Авторка: Анна Давидова
11 грудня в український прокат вийшов чорнокомедійний трилер Пак Чхан Ука «Жодного вибору» – стрічка, яка наразі має ідеальний рейтинг 100% на Rotten Tomatoes і висунута від Південної Кореї як кандидат у шорт-лист оскарівської номінації «Найкращий міжнародний повнометражний фільм».
До цієї гучної прем’єри розповідаємо, як корейське кіно стало світовим культурним феноменом, і чим цей досвід може бути корисний для України.
Корейське кіно є невід’ємною складовою загального феномену халлю – терміну, який в перекладі означає «корейська хвиля» і використовується від початку 2000-х для позначення росту популярності та загальної експансії корейської культури.
Кінематографічний шлях Південної Кореї – це історія стійкості, переосмислення та трансформацій.
«Ідеологічно здорове» кіно
Протягом кількох десятиліть після Корейської війни 1950-1953 років державна цензура системно вихолощувала кінопродукт, але водночас саме цей період вважається золотою епохою корейського кіно – щоправда, це стосується радше кількості фільмів, а не їхньої якості. Чому ж так вийшло?
Після перемир’я у Корейській війні занепалу кіноіндустрію спробували відродити, звільнивши її від оподаткування. Крім того, після війни до країни надійшла іноземна допомога, яка забезпечила кінематографістів обладнанням та технологіями. І результат не змусив на себе чекати: якщо 1954 року у Південній Кореї зняли лише 15 фільмів, то вже 1959-го – 111 стрічок. Але все це були вкрай ідеологічно витримані проєкти: або патріотичне пропагандистське кіно, або безпечні шаблонні мелодрами про «любовну любов».
Певна свобода від цензури прийшла до Південної Кореї на початку 1960-х між змінами урядів – і саме в цей період локальні кінематографісти вперше почали знімати щось, що хотілось їм самим, а не владі. І саме в цей період, 1961 року, вийшов «Візник» режисера Кан Де Чжина, який став першим в історії південнокорейським фільмом, що отримав нагороду на престижному міжнародному кінофестивалі, а саме – мав номінацію на Золотого ведмедя Берлінале і виграв Приз журі (Срібного ведмедя).
Постер до фільму «Візник» (1961)
Але вже наступного року державний контроль над кіноіндустрією знову посилився. 1962-го в Південній Кореї був прийнятий Закон про кінематограф, який запровадив низку дедалі обмежувальніших заходів проти непристойності, комунізму та непатріотичних тем у фільмах. Окрім того, закон лімітував імпорт фільмів за системою квот і водночас скорочував кількість корейський кінокомпаній із 71 до 16. Таким чином, щоб наситити ринок, південнокорейські кінематографісти перейшли в режим виробництва нон-стоп: багато фільмів знімалися лише за кілька тижнів, а найпопулярніші режисери випускали шість-вісім стрічок на рік. І, звісно, про якість за таких умов взагалі не йшлося.
Пік цензури у країні припав на 1970-ті. У 1973 році була створена Корейська корпорація сприяння кіно (Korean Motion Picture Promotion Corporation): нібито для підтримки та просування південнокорейської кіноіндустрії, але за фактом – для тотального контролю над кіногалуззю. В цей період знімати кіно могли лише ті режисери, які раніше вже створювали «ідеологічно здорові» фільми та вважалися лояльними до уряду.
Та хоча влада могла контролювати митців, але – не глядачів: люди чомусь категорично не хотіли дивитися «ідеологічно здорове» кіно, і зрештою відвідуваність кінотеатрів в країні з 1969 по 1979 рік впала на понад 60%.
Кіно як бізнес
Треба було щось робити, і 1984-го нова версія Закону про кінематограф знизила цензурні обмеження, дозволила знімати кіно не лише державним, але й незалежним кінематографістам, а за два роки поправки до закону дозволили імпортувати до Південної Кореї більше іноземних стрічок.
Лібералізація призвела до того, що корейські стрічки почали повертатися на міжнародні фестивалі. А коли 1988-го уряд зняв усі обмеження на іноземні фільми, американські кінокомпанії почали відкривати офіси в Південній Кореї.
Утім, це призвело до перекосу в інший бік: країну заполонив голлівудський продукт, з яким не могли конкурувати вітчизняні виробники. Тож зрештою в Південній Кореї знову були запроваджені квоти, згідно з якими кінотеатри мали демонструвати вітчизняні фільми щонайменше 146 днів на рік.
Південнокорейська кіноіндустрія змінилася на початку 1990-х, коли в неї зайшов великий локальний бізнес. Початком цього вважається комедія «Історія про життя у шлюбі» 1992 року, випущена компанією Samsung.
Постер до фільму «Історія про життя у шлюбі»
Це – перший приклад колаборації корейського кіно і великого бізнесу, який проклав шлях іншим компаніям (так званим чеболам – потужним бізнес-конгломераціям) до вступу в кіноіндустрію.
Лібералізація кіновиробництва співпала з економічним підйомом у країні і призвела до серйозних інвестицій чеболів у кіно. І це, своєю чергою, у 1990-х спричинило відродження мейнстримової кіноіндустрії Південної Кореї і повернуло людей у кінотеатри. А заразом і сприяло розквіту фестивального авторського кіно – появі так званої Корейської нової хвилі.
Кіно як м’яка сила
1999-го на екрани вийшов фільм, який був названий першим корейським блокбастером –бойовик Кан Чже Гю «Ширі», який зібрав рекордну на той момент для Південної Кореї аудиторію у 6 млн глядачів.
Постер першого корейського блокбастера «Ширі»
А вже невдовзі до нього долучилися й інші успішні проєкти, які поєднували «глядацькість» із сильним режисерським наративом, – зокрема це роботи Пак Чхан Ука: «Об’єднана зона безпеки» (2000) і, звісно ж, вже легендарний «Олдбой» (2003).
Кадр із фільму «Олдбой»
Корейські режисери почали створювати безкомпромісно відверті фільми, які торкалися тем соціальної нерівності, політичної корупції та екзистенційного відчаю. Ці історії були не просто розвагою, вони були дзеркалами суспільства – і не лише корейського. Тож недивно, що нове корейське кіно почало завойовувати міжнародне визнання, ставши одним із ключових елементів культурної експансії держави. Зокрема, Пак Чхан Ук виграв Гран-прі Каннського кінофестивалю за «Олдбоя», а Кім Кі Дук здобув нагороди за найкращу режисуру на Берлінале («Самаритянка», 2004) і у Венеції («Порожній будинок», 2004).
Чужого не цурайтесь, але своє – захищайте
З одного боку, активна інтеграція південнокорейської кіноіндустрії у світовий контекст сприяла її активному розвитку, але з іншого йшов і зворотній процес – захоплення локального ринку Голлівудом. Так, 2006-го через тиск з боку США квоти на показ корейських фільмів скоротили зі 146 днів до 73 днів на рік. І це скорочення викликало значні побоювання серед південнокорейських кінематографістів щодо потенційного домінування іноземних фільмів над локальними. Зокрема, зірка «Олдбоя» Чхве Мін Сік тоді навіть вийшов на одиночний пікет із плакатом: «Без політики квот на показ не було б “Олдбоя”». І на його місці зараз не важко уявити, наприклад, Володимира Кравчука і Павла Острікова із плакатами проти скорочення кількості сеансів «Ти – космос».
Але зрештою баланс було знайдено, і його ключовими елементами стали інвестиції у кіно та підтримка галузі державою та бізнесом. Культура – її м’яка сила, яка формує лояльність до держави і покращує її міжнародний імідж – стала для Південної Кореї стратегічною галуззю. І, звісно ж, кіно є невід’ємною складовою цієї загальної державної політики.
Система квотування, податкові пільги, гранти на підтримку незалежних кінематографістів забезпечують процвітання авторського корейського кіно поряд із комерційними блокбастерами. А створення привабливих умов для закордонних інвестицій допомагає залучити до локального виробництва контенту міжнародних гігантів – наприклад, Netflix – і створювати такі світові гіти, як «Гра в кальмара». І заразом стрімінгові платформи відіграли значну роль у міжнародному успіху корейського кіно, надаючи іншим, менш гучним локальним фільмам і серіалам доступ до глобальної аудиторії.
Випробовування «Оскаром»
Коли 2020-го «Паразити» Пон Чжун Хо отримали чотири премії «Оскар» – включно з нагородою за «Найкращий фільм», ставши першою в історії неангломовною стрічкою, яка перемогла у цій категорії. Це стало сигналом про те, що західний світ готовий прийняти корейський кінематограф на рівних. Наступного року успіх закріпила Юн Йо Чжон, яка отримала нагороду американської кіноакадемії за найкращу жіночу роль другого плану у фільмі «Мінарі», ставши першою корейською та другою азійською акторкою в історії, яка здобула «Оскар» в акторській категорії.
І, можливо, майбутній «Оскар» також пройде під знаком Південної Кореї, завдяки роботі Пак Чхан Ука «Жодного вибору». Стрічка вже висунута від Південної Кореї на потрапляння в номінацію «Найкращий міжнародний фільм», і має всі шанси дійсно опинитися у шорт-листі.
Так само, як і «Паразити», чорнокомедійний трилер «Жодного вибору» крізь корейську призму показує універсальну історію, близьку і зрозумілу всім в усьому світі. Стрічка, яка є довільною екранізацією роману Дональда І. Вестлейка «Сокира» (1997), розповідає про чоловіка середніх років Ю Ман Су (зірка «Гри в кальмара» Лі Бьон Хон), якого звільняють з паперової фабрики, де він пропрацював все життя. Ман Су місяцями не може знайти нову роботу, а його дружина Мі Рі (Сон Є Чжин) тим часом запроваджує режим жорсткої економії, відмовляючись від усіх переваг життя родини середнього класу, навіть від підписки на Netflix. І зрештою Ман Су вирішує, що його «єдиний вибір» – це відкрити для себе потрібну вакансію, фізично усунувши того, хто займає цю посаду зараз, а також всіх можливих конкурентів.
https://youtu.be/pLeXfhnf-LM
Фільм «Жодного вибору», який наразі має ідеальний рейтинг 100% «свіжості» на Rotten Tomatoes – яскравий приклад того, як корейська кіноіндустрія після всіх випробувань і пошуків трансформувала саму себе, поєднавши зухвалу креативність із технічною майстерністю для створення історій, які резонують далеко за межами країни.
Лише за кілька десятиліть ландшафт південнокорейського кінематографа зазнав кардинальних змін, еволюціонувавши від зарегульованої повоєнної індустрії, орієнтованої на внутрішній ринок, до глобальної культурної сили. І цей процес нерозривно пов’язаний із ширшими політичними, економічними та історичними змінами в країні. Країні, яка в певний момент зрозуміла, що культура – це справжня сила. Так, сила повільна і м’яка, але при цьому – дуже і дуже значуща.
Читайте також:
Найкращі трилери, які знято не в Голлівуді
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati
