З 16 по 22 жовтня у столичному кінотеатрі «Жовтень» відбудеться 9-й Київський тиждень критики. Цей кінофестиваль цікавий не лише тим, що абонементи розкупили задовго до його старту (хоча ще можете встигнути придбати денні чи студентські), але й тим, що його програму формують професійні кінокритики, як українські, так й іноземні. Тож якщо ви хочете побачити справжніх сінефілів, що ладні прийти в кінотеатр о десятій ранку й вийти з нього о десятій вечора, ласкаво просимо!
Ми ж попросили нашого постійного дописувача, члена FIPRESCI та Спілки кінокритиків України, Дмитра Сидоренка поділитися його думкою про родзинки програми кінофестивалю.
Програма КТК цього року нагадує різнобарвний вітраж, через кожне скельце якого видно іншу правду, іншу емоцію, інший спосіб говорити про людину. Одні режисери знімають історії про родину й спадок, інші – про війну й пам’ять, хтось занурюється у минуле, а хтось піднімає камеру до неба у спробі передбачити майбутнє. І кожен з цих поглядів, ретельно підібраний кураторами фестивалю, показує, як кіно ладне говорити чесно, глибоко і без прикрас, тобто по-справжньому.
Йоакім Трієр у «Сентиментальній цінності» (Sentimental Value) продовжує лінію, яку колись відкрив у «Найгіршій людині у світі»: як примирити творчу свободу з людською близькістю. Дві доньки після смерті матері зустрічають батька – знаменитого режисера, який знову хоче знімати, цього разу в родинному домі. У центрі сюжету лежить не тільки драма поколінь, а й зворушлива розповідь про его митця й ніжність доньки, яка відмовляється бути матеріалом для чужого фільму. Трієр працює у своєму улюбленому жанрі «інтелектуальної сентиментальності»: трохи щирих емоцій, дрібка вивіреного гумору й переконливі акторські роботи (зокрема Ренате Рейнсве та Стеллана Скашґорда). Це кіно про примирення, яке не відбувається, і про мистецтво, яке ніколи не буває безкорисливим. Стрічка отримала Ґран-Прі Каннського кінофестивалю 2025, тож поки ви читаєте цей гід, хтось уже купує останні квитки на ранковий сеанс 16 жовтня.
Зовсім інший тон задає Пак Чхан Ук у «Жодного вибору» (No Other Choice) – фільмі, який можна назвати сатирою, трилером і навіть комедією одночасно. Після втрати роботи головний герой вирішує буквально усунути своїх конкурентів, щоб отримати нове місце. Ремейк європейської класики Коста-Гавраса «Ніж гільйотини» Пак трансформує у власну метафору сучасної Кореї: блискучі офіси, відчай безробіття, корпоративна жорстокість – усе це подано з його фірмовою вишуканістю кадру й чорною іронією. Пак не просто оновлює старий сюжет, він робить його актуальним у світі, де виживання стало новою моральною валютою. Під час перегляду «Жодного вибору» смієшся не тому, що весело, а тому що страшно. Цікаво, чи злякаються американські кіноакадеміки, адже Південна Корея висунула стрічку на Премію «Оскар» в категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм».
У «Благодаті» (La Grazia) Паоло Соррентіно повертається до великої теми – влади і совісті, але тепер без блиску Рима. Президент Італії, чий термін на посаді добігає кінця, мусить вирішити три моральні питання – два помилування і один закон про евтаназію. Чи можна підписати документ, який розколе країну? І чи можна відмовитися від нього, якщо це суперечить власній вірі? Соррентіно знімає не політичний трилер, а притчу про людину, яка залишилася сам на сам із Богом і телевізором. Замість рідного Неаполя з попереднього фільму Соррентіно вирушив у прохолодніший Турин, а Тоні Сервілло вкотре демонструє феноменальну глибину, і це я не про зморшки на його обличчі, а про «Кубок Вольпі» як найкращому акторові на Венеційському кінофестивалі 2025. «Благодать» – це найменш барокова, але, можливо, найлюдяніша робота Соррентіно за останні десять років.
«Таємний агент» (The Secret Agent) Клебера Мендонса Філью – це той випадок, коли політичне кіно виглядає як вибух конфетті. Дія проходить у Бразилії 1970-х, часи диктатури. Науковець Марсело, рятуючи себе й сина, опиняється в хаосі карнавалу, поліцейських розправ і повстанців. Мендоса Філю, автор «Бакурау» і «Водолія», знову міксує жанри – історичний трилер, кримінальний бойовик і арт-хаус драму. Камера кружляє між натовпом і океаном, кольори пульсують, латиноамериканська музика ритмічно підживлює кадр. Це фільм, який дихає так само гаряче, як і політика, яку він показує. І заплутує не менше за неї. «Таємний агент» досліджує тему виживання у світі, де кожен крок є компромісом між страхом і свободою. Недаремно він став найтитулованішим фільмом цьогорічного Каннського кінофестивалю, зібравши нагороди за найкращого режисера, актора і приз ФІПРЕССІ.
Аліса Коваленко у «З любов’ю з фронту» (My Dear Theo) продовжує лінію українського документального кіно, яке говорить не про війну, а з війни. Вона сама – героїня власного фільму: режисерка, мати п’ятирічного сина, доброволиця, яка йде на фронт. Її листи до сина – це не просто епістолярна форма, а спосіб залишити доказ любові у час, коли смерть може бути ближчою до тіла, аніж поштова марка до конверту. У цих записах немає пафосу, тільки важкі й важливі роздуми, земля, мурахи, емоції побратимів і нескінченне очікування. Коваленко не знімає про героїзм – вона знімає про людяність. І саме тому цей фільм, змонтований з відеощоденників до майбутнього, вже дорослого, сина вражає не менше, аніж найзапекліша фронтова хроніка.
Данська режисерка Шарлотта Зілінґ у «Дорозі додому» (Way Home) показує війну зовсім з іншого боку – як історію батька, що нелегалом відправляється на пошуки сина в охопленій хаосом Сирії, виступаючи на стороні повстанців. Її кіно суворе, без сентиментів і героїчних поз. Ніколай Лі Кос грає з надривом, але без надмірності: його герой не месія, а просто батько, який готовий ризикнути всім. У цьому фільмі немає великих батальних сцен – є темрява, пил і розмови, з яких складається справжня війна. «Дорога додому» доводить, що хорошими воєнні фільми роблять не потужні вибухи, а внутрішня детонація людей, коли їхня любов сильніша за віру, але слабша за втрату. Данська асоціація кінокритиків «Боділ» назвала цей фільм і сценарій найкращими у 2025 році.
Звернення до класики може виступати своєрідною перевіркою, чи здатне сучасне кіно дістатися тієї ж глибини, що й визнані твори минулого. Тому показ «Баррі Ліндона» (Barry Lyndon) Стенлі Кубрика у вже звичній для фестивалю програмі міжнародної ретроспективи – це не лише жест поваги, а й точка відліку для всіх інших. Три години епічного полотна, знятого з використанням спеціальних лінз Zeiss, яких було випущено всього 10 штук за всю історію, доводять, що кіно може увібрати живопис, музику та інші мистецтва, поєднавши їх з філософією. Кубрик перетворює історію авантюриста на роздуми про час і долю. Це фільм, який не старіє, бо говорить про те, що ніколи не минає – жадання, гординю, красу, ілюзію. Його потрібно бачити на великому екрані не як класику, а як виклик сучасності.
Марк Дженкін у «Троянді Невади» (Rose of Nevada) в чергове повертає на екрани дух аналогового кіно. Його 16-міліметрова плівка хрустка, як морський пісок під ногами героїв Джорджа МакКея та Каллума Тернера. Загадковий корабель, що повернувся через тридцять років до берега, стає метафорою для пам’яті, яка повертається, коли ми найменше цього очікуємо. Це фільм-примара, повільний і гіпнотичний, де кожен звук – відгомін минулого. Дженкін знімає кіно, яке, здається, існує поза часом: тут можна дивитися на хвилі і розуміти, що бачиш людську душу, зшиту з туману.
Словенська режисерка Уршка Джукіч у «Неслухняних дівчатах» (Little Trouble Girls) говорить про дорослішання без моралізаторства і без «великих» проблем. Це літня подорож, у якій шістнадцятирічна Люсія, доєднавшись до католицького хору, вперше пробує свободу, дружбу, бажання – і платить за них власною невинністю. Дебютний фільм Джукіч – тонкий, делікатний і абсолютно щирий. Режисерка знімає дівоче тіло так, як інші режисери знімають пейзаж. І цю майстерність, що розсуває і без того широкі межі європейського кіно, уже помітили кінокритики з ФІПРЕССІ, які вручили Джукіч приз у секції «Перспективи» Берлінського кінофестивалю цього року.
Ці дев’ять фільмів складаються у своєрідну мапу того, що болить людству сьогодні – суспільної розхитаності. У кожному з них можна відчути пошук рівноваги: між родиною і мистецтвом, між війною і любов’ю, між минулим і теперішнім, між близькими і далекими. Від Трієра до Соррентіно, від Кубрика до Коваленко – автори різних поколінь і кардинально різних доль ставлять те саме питання: що залишиться від людей, якщо зникнуть зв’язки? І можливо кіно з програми фестивалю не дає відповіді на це питання, але воно спонукає до розмови про нас самих.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati/dopomogti-viddilennyu
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
