Молодий чоловік, скажено зіграний Робертом Паттінсоном, влаштовується працювати на маяк. Ця кам’яна споруда стоїть, а точніше повноцінно живе, на маленькому острівці посеред моря далеко від цивілізації. Чоловік спокійний, працьовитий, на диво непитущий, з придуркуватими вусами та недоречною до ситуації наївністю, не має намірів затримуватись тут довго. На острові йому доводиться працювати з “морським вовком” – вщент пропитим, авторитарним, здичавілим, пердливим, підстаркуватим, складається враження вічним доглядачем маяку, шикарно втіленим Віллемом Дефо. Ці дві протилежності мають протягом якогось часу (а час тут досить своєрідний) разом “нести вахту”, жити і впевнено прямувати до самознищення.
Ймовірно найбільш шокуючий фільм 2019 року, який за впливом на свідомість випереджає хоч і також вбивче, але принаймні естетично комфортне “Сонцестояння”. “Маяк” трощить свідомість на шматки, розкидує в голові багато думок та здогадок, випалює усі емоції та полишає категорично виснаженим. Режисером стрічки є Роберт Еггерс, який у 2015 році поставив фактично культову “Відьму”, він спокійно може вважатись новатором жанру хоррору номер 2 (після Арі Астера). Рамки зруйновані, нема контролю і жалю, усі елементи та компоненти фільму працюють бездоганно та породжують одне з кращих кінополотен 2019 року, не дивлячись на усю наднормовану артхаусність та відверту віддаленність від масового глядача.
Основа сюжету. Дві особи фактично ізольовані на острові, де вони поступово втрачають людський образ, вимушено зближуються один з одним та безальтернативно віддаляються від самих себе. Тут оживають і матеріалізуються (чи то у хворій уяві чи насправді) приховані бажання, страхи, гріхи, легенди, релігії. Молодик дійсно хотів залишитись людиною і гідно працювати, а Дефо дійсно звичайний собі мужлан-пияка, який по суті нікому зла й не бажає. Та уява режисера, власне як і життя, виявились жорстокішими, і ми спостерігаємо буквально проходження героями внутрішніх кіл аду, в супроводі ненадійного співпляшника. Суцільний катарсис. Проїзд на вагонетці у самісіньке пекло власної свідомості і назад. Неконтрольоване поєднання десь почутих розповідей, місцевих легенд та вірувань із власними побоюваннями, скелетами у шафах та параноями. Виведення на прогулянку суворим безлюдним островом усіх своїх бісів. І попереду хиткої свідомості, пропитої горілкою та машинним маслом, шаленим світлом маячить світло маяку. Туди герою Паттінсона вхід заборонено безжальним героєм Дефо, там щось невідоме, те, що там точно найкраще у всьому його нікчемному житті, як Зона для героїв “Пикника на обочине”, і туди треба потрапити понад усе.
Стилістика. Кіно знято на чорно-білу 35-ти мм плівку, з майже квадратними пропорціями сторін, що додає цілком сучасному, самобутньому, страшному, як для цьогочасся унікальному фільму архаїчного забарвлення та форми, відправляє глядача чи то в кіно 30-х чи ще кудись. Уважний та надивлений кіноман тут може зчитати безліч відсилань – безумовно Лавкрафт, десь Стівен Кінг (як мінімум за спільним місцем дії фільму і романів короля жахів – штат Мен), король психоделу Лінч, в першу чергу “Головоластиком”, Едгар По, “Птахи” Хічкока, “Пикник на обочине” Стругацьких, зазначені вище жахи 30-х тощо.
Жанри. “Маяк” працює в різних жанрах, будучи в першу чергу психологічним хоррором, в другу триллером, в третю екзистенціальним трешом, в четверту психоделічним набором галюцинацій, в п’яту детективною головоломкою, в шосту фантасмагорією. І по суті жанр тут для кожного буде свій, в чому і краса авторського кінематографу – знімаю що хочу, а кожен зчитує згідно свого багажу, бажання та розбещенності.
Актори. Якби не було неперевершеного Хоакіна Фенікса з “Джокером”, якби академіки хоча б поглядали на такі мегадивні фільми, то як на мене тут все однозначно – Роберт Паттінсон видав найбільш потужну роль року, неймовірне виконання, широчена гамма всіх відтінків зміни свідомості та поетапного впадання в найрізноманітніші стани деградації. Ну а Віллем Дефо – це Віллем Дефо – чергове еталонне перевтілення в персонажа, гра за межами, його смердіння, пердіння, сп’яніння та падіння буквально відчувалось фізично, і дайте вже нарешті дядьку “Оскара”, хоча б за роль другого плану.
Атмосфера та настрій. Градус напруження постійно надвисокий, лякає та живе на маяку майже все – давня тривожна будівля, кам’яні стіни, сходи в небуття, розритий грунт, зрадливі предмети вжитку, блокнот доглядача, підступна зв’язка ключів, ворожі чайки, хтиві русалки, вчорашні сни, колишній напарник, і як вершина усього в прямому та переносному смислі – загадкове світло маяка. В цих декораціях співіснують ці два герої – молодик та морський вовчара. Зближення космічно далеких людей. Дикі розмови від ні про що до вивертання душ. Щоденні обряди по облаштуванню маяку та відверта дідовщина. Цитування Біблії та вигаданих богів, розкопки власних підземель знань, бурмотіння за межами адекватності. Скажені та нелюдські п’янки, з усіма наслідками цих вбивчих обрядів – неконтрольовані відверті діалоги, бійки, обійми, братання, смертоносні бійки, виходи на інші метафізичні рівні, очищення та самознищення…
“Маяк” може складатися як із галюцинацій та фантазійностей, так і бути гіперреалізмом. Або бути синтезом цих протилежностей. Це не спойлер, а загальні вхідні дані – немає, принаймні допоки не розкриють автори фільму, єдино вірних пояснень подій фільму. Для когось все прямо і без шифрів, і він буде правий, принаймні для себе. Хтось нарозкопує, роздивиться безліч прихованих символізмів та загадок, і за ним теж правда. Хтось усе зведе до суцільної неправдивості подій – та будь ласка. Безцінний кінопродукт, незабутній кінодосвід, черговий доказ необхідності відсутності меж для створення чогось справжнього та величного. Естетський шок, приємна відраза, лагідний шум в голові, розчавленність від мистецтва. Ласкаво просимо в пекло “Маяку” та його жителів.
Дмитро Майстренко
