Що подивитися на Міжнародному фестивалі «ОКО». Поради кінокритика

03.09.2025 Новини кіно, Українське кіно, Фестиваль

У вересні–жовтні 2025 року Міжнародний етнографічний кінофестиваль «ОКО» пройде одразу у двох країнах і стане масштабною подією, що поєднає Україну та Болгарію в спільному кінематографічному просторі. Шоста едиція фестивалю представить 90 фільмів 24 мовами з 52 країн, охопивши всі п’ять континентів.

Міжнародний етнографічний кінофестиваль «ОКО»

Програма складається з семи тематичних секцій, до яких увійшли як конкурсні покази повнометражних і короткометражних ігрових та документальних робіт, так і спеціальні події, ретроспективи й фокусні програми. Серед хедлайнерів – стрічки, відзначені «Оскаром» та BAFTA, учасники Канн, Берлінале, Венеції, Локарно, Торонто, IDFA, а також фільми з українських фестивалів «Молодість», Docudays UA та Одеського міжнародного кінофестивалю.

Урочисте відкриття відбудеться 5 вересня на київському «АртПричалі», після чого з 6 по 10 вересня у «Будинку кіно» триватимуть покази, дискусії та спеціальні події. Наступний фестивальний вікенд, 12-14 вересня, збере глядачів у Болграді на Одещині – рідному місті фестивалю. Вибрані покази українських учасників конкурсу також пройдуть на офіційних фестивальних майданчиках партнерів в Одесі, 8-14 вересня, та Кам’янці-Подільському, 12-13 вересня. Завершальний акорд пролунає у Софії, де з 3 по 11 жовтня відбудеться болгарська частина «ОКО». Також переглянути половину стрічок з програми фестивалю можна буде на платформі MEGOGO з 5 по 30 вересня, проте не рекомендуємо ловити ґав, адже деякі стрічки матимуть коротке вікно показів.

Відкриє «ОКО» прем’єра авторського проєкту генеральної директорки фестивалю Тетяни Станєвої «Мертва квітка», присвяченого українській Бессарабії та трансформації зимових традицій у час війни. Закриє програму «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука – драма, що поєднує сучасну режисуру з етнокультурними мотивами маланкування, яка тільки-но стала першим українським фільмом у The Criterion Collection, однієї з найбільших дистрибюційних світових компаній.

Окремо варто згадати документальну роботу Сухолиткого-Собчука «Красна Маланка» (2013), зйомки якої тривали 4 роки і досліджують традиційне свято Маланка у селищі Красна (Красноїльськ) Чернівецької області. Стрічка увійшла до переліку картин, які демонструватимуться в рамках фестивалю безкоштовно.

Усі конкурсні фільми оцінюватиме міжнародне журі, до якого увійшли режисери, актори, продюсери, кінокритики, антропологи та фольклористи з України та Європи. Також працюватиме окреме журі від Спілки кінокритиків України. Окрім професійних нагород, глядачі матимуть можливість обрати власних фаворитів у кількох категоріях, а Болград вручить окрему відзнаку найкращому болгарському фільму.

Ми попросили нашого регулярного автора, члена Спілки кінокритиків України та FIPRESCI, Дмитра Сидоренка виділити стрічки з київських показів, на які варто звернути особливу увагу.

Багдадський Мессі / Baghdad Messi

Сахім Омар Каліфа розширив свій відомий короткий метр 2014 року, створивши глибоку й емоційну драму про силу дитячої мрії в умовах війни. У центрі історії – 11-річний Хамуді з Іраку, який після ракетного обстрілу втрачає ногу, але не відмовляється від мрії стати наступним Ліонелем Мессі. Його грає Ахмед Мохаммед Абдулла – хлопчик, який сам пережив подібну трагедію, що додає фільму автентичності.

Стрічка, створена у копродукції Іраку, Нідерландів та Бельгії не лише підкорює емоційною щирістю, а й досліджує теми війни, втрати й сили родинної підтримки. Цікаво, що хлопчик-актор у 2016 році зустрічався зі своїм кумиром під час заходу в Катарі, і кіносюжет немов перегукується з тією зустріччю являючи собою зворушливу притчу про надію та незламність духу.

Блокпост «Зоопарк» / Checkpoint Zoo

Документаліст Джошуа Земан, відомий своїм гострим соціальним кіно, розповідає історію, яка вражає масштабом гуманності навіть на тлі війни. «Блокпост “Зоопарк”» відтворює драматичну евакуацію понад 5000 тварин із харківського Фельдман Екопарку після початку повномасштабного вторгнення Росії. У центрі – працівники та волонтери, які під обстрілами рятували тих, хто не мав голосу, але мав право на життя.

Продюсером стрічки виступив Леонардо Ді Капріо, що одразу зробило проєкт міжнародним медійним явищем. З моменту прем’єри на Кінофестивалі Трайбека у червні 2024 року фільм встиг здобути більше десятка різних нагород, а в серпні 2025 року він вийшов в американський прокат. «Блокпост “Зоопарк”» демонстрували на слуханнях у Конгресі США та Ukraine Action Summit, що підкреслює його силу не лише як кінематографічного, а й суспільно-політичного продукту.

Видання CNN назвало стрічку «прекрасною і неймовірно зворушливою». Це кіно про мужність, емпатію та відданість, яке показує, що війна змінює життя не тільки людей, і водночас нагадує про універсальну цінність кожної живої істоти.

Ламаючи лід / The Breaking Ice

Після гучного дебюту з «Ілоіло», який завітав і в Україну на фестиваль «Молодість» у 2013 році, сингапурський режисер Ентоні Чен зняв камерну романтичну драму, яка поєднує інтимність трьох життів із суворою красою північного Китаю. «Ламаючи лід» переносить глядача в прикордонне китайське місто Яньцзі, осередок корейської культури, де долі Хаофена (Лю Хаоран), Нани (Чжоу Доньюй) та Сяо (Ку Чучуо) переплітаються у зимовій мандрівці з довгими прогулянками, щемкими зізнаннями й пошуками власної ідентичності.

Фільм був представлений у 2023 році в «Особливому погляді» – другій за значимістю після основного конкурсу секції Каннського кінофестивалю, а згодом став офіційним претендентом Сінгапуру на «Оскар» у категорії «Міжнародний повнометражний фільм». Виконавці ключових ролей здобули престижні відзнаки у Китаї, зокрема на Weibo Movie Awards, підтверджуючи акторську силу ансамблю.

Візуально витончений і насичений символізмом, фільм отримав визнання критиків за атмосферу, що балансує між холодним ландшафтом і теплом нових зв’язків. «Ламаючи лід» – це медитативна історія про дружбу, любов і прийняття змін, яка відкриває у буденності поезію, а в мовчанні – драматизм.

Фотофобія / Photophobia

Фотофобія Photophobia

Режисери Іван Остроховський і Павол Пекарчик провели кілька місяців у харківському метро в якості волонтерів, водночас зафільмувавши як 12-річний Микита і його родина рятуються від російських бомбардувань. Підземний притулок стає місцем, де дитина змушена існувати без денного світла, назовні виходити малому заборонену через небезпеку обстрілів. Проте, блукаючи поміж вагонів, Микита зустрічає ровесницю Віку, віднаходячи завдяки цій зустрічі надію.

Прем’єра фільму відбулася у 2023 році в рамках «Днів авторів», незалежній секції Венеційського кінофестивалю, що є паралельною до основного конкурсу, де він здобув нагороду Europa Cinema Label як найкращий європейський фільм. Це визнання забезпечило «Фотофобії» непогану дистрибуцію в Європі та закріпило її статус важливого прикладу кінематографічного осмислення війни. Картина є копродукцією Чехії, України та Словаччини, остання подала її минулого року на премію «Оскар» в категорію «Міжнародний повнометражний фільм».

Знятий частково на Super 8mm, «Фотофобія» балансує між документальним свідченням і поетичною драмою, показуючи жах війни очима дитини, не приховуючи трагедії, але знаходячи місце для тепла, дружби та крихкої надії.

Банзо / Banzo

Тропічна спека й густі джунглі у «Банзо» стають тлом для історії, яка говорить про те, що неможливо забути батьківщину. За сюжетом, лікар Афонсу прибуває у 1907 році на плантацію какао біля африканського узбережжя, щоб боротися з «банзо» – глибокою ностальгією рабів, яка призводить до втрат і відчаю. Режисерка Маргаріда Кардозу, що виросла в Мозамбіку під час колоніальної війни, вплітає власну пам’ять у кіно, роблячи його особистим і водночас універсальним.

Стрічка, створена у копродукції Португалії, Франції та Нідерландів, мала міжнародну премʼєру у Карлових Варах. На батьківщині вона здобула нагороди на IndieLisboa, Coimbra Caminhos do Cinema Português та премію Португальського товариства операторів за вражаючу роботу Леандро Феррана. Атмосферу доповнює мінімалістична музика Рутгера Зюйдервелта, яка підсилює відчуття віддаленості й болю вигнання. «Банзо» вийшов за межі історичної драми й перетворився на кінематографічне дослідження колоніальної травми, що знаходить відгук і сьогодні.

Глядєлов / Glyadyelov

Документальний фільм Ксенії Кравцової відкриває перед глядачем унікальну постать українського фотографа Олександра Глядєлова – митця, якого називають мандрівним монахом із фотокамерою. Десятиліттями він фіксує як повсякденність, так і історичні події та соціальні злами в Україні, створюючи архів, що вже став частиною нашої культурної пам’яті. Його світлини, не лише революцій та війн, але й відома серія «Діти вулиць», підкреслюють цінність людяності навіть у найтемніші часи.

Фільм Кравцової знятий у чорно-білому форматі, що відсилає до стилю самого Глядєлова – майстра чорно-білої документальної фотографії. Це не лише художній вибір, а й концептуальне рішення: поєднання діалогів з фотографом і його близькими та сюжетів його світлин створює особливу атмосферу правдивості та драматизму. Стрічка стає водночас біографічним портретом і кінематографічним відображенням бачення світу митцем.

«Глядєлов» переміг у категорії «Найкращий український повнометражний документальний фільм» на минулорічному Одеському міжнародному кінофестивалі, отримавши високу оцінку журі за автентичність, режисуру та художню якість. Стрічка досі не потрапила в український прокат, тож раджу вихопити її в рамках фестивалю ОКО. Показ заплановано на 9 вересня в Будинку кіно, а з 5 вересня, як на замовлення, в Українському домі відкриється фотовиставка Олександра Глядєлова «І побачив я» – нагода доторкнутися до його робіт наживо.

Сотні бобрів / Hundreds of Beavers

Немов загублена slapstick-класика початку ХХ століття, але з енергією сучасного інді-кіно – родзинка фестивалю, як на мене. «Сотні бобрів» Майка Чесліка – це божевільна чорно-біла екшн-комедія, написана ним у співпраці з Райлендом Тьюзом, який також грає головну роль. У центрі сюжету – садівник-сидровар, який після пожежі у своєму господарстві змушений стати мисливцем за шкурами, аби вижити в засніжених лісах Вісконсина і водночас завоювати прихильність дочки торговця хутром.

Натхненний Бастером Кітоном, Чарлі Чапліним і The Three Stooges, фільм поєднує slapstick, пародію на survival-драми і анімаційну динаміку з понад 1500 візуальними ефектами, зробленими в After Effects. У хід пішли й костюми бобрів, кроликів та інших тварин, куплені онлайн і модифіковані для зйомок, що додають історії ще більшої абсурдності.

«Сотні бобрів» – це камерна комедія з мінімумом людських персонажів і «сотнями» людей-маскотів у поролонових костюмах тварин, яка водночас відсилає до спадщини німого кіно й заграє з сучасною культурою мемів та інді-відеоігор. Справжній фестивальний карнавал для тих, хто цінує дике поєднання абсурду, ритму і візуальної винахідливості.

Дмитро Сидоренко

Читайте також:

Найкращі українські фільми 2024 року

Найкращі українські фільми 2023 року

Найкращі українські фільми 2022 року

Найкращі українські фільми 2021 року

Найкращі українські фільми 2020 року

Найкращі українські фільми 2019 року

Підтримайте Україну: