Правила лісу та дзеркал: рецензія на стрічку «Наглядачі»

«Наглядачі» – дебютна повнометражна стрічка Ішани Ш’ямалан, доньки режисера М. Найт Ш’ямалана, відомого своїми містичними горор-трилерами («Шосте відчуття», «Знаки», «Спліт»), та невдалими спробами зайти на територію пригодницьких бойовиків («Останній володар стихій», «Земля після нашої ери»). Картина є екранізацією роману ірландського письменника А. М. Шайна, спеціаліста по… містичним горор-трилерам. Тож Ішана Ш’ямалан наслідувала від батька не тільки професію, а й любов до моторошних та напружених історій.

Думка редакції може не збігатися з позицією автора

Події «Наглядачів» відбуваються в Ірландії. Американка Міна (Дакота Фаннінґ) працює в зоомагазині. У день річниці смерті своєї матері її відправляють відвезти цінного папугу клієнту в інше місто. Її дорога пролягає крізь великий старий ліс, посеред якого її автівка з незрозумілої причини ламається. Заблукавши у лісі, дівчина починає чути та бачити незрозумілі речі. Аж поки вона не зустрічає похилу жінку, що кличе її у будинок посеред лісу. У будинку окрім жінки, яку кличуть Мейделін (Олуен Фуере), знаходиться дівчина на ім’я Сіара (Джорджина Кемпбелл), та підліток Деніел (Олівер Фіннеган). Вони так само загубились у лісі у різні проміжки часу і не можуть з нього вибратись вже багато місяців. Кожну ніч за будинком з’являються якісь невідомі створіння, яких мешканці будинку нарекли Наглядачі. Мейделін розповідає про правила, яких потрібно дотримуватись, задля виживання. Міна не вірить у маячню з правилами, тож наступного дня намагається порушити їх, щоб втекти з лісу.

Для дебютної стрічки молодої мисткині «Наглядачі» доволі консервативні. Відсутні вже звичні для сучасних горорів деконструкція жанру чи гра на ностальгії. Це прямолінійний горор, хіба що з акцентом на атмосфері та інтризі, а не на жахіттях як таких.

Доволі цікава концепція, де монстри не полюють на людей, а ізолюють їх від світу, призводить до відсутності відчуття, що головним героям дійсно щось загрожує. Герої буквально порушують всі правила, які заявляються на початку. І іноді на це навіть ніхто не звертає уваги.
Як, наприклад, правило, що до дзеркала не можна повертатись спиною. Герої роблять це постійно, але, мабуть, суворість правил компенсується необов’язковістю покарання за їх порушення, бо це не має жодних наслідків.

А коли Наглядачі дійсно реагують на порушення правил, вони… гучно кричать, гупають дверима та б’ють п̶о̶с̶у̶д̶ дзеркало. Про цих хлопців варто було б зробити спіноф Корпорації монстрів, де вони б ходили до психотерапевта та намагались налагодити своє життя.

З нагнітанням інтриги стрічка справляється значно краще. До певного моменту подальші події складно передбачити, і цікаво дізнатись більше про природу Наглядачів, будинку та лісу. Так, відповіді виявляються не такими цікавими, а герої долають перешкоди завдяки роялям у кущах. Проте в цьому аспекті стрічка Ішани Ш’ямалан не поступається останнім роботам свого батька.
Також «Наглячі» трохи заходять на територію так званих «постгорорів». Цим терміном називають як химерні метафорично-інтелектуальні стрічки («Спадковість», «Відьма», «Чоловіки»), так і горори, які лякають соціально-психологічними розладами сучасного суспільства, та/або людства в цілому («Пастка (Get Out)», «Воно слідує», «Воно приходить уночі»).

Так головною темою фільму є те, що люди часто прикидаються тими, ким вони не є насправді. Міна ненавидить «себе справжню», і біжить від свого минулого в іншу країну, якомога далі від рідної сестри. Вечорами вона ходить у паб, де, надягнувши перуку, вдає іншу людину. Наглядачі ніби втілюють її головний потаємний страх, коли поміщають її в обставини, де неможливо прикидатись кимось іншим. Звісно ж і серед другорядних героїв не всі ті, ким здаються. Цікава деталь: папуга, якого Міна назвала Дарвін, імітує людську мову. А посеред будинку стоїть телевізор, на якому можна дивитись тільки касети з реаліті-шоу. Що таке реаліті-шоу, як не місце, де люди вдають себе за когось іншого.

Антагоністи ніби повинні бути тригером для того, щоб дослідити, чому весь світ театр, а люди в ньому актори. Бо у той час, як люди вчаться бути кимось іншими задля власного комфорту, Наглядачі вчаться бути людьми задля свого виживання.

На жаль фільм не пішов далі у розкриття цієї теми, і обмежується вищезазначеними фактами та цікавими деталями.

Все ж таки стрічка Ішани Ш’ямалан походить на постгорори своєю візуальною естетикою, а не ідейно-тематичними нашаруваннями. «Наглядачі» мають неквапливий вивірений темп, та в цілому виглядають вельми стильно та фактурно. В цьому заслуга не тільки режисерки, але і чудової роботи оператора Елі Аренсона, особливо у сценах з дзеркалом.

Складно назвати дебют Ішани Ш’ямалан вдалим. Картина вправно знята та здатна заінтригувати. Однак, чим далі Міна буде заходити у ліс, тим більш очевидним буде факт, що все це ми бачили багато разів, і картина не здатна здивувати та запам’ятатись.

Артем Поблажкін

Читайте також:

Найкращі горори останніх років

Підтримайте Україну:

• фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
• фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
• Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
• дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt