стає велетнем раніше, ніж перестає бути наляканою дитиною.
При цьому наука у фільмі не є самостійним злом. Загрозу створює система, яка відділила технічну можливість від моральної відповідальності. Дослідники вимірюють силу дітей, військові намагаються перетворити її на зброю, політики думають лише про приховування наслідків зловживань. Навіть після першої катастрофи експеримент не припиняють, його просто переносять у нові лабораторії. Держава поводиться так, ніби проблема полягала не в самому задумі, а в недостатньому контролі.
Полковник Сікісіма є найбільш яскравим символом цієї системи. Формально він військовий, який проводить переворот і виводить армію на вулиці. Водночас це одна з небагатьох дорослих постатей, що усвідомлюють масштаб небезпеки й відчувають відповідальність за дітей з надздібностями. Отомо не зводить персонажа до карикатурного генерала, яких часто бачимо у західному кінематографі. У світі, де демократичні інституції загрузли в корупції, силовик виявляється єдиною людиною, яка принаймні може діяти. Цей похмурий діагноз політичній системі можна сприйняти як аргумент на користь диктатури.
Протести в «Акірі» теж позбавлені романтичної чистоти. На вулицях змішуються студенти, робітники, релігійні фанатики, терористи та прості люди, які потрапляють під поліцейські кийки. Масовий рух не має єдиного центру, а його енергія легко переходить у паніку. Отомо відтворює пам’ять про японські студентські виступи 1960-х, протести проти безпекового договору зі США та кризу довіри до держави. Майбутній 2019 рік у нього наслідує минуле, нова столиця повторює конфлікти старої, лише у більшому масштабі.
Особливе місце у стрічці посідає музика колективу Geinoh Yamashirogumi під керівництвом Сьодзі Ямасіро. Її створювали не як звичайний супровід до готового монтажу. Отомо прагнув сформувати звукову архітектуру, навколо якої будуватимуться зображення й ритм. Композитор отримав два основні орієнтири: перша половина мала нагадувати хаотичний і сповнений насильства фестиваль, друга – реквієм. У партитурі поєднали ударні, синтезатори і хорові голоси.
Сьогодні ця музична конструкція сприймається нерівномірно. Найвідоміші фрагменти – байкерська погоня, дитяча поліфонія, фінальний реквієм – досі звучать цікаво. В інших сценах музика надовго відступає, залишаючи поодинокі звуки чи навіть повну тишу. Для сучасного глядача, привченого до безперервного саундтреку, ці паузи здаються порожніми. Фільм ніби раптом втрачає темп, лишає публіку наодинці з лякаючим зображенням.
Після міжнародного прокату «Акіра» стала одним із головних провідників японської анімації на Захід. Вона не була першим аніме, яке побачили американські чи європейські глядачі, проте змінила сам спосіб його сприйняття. Японська анімація перестала бути лише дешевим телевізійним імпортом або дитячою екзотикою
Її вплив легко перетворити на безкінечний каталог запозичень. «Матриця» успадкувала образ людини, чия свідомість деформує матеріальний світ, а художник зі спецефектів Джон Ґаета називав «Акіру» одним із джерел натхнення для bullet time. Не забуваймо й про пігулку на куртці Канеди. «Дивні дива» використали мотиви дітей із надприродними здібностями, урядових лабораторій і психічного контакту з невідомою силою. Сліди фільму помітні в «Хроніці», «Початку», «Тихоокеанському рубежі», «Людині-павуку», «Кіберпанку 2077» та десятках інших творів сучасної культури.
Та справжній вплив «Акіри» полягає не в окремих цитатах. Отомо створив модель сучасного фантастичного мегаполіса, де високі технології не вирішують соціальних конфліктів, а лише роблять їх видовищнішими. Його Нео-Токіо – це не далеке майбутнє, а форсована версія теперішнього: місто товарів і всюдисущої реклами, заможності та нерівності, молодіжної люті від браку перспектив і силовиків, щоб її стримати, державних секретів і корупції. Саме так почали виглядати численні екранні столиці майбутнього після 1988 року.
Навіть знамените гальмування Канеди стало окремим культурним знаком. Мотоцикл розвертається боком, ковзаючи колесами, герой повернутий обличчям до глядача – цей рух десятиліттями відтворюють у фільмах, серіалах, анімації та відеоіграх. «Акіра-слайд» давно переріс першоджерело.
Вплив фільму на популярну музику виявився не меншим. Каньє Вест прямо називав «Акіру» одним із головних джерел власного візуального стилю й відтворив її образи у кліпі Stronger. Кадри та композиційні рішення фільму цитували Майкл і Джанет Джексон у Scream, а альбом Lupe Fiasco Tetsuo & Youth отримав ім’я героя Отомо.
За майже сорок років частина цієї революції неминуче перетворилася на музейний експонат. «Акіра» сьогодні виглядає відверто старою. Не поганою і не примітивною – саме старою. Її ритм не відповідає сучасним правилам жанрового монтажу, експозиція розкидана поміж уривчастих діалогів, другорядні персонажі нерозкриті, а сюжет часом рухається стрибками, особливо у другій половині. Після десятиліть фільмів, серіалів та ігор, які наслідували її образи, деякі сцени, звісно, здаються знайомими ще до перегляду. Це звичний парадокс першоджерела – воно починає нагадувати власних послідовників.
У 1988 році страхи «Акіри» легко читалися через досвід Хіросіми й Нагасакі, холодну війну, пам’ять про студентські протести та суперечливе японське економічне диво. Країна збагачувалася, міста росли, технології обіцяли майбутнє, але залишалося питання: чи не станеться так, що створена людьми сила виявиться більшою за політичні й моральні інституції, які повинні нею керувати?
Сьогодні це питання звучить не менш гостро. Змінилися технології, проте не логіка. Настала ера ШІ, і корпорації продовжують розвивати системи, наслідків яких ми не здатні передбачити. У ринковому змаганні науковий прорив часто випереджає етичну дискусію. Влада, натомість, відповідає на будь-яку кризу контролем. Молодь не бачить для себе місця в обіцяному процвітанні, міста майбутнього залишаються нереалізованими проєктами, а екологія деградує.
В такому розкладі доволі песимістична «Акіра» виявляється все ще актуальною. Людина не перестане шукати нову силу, а держава не відмовиться від бажання перетворити її на зброю. Катастрофа стає циклічною. Токіо руйнують, відбудовують і знову підводять до вибуху.
Однак у фіналі руйнування містить і можливість нового народження. Акіра виявляється не окремою надлюдиною, а станом переходу до чогось, для чого старі політичні, наукові й навіть фізичні категорії вже не працюють. Там, де більшість кіберпанку часто завершується викриттям системи, Отомо виходить за її межі. Його герої не просто змінюють владу чи технологічний порядок, вони залишають людський світ у формі, яку неможливо пояснити жодною мовою.
Саме тому «Акіра» не застаріла, хоча кожен її кадр видає рік створення. Вона вже не шокує так, як наприкінці 1980-х, і не завжди може похизуватися драматургічною цілісністю. Зате реставрована версія дає змогу роздивитися фільм не як набір знаменитих сцен, а як величезний рукотворний механізм – із сотнями кольорів, тисячами рисунків, неоновим містом і людським тілом, яке буквально розриває надлишок сили. Дивитися «Акіру» сьогодні варто не лише через її канонічний статус, вона дає рідкісну можливість побачити момент, коли образи сучасного фантастичного кіно ще не стали шаблонами. Це почасти виглядає як минуле, яке надто добре передбачило наше майбутнє.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Найкращі анімаційні фільми всіх чапсів
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati
