Мистецтво, яке неможливо покинути. Рецензія на фільм «Лишатися (не) можна»

12.05.2026 Рецензія

Якщо ми не почнемо зараз цей діалог між тими, хто поїхав, і тими, хто залишився, то він не відбудеться ніколи.

Римма Зюбіна

Документальне кіно про війну в Україні можна виділити в окремий жанр, мета якого – фіксувати страшну реальність, що постійно вислизає з пам’яті через нагромадження важливих подій і травматичних моментів. Документальна стрічка «Лишатися (не) можна», що мала онлайн-прем’єру у 2023 році і демонструвалася в рамках Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО» у 2024 році, тепер стала доступною в онлайн-кінотеатрі Takflix, виступає не лише документом про життя під час війни, а й спробою зрозуміти, що відбувається з людьми, перед якими постає складний вибір: покинути домівку і рідне місто чи опинитися в окупації.

Фільм розгортається навколо Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша, будівля якого після окупації й постійних обстрілів більше нагадує поранений організм, ніж простір для мистецтва. Забиті вікна, укриття в підвалі й гуманітарний штаб замість сцени. Але театр не помирає, а змінює форму існування. Після деокупації Херсона трупа відновила роботу, щоправда, тепер вистави доводиться грати в укритті через постійні російські обстріли міста.

Режисером стрічки виступив Сергій Зейналов – уродженець Олешок, які також опинилися під російською окупацією. Зейналова цікавить не лише сам театр, а й учасники колективу, які намагалися жити й чинити опір у місті, де будь-який протест супроводжували озброєні російські військові, а найбільш активні учасники акцій після обшуків дуже швидко опинялися у застінках окупантів.

фільм «Лишатися (не) можна»

Коли життя у Херсоні стало майже неможливим, більша частина театральної трупи виїхала з міста. Але свій дім і театр актори не забули: вони починають репетиції вистави, яка стає серцем фільму і дає йому назву. Її форма аскетична – сім стільців й актори на сцені. Але за цією простотою стоїть досвід людей, які пройшли через окупацію та/або втечу, і тепер фактично свідчать про свій досвід зі сцени.

Формат стрічки доволі незвичний навіть у межах сучасного українського документального кіно. Зейналов використовує ціле попурі жанрів і прийомів. Класичний кінодок із невидимим оком спостереження сусідить із постановочними сценами, інтерв’ю в кадрі, закадровим наратором, архівними матеріалами та відео очевидців. Театральні репетиції переходять у музичні номери, а сцена співіснує з кухнею й волонтерським штабом просто всередині театру.

фільм «Лишатися (не) можна»

У певний момент фільм починає нагадувати мюзикл про війну з документальною душею. Ця хаотична багатошаровість спершу збиває з пантелику, бо незрозуміло, що саме хоче показати автор. Але й Херсон після окупації теж виглядає як простір, де більше не існує чітких меж між побутом, виживанням, мистецтвом і спротивом. Місто під постійними обстрілами, де життя немов замирає після полудня, коли вулиці пустіють, насправді переходить в підвали і бомбосховища, єдиному місці, де може відбуватися творчий акт.

Особливо гостро це відчувається з огляду на час зйомок. Фільм знімали у травні – червні 2023 року – на додачу до вже наявної війни Херсон переживав ще одну катастрофу після підриву росіянами греблі Каховської ГЕС. Частина матеріалу знята у самому місті, інша – у Києві, де актори готували прем’єру вистави «Лишатися (не) можна». І ця розірваність між двома просторами лише підсилює відчуття життя, яке глядачеві доводиться збирати разом із героями фільму.

фільм «Лишатися (не) можна»

Вистава, яку готують актори, не має повноцінного сценарію – виконавці просто говорять про власний досвід життя в окупації, про спротив, про відмову співпрацювати з росіянами, про страх евакуації й рішення залишатися до останнього. У цей момент, коли людям просто дають висловитися, і розкривається задум фільму, який до цього водив глядача за ніс своєю плинною формою та хаотичним монтажем.

«Лишатися (не) можна» – це кіно про тих, хто не виїхав одразу. Хтось не до кінця розумів небезпеку, інші не хотіли покидати власне місто, рідних, друзів, роботу чи звичне життя. Багатьох тримав страх, що повернення вже ніколи не буде, або надія, що все обійдеться. А коли рішення їхати все ж приходило, лишалися тільки небезпечні зелені коридори з блокпостами, де росіяни влаштовували тотальні обшуки.

фільм «Лишатися (не) можна»

Оскільки героями фільму стали працівники театру, то він тут постає не як символ абстрактної культури, а як конкретне місце, за яке люди тримаються майже фізично. Вони втрачають дім і стабільність, але продовжують грати й репетирувати так, ніби сам факт творчості вже є актом непокори.

При цьому стрічка не романтизує війну й не перетворює своїх героїв на бездоганних мучеників. У їхніх історіях не лише багато втоми, розгубленості й страху, але й неоднозначності. Багато з них чули у свій бік докори, мовляв, поїхали й покинули інших. І навпаки, ті, хто лишився, могли сприйматися як колаборанти. Тим паче, що окупанти воліли швидко відновити роботу театру вже під своєю адміністрацією і тиснули на членів колективу, аби вони співпрацювали.

фільм «Лишатися (не) можна»

Проте «Лишатися (не) можна» не намагається дати остаточну відповідь, що правильніше – залишитися чи поїхати. Уже сама назва відсилає до питання без правильної коми, яке українцям ще належить осмислити. Бо для когось порятунок – це втеча, а для когось втеча означає втрату себе.

Стрічка Сергія Зейналова постає як колективна пам’ять про людей, які опинилися між домом і виживанням. І поки вистава про Херсон подорожує іншими містами, у самому Херсоні театр продовжує існувати під звуки російських обстрілів. Його підвал досі залишається укриттям для тих, хто не захотів покидати рідне місто, нагадуючи, що мистецтво під час війни – це не розкіш і не втеча від реальності, а ще один спосіб залишатися живими.

Дмитро Сидоренко

Читайте також:

Найкращі українські фільми про війну з росією

Підтримайте нашу редакцію:

Монобаза

Інші опції

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах: