Кожен отримає те, чого прагне
Рецензія на українську романтичну драму “Віддана”
Позиція редакції може не півпадати з думкою автора
Український кінематограф ніяк не може похвалитись жанровим різноманіттям. За очевидним якісним та кількісним зростанням в 2017-му та 2018-му роках, прийшло падіння 2019-го. Та ось 2020-й поки що дає неабияку надію на краще, в тому числі завдяки новій романтичній, чуттєвій, костюмованій драмі “Віддана”, яка за цілою купою факторів не має аналогів в нашому кіно.
Фільм молодої режисерки Христини Сиволап створений за мотивами роману Софії Андрухович “Фелікс Австрія”. Творці фільму своїми акцентами, кутами зображення та розкриттям персонажів далеченько відійшли від першоджерела, що насправді не є поганим. Просто є книга, а є фільм, є близька адаптація, а є не дуже. Ареною подій виступає Івано-Франківськ 1900-го року за часів його приналежності до Австро-Угорщини, яка в свою чергу тоді переживала роки багатства та добробуту. Головною героїнею є служниця Стефа, 30-ти річна українка. Служить вона подружжю Сколиків – білявій польській красуні Аделі та її чоловіку, скульптору і теж в принципі красеню Петру. Проте відносини Стефи та Адель не зводяться лише до зв’язки гоподиня-служниця – вони зведені сестри, які разом росли і виховувалися професором Ангером. Звісно, згідно суспільного розподілу, Стефа має бути слухняною, вірною, та відданою своїй господарці Аделі, але ж вона жива емоційна людина, якій хочеться любові, поваги до себе, хоч іноді бути почутою. Хочеться оберігати господарку і як служниця, а може по-сестринськи, а може просто як любляча людина. І відпустити це все немає змоги, в той же час хочеться звільнитись, хоч не має вона знання, як воно – бути вільною. До того ж навколо чоловіки, до яких чи то є, чи можуть бути почуття. А ще неконтрольований хлопчик Фелікс, тривожний ілюзіоніст Торн, неоднозначний священик Йосип та чимало інших дійових осіб, які розширюють та наповнюють кіносвіт “Відданої”.
“Віддана” є сумішшю різнобарвних почуттів, важких стосунків, неоднозначних взаємовідносин, складних характерів. Дійсно, головну героїню не завжди легко зрозуміти, її хитає зі сторони в сторону, мотивація місцями сумнівна, а дії, на перший погляд, не завжди логічні. Це стосується і ряду інших героїв. І ці неочевидні вчинки та мотивації персонажів іноді називають “недоліками” стрічки. Але, по-перше, хіба в житті так багато очевидних і однозначних речей та моделей поведінки? Усі завжди роблять зрозумілі вчинки? Вони, ці вчинки, хоч для себе самих зрозумілі? І, по-друге, як і має бути в мистецтві – нам лише показують та виносять на власний розсуд певну історію, а не нав’язують безальтернативну точку зору автора і не вкладають до рота пережовані події. “Віддана” уся пронизана такою неоднозначністю, напівпрозорістю і начебто недосказаністю. Як воно насправді буває в житті.
Не містячи чогось відверто малозрозумілого, в стрічці піднято ряд серйозних тем, і, повторюсь, не даються однозначні оцінки дій та подій. До одного і того ж героя протягом фільму може кілька разів змінитись ставлення, а їх вчинки під час перегляду і після також можуть різнитися. Відповідно оцінки цього кіно трапляються геть протилежні, що ще більш інтригує та заохочує скласти своє власне бачення цього безумовно не простого фільму.
“Віддана” майже бездоганно працює на візуальному та естетичному рівні. Чи не кожна візуальна складова – це естетика чистої води, що було досягнуто завдяки високому професіоналізму знімальної команди. Насичена, жива, дихаюча картинка, з таким трохи ретро стилем, але без недоречної архаїчності, чим породжує приємну схожість до французького кінематографу.
Неймовірні костюми та образи, а також аксесуари, шляпки, рукавички та інші предмети одягу, в якійсь скаженій кількості та, хочеться вірити, дуже наближені до зображуваної епохи. Такий костюмований масштаб в українському кіно пригадується хіба що у “Захарі Беркуті”.
“Віддана” доречно приправлена нереальністю, що було реалізовано за допомогою цікавих та стильних візуальних ефектів. То риби оживуть і полетять, то картини заговорять, то предмети замруть у повітрі. Тут використаний не сильно поширений прийом візуалізації фантазій та страхів героя, який властивий, знову ж таки, французькому кіно і вкотре будує місток до такого фільму, як “Амелі”.
Несподівана та нетипова для українського кіно операторська робота, яка бере і переносить глядача туди, на початок 20-го століття.
Очевидне прагнення творців дотримуватись естетики у всьому поширилось і на каст. Чи не всі актори є вродливими молодими людьми, яких хоч зараз бери і розміщуй на обкладинках глянцю не тільки українського розливу. З виконанням не все так однозначно, та загалом молоді й перспективні актори впоралися зі своїми завданнями.
Чи не найважливіше є те, що показуючи суто західноукраїнські реалії в окремо взятій провінції, використовуючи той діалект та суто галицькі культурні елементи, фільм цілком може працювати на глядача різних областей, і ніяк не є регіональним, чого, наприклад, не вдалося позбутися чудовим “Гуцулці Ксені” та “Шляхетним волоцюгам”.
Якщо вести мову про історичність та відповідність тої епохи, то й тут у “Відданої” все на рівні. Стрічка, за великим рахунком, є художньою енциклопедією побуту, моди, звичаїв, традицій, кулінарії Галичини. Внутрішні та зовнішні оформлення осель, мундири поліцаїв, шляпки жіночок у театрі, манери та стиль спілкування шляхти, вітражі на дверях, транспортні засоби, вуса Петра, торгові ряди на ринку, і особливо кулінарія – усе виконано з максимальною увагою до деталей, достовірності та звісно ж із дотриманням краси в усьому. Особлива увага приділена кулінарним традиціях тогочасся, адже Стефа чудово куховарила, за допомогою чого тікала від дійсності. Важко пригадати, коли на великому екрані так “смачно” подавали їжу.
Цей фільм є неймовірно чуттєвим, ніжним, повітряним, і в той же час жорстко життєвим та життєво мінливим. Важливо зазначити, що крім оператора та художника-постановника, чи не всі основні творчі позиції займають жінки. Продюсер, режисер, автор роману, сценарист, лінійний продюсер, художник з костюмів, дві головні героїні врешті-решт – це все жінки. Цей факт робить “Віддану” безпрецедентним зразком жіночого кіно, жіночого майже у всьому та на більшості рівнів. Та й що тут поганого – жінки зняли романтичне кіно про жінок, вочевидь воно вийшло цілком жіноче, та от найпарадоксальніше, що за рядом факторів воно може цілком сприйматись і чоловіками. Кожен може знайти в цій стрічці щось своє. І пам’ятаємо, що рушійною силою усього є любов, а “Віддана” – це звісно кіно про любов, не ту по-кіношному примітивну, що прямо б’є в лоб та збиває з ніг, а про таку багатогранну, неслухняну, направлену на різне і різних, свою, особисту та важку любов.
Дмитро Майстренко
