Звільнення (Emancipation)

Вілл Сміт грає реального раба Пітера (також відомого як раб Гордон), що на початку громадянської війни між північними і південними штатами втік з-під ярма і доєднався до армії Лінкольна в місті Батон-Руж. Фотографія шрамів від батога на його спині стала першим задокументованим і опублікованим у міжнародній пресі фактом жорстокості південноамериканських плантаторів. Зняв стрічку Антуан Фукуа, режисер «Тренувального дня» і «Праведника».

Штат Луїзіана, 1863 рік. Історія починається з того, як Пітера відривають від дружини і дітей, що працюють на збиранні бавовни, і відправляють на будування залізниці. Там відбувається ще жорсткіша й страшніша каторга, аніж на полі. Вдень раби майже без їжі й води тяжко гарують під нищівним сонцем, прокладаючи шляхи для поїздів, котрими будуть подорожувати виключно білі, а вночі сплять у клітці зв’язані ланцюгами. Старіші і кволіші не витримують і падають замертво. Сторожові пси-найманці, що контролюють робочий процес, скидають тіла в єдину могилу, ритвину поряд із колією, і просто засипають вапном, аби не смерділо. Пекельна картина у дусі нацистських концтаборів.

Керує пеклом низькорослий білявий монстр у ковбойському капелюсі (Бен Фостер) з рушницею (що стріляє у кожного, хто ворухнеться не в той бік) і собаками (що розірвуть на шмаття кожного, на кого вкаже господар). Звісно ж, із Пітером в нього виникає особистий антагонізм. Він наказує рабові слугувати як вірний пес, на що зухвалий Пітер відповідає «То дай-но мені того ж шматка м’яса, що даєш своїм цуцикам». Очевидно, що рано чи пізно блондин має намір приструнити неслухняного пса назавжди (але не сміє квапитись, адже Пітер – найкращий місцевий коваль). Тож коли починають ширитися чутки щодо визвольної армії Авраама Лінкольна і свободи усіх рабів із північних штатів, герой Вілла Сміта одразу вирішує тікати.

Фільм Фукуа хоч і не має таких високих художніх якостей, як оскароносна драма Стіва МакКвіна «Дванадцять років рабства», проте на відміну від статичної картини суцільного зображення гноблення, болю, приниження і здебільше смиренного прийняття неприйнятної долі «Звільнення» є трилером виживання, що складається з динамічних втечі й погоні і відчайдушної боротьби. Причому боротьба відбувається не стільки абстрактно за свободу і не стільки конкретно з антагоністом у виконанні Фостера, скільки з болотами Луїзіани, що небезпечні зміями і крокодилами, і в цілому нездоланною протяжністю тванистої місцевості (коротка, але яскрава сцена підводної сутички Сміта з алігатором нагадує тепер вже майже легендарний двобій ДіКапріо з ведмедем у вестерні «Уцілілий», хоча вона менш епічна і надто вже миттєва). Тож це справжній жанр survival, де герой проходить смугу перешкод, живиться випадково залишеними харчами у палаючому будинку, що трапився на шляху, дереться на дерево до бджолиного гнізда, аби змазати рани цілющим медом.

Смотрите легально на MEGOGO

Тут немає ані другорядних героїв, ані додаткових сюжетних ліній. Тому знов-таки фільм Фукуа, зосереджений виключно на центральній зірці і його вигризанні життя і свободи, асонує з фільмом Іньярріту, лишень відсутній мотив помсти, бо ж Пітер просто тікає, а не здійснює вендету. Відповідно гра Сміта набагато спокійніша і тихіша. Він – відчайдух, але все іще раб, тож він не повзе і ричить, а біжить з опущеною додолу головою. Худющий, зморшкуватий, зціплений, але запалений ідеєю дійти до місця обітованого, де чорні тримають в руках рушниці, а не кайданки. Після минулорічного байопіка «Король Річард», що приніс другу після «Алі» оскарівську статуетку, актор, що виглядає вічно молодим і все ще легко може триматися за романтичні і екшн-амплуа, продовжує грати старкуватих маленьких людей, що непомітно роблять величні справи.

Цікаво, що монстр-блондин, недолюд-живодер, що як той маніяк із дитячою травмою розповідає про давню прив’язаність до чорношкірої няні, не є найстрашнішою і наймерзеннішою особою в кадрі. Бена Фостера перепльовує маленьке біленьке дівча у гарній сукенці, що волає «Втікач! Втікач! Втікач»» і щосили гатить у дзвони. Для підсилення гидкості гримери підфарбували дитині губи, і вийшло майже демонічне уособлення білої раси, котра прогнила і «почорніла» геть із самого початку, з народження, з генів, з крові, не залишивши ані в кому жодної чистоти і невинності.

«Звільнення» можна назвати чорно-білим фільмом чи, радше, безкольоровим. Фукуа не вдається до класичного монохрому, але зумисно глушить, нівелює всі тони. І лише жовте полум’я (як червоне пальто у «Списку Шиндлера») майорить серед майже безбарвних фарб, наче вогонь Прометея, як джерело світла і символ прагнення найблагороднішої, найсправедливішої мети.

Анастасія Лях