Препарування краси. Рецензія на фільм «Субстанція»

10.10.2024 Рецензія

Ти мені потрібна, бо я ненавиджу себе.

Феміністська сатирична трилер-драма з елементами боді-горору «Субстанція» (The Substance) французької режисерки та сценаристки Коралі Фаржа («Помста») успішно дебютувала на цьогорічному Каннському фестивалі, отримавши приз за сценарій.

Сюжет стрічки обертається навколо відомої актриси Елізабет Спаркл, котра за кар’єру завоювала «Оскар» та зірку на Алеї слави, але її кращі роки вже залишилися позаду. Наразі вона веде фітнес-шоу на телебаченні, але на своє 50-річчя дізнається, що її звільняють, щоб замінити кимось молодшим.

«Публіка завжди хоче чогось новенького, а у 50 – це кабздон», – пояснює ведучій її вихід на пенсію бос (Денніс Квейд), який карикатурно передає узагальнений образ хтивого, цинічного й мізогінного чоловіка на високій посаді.

Трилер Субстанція з Демі Мур та Маргарет Квеллі The Substance

У розпачі Елізабет доєднується до таємничого експерименту. Суть його в тому, що ти можеш вколоти собі невідому субстанцію і отримати покращену версію себе, молоду й повну сил. Є лише одне правило: кожні 7 днів потрібно проводити заміну. Тобто кожне з тіл має власну свідомість і веде активне життя впродовж тижня, поки інше «відпочиває».

Спершу все виглядає здійсненням мрії, адже молода заміна на ім’я Сью легко влаштовується на колишнє шоу Елізабет і насолоджується життям зірки. От тільки дуже швидко молодість входить в раж і не жадає мінятися місцями зі старістю, через що страждає тіло Елізабет.

субстанція 2024 Маргарет Квеллі

Цей мікс «Портрета Доріана Грея» та «Дивної історії доктора Джекіла й містера Гайда» сподобався критиці й вразив публіку. Як і «Портрет Доріана Грея», «Субстанція» демонструє руйнівні наслідки бажання бути молодим за будь-яку ціну, і як розбещує успіх, здобутий однією посмішкою. Подібно до Джекіла та Гайда, Елізабет і Сью ведуть боротьбу за те, хто ж стане справжнім володарем життя, оригінал чи клон.

По суті, Коралі Фаржа показала вирок сучасному світу, де гонитва за молодістю стала нормою, а бажання відповідати стандартам краси часто призводить до крайнощів. Старість в наш час лише молодшає, і вже не можна спокійно прожити й три десятиліття, щоб не вивчити, що таке фейс-йога, хімічний пілінг, лазерна та радіочастотна терапії, мікродермабразія, плазмоліфтинг. Дермафілери можна вколоти у будь-якому косметичному салоні, і вдаються до нього навіть молоді дівчата. З кожної праски та тік-ток відео тебе переконують: не будеш виглядати добре – не матимеш успіху, щастя, кохання.

Як каже бос Елізабет: «Красуні усміхаються завжди».

Цікаво, що свій маніфест проти гонитви за красою Фаржа знімає аналогічно тому, що сама критикує. «Субстанція» схожа на один великий рекламний ролик чи музичний кліп: уривчаста, яскрава, щедро використовує спрощені образи й крикливі фрази немов із заголовків, а також максимально сексуалізована.

Головні ролі виконали Демі Мур та Маргарет Квеллі, які погодилися на вкрай відверті сцени і регулярно оголюються перед камерою. Всі події відбуваються у трьох мінімалістичних локаціях: дорогій квартирі Елізабет з видом на Лос-Анджелес, студії, де записують її фітнес-шоу, та вулиці, по якій вона щораз крокує в задрипане сховище за черговою порцією Субстанції. За хронометражу більше двох годин режисерці вдається тримати увагу глядача не стільки сюжетом, тут все доволі очевидно, скільки акторським виконанням, особливо з боку Демі Мур, яка вражає здатністю показати відчай і злам своєї героїні, а також жахливі перетворення з тонною гриму.

Не обійшлося і без шок-контенту у формі боді-горору, який так люблять у Каннах, згадайте «Сире» та «Титан» Джулії Дюкорно чи «Шкіру, в якій я живу» Педро Альмодовара. Чим далі в «Субстанції» заходять зловживання «омолодженням» героїні Квеллі, тим страшнішими стають наслідки для персонажа Мур. Але ні та, ні інша зупинитися не можуть, буквально вдаючись до селфхарму. Ну як тут не провести паралелі з людьми, що зловживають пластичними операціями чи обколюють власне обличчя до подоби гротескної маски.

Фільм «Субстанція» з мінімалістичного сатирично-комедійного трилера поступово переходить у горор, щоб в останні двадцять хвилин стати справжнім м’ясним фарсом, чи радше фаршем з людських тіл, бажань, залежностей та страждань. Публіка в залі під кінець буквально просила зупинитися, але незмінно аплодувала в фіналі. Тому що, як страждання Елізабет зникають на фоні здобутої слави, так і страшні кадри стрічки покликані бодай на коротку мить привернути увагу до жахливої буденності жінок, примушених бути красивими.

Дмитро Сидоренко