Астронавт (Spaceman)

У цій ретрофутуристичній космічній екзистенційній драмі від режисера міні-серіалу «Чорнобиль» Югана Ренка герой Адама Сендлера (астронавт, як і сказано у назві) упродовж одиночної місії за межі Юпітера… починає розмовляти з гігантським іншопланетним павуком. Зрештою він заводить дружбу з павуком, виговорюється павукові, отримує від павука психотерапевтичні висновки і поради, обіймається з павуком, літає з павуком за руку по просторах безмежного всесвіту… і усвідомлює, що те найважливіше, що він шукав на краю Сонячної системи, насправді весь час знаходилося вдома у нього під самим носом.

В основу стрічки, показаної поза конкурсом на Берлінському фестивалі, ліг роман чеського письменника Ярослава Кальфаржа «Астронавт Богемії». Причому автори американської адаптації не стали перейменовувати чеського астронавта Якуба в американського Джейкоба. Тож Сендлер грає чоловіка, котрому випала велика честь стати першим чеським астронавтом у космосі. Його місія розрахована на рік і полягає у тому, аби потрапити всередину таємничої пурпурової хмари, котра повисла над Землею, взяти зразки частинок і зрозуміти, що то таке і навіщо. Вдома Якуба чекає вагітна дружина Лєнка (Кері Малліган), але космонавт не знає (бо центр зв’язку зумисно не доставляє йому погану звістку, аби вберегти під час місії психіку), що насправді жінка від нього пішла, адже стомилася чекати і стомилася миритися з його егоїзмом, через який він наплював на реальне земне щастя в ефемерному пошуку нереальних позаземних мрій.

І хоча Якуб не знає новину, він здогадується, що щось таки не так. Його емоційний стан помітно пригнічений, він відчуває самотність і розчарування, хоча пурпурова хмара ніби так само примагнічує його екзистенційну спрагу. Він дуже погано спить і іноді бачить кошмари про якусь павукоподібну космічну заразу, що влізла йому під шкіру… Через недосипання і стрес у Якуба мутніє розум і якось перед його очима з’являється галюцинація у формі велетенського розмовляючого людською мовою павука… А може, і не галюцинація. Може, справжній монстр-прибулець завітав до нього на корабель побалакати, бо йому так само дуже і дуже самотньо у нескінченному космосі…

Смотрите легально на MEGOGO

Звісно, кіно це не про космос і не про арахноподібне чудовисько (хоча з такого ракурсу теж нібито цікаво, адже зазвичай подібні тварюки на космічних кораблях, якщо згадати «Чужого» і «Життя», несуть загрозу і смерть, а тут – балакучий і дружній рятунок від депресії). І космос, і павук – виключно метафори. Космос – це взагалі найоб’ємніщий, нескінченний простір для підтекстів і алегорій, з яких найпопулярніша і найочевидніша – метафора тотальної людської самотності. І космічні монодрами на кшталт «Місяця» із Семом Роквеллом, «До зірок» із Бредом Піттом, «Гравітації» із Сандрою Буллок… – усі про це, про одинокість, меланхолію, падіння у прірву внутрішнього вакууму…, про пошуки відповідей не стільки на глобальні питання типу хто ми і звідки взялися, а на інтимні фрустрації, пов’язані з болем утрати, екзистенційною кризою, страхом смерті, переживанням розгубленості…

До речі, сплін Якуба Прохазки дуже співзвучний зі спліном Роя МакБрайда у виконані Пітта, котрий полетів на Нептун шукати зниклого без вісти батька, щоб з’ясувати недомовленість у складних стосунках і зіткнутися із жорсткою правдою, що батько його свідомо покинув, бо не хотів в’язнути у рутині приземленого побуту і скніти у сімейних лещатах. У погоні за фантомним батьком герой Пітта лишив на землі цілком реальну дружину… Якуб теж мучиться невгамованою рефлексією щодо складних стосунків із батьком, який був комуністом і сконав від підпалу їхнього будинку, і великою місією, надважливою для всього людства, хоче компенсувати ті комуністичні гріхи (хоча велич і значимість його завдання, його типу висока мета щоразу падають в очах глядачів, коли Якубу доводиться безпосередньо з космосу рекламувати товари спонсорів: снодійне, протинудотне, дезінфектанти…). І так само Якуб егоїстично, аби вдовольнити трансцендентний внутрішній пошук і заповнити внутрішню пустку, лишає на землі (і на Землі) кохану жінку.

Тільки в «Астронавті» набагато менше батька і набагато більше дружини. І взагалі вся історія, по суті, вкладається в рамки однієї довгої розмови з уявним чи неуявним павуком, яка у свою чергу представляє собою звичайний сеанс у сімейного психолога, де всі пари жаліються на плюс-мінус одні й ті самі проблеми. І якби діалоги були більш глибокими і тонкими, якби терапевтичний сеанс не був настільки нудний і монотонний, якби герой і героїня у висновку не дійшли настільки банальних трюїзмів…, можна було б сказати, що «Астронавт» – це «Сцени з подружнього життя» у космосі.

Щодо алегорії павука неможливо не згадати «Ворога» Дені Вільнева на основі роману португальського письменника Жозе Сарамаґо, де Джейк Джилленгол зіграв героя і двійника, і де ніякого допельгенгера, як і буває зазвичай у темному психологічному романтизмі, насправді не було, бо двійник був «павуком у голові» протагоніста (типу як «таргани у голові», але страшніше, бо оповив мозок клейким цупким павутинням), який жадав більшого, ніж досяг, хотів інакшого, ніж мав, і зрештою зазирнув у чорну діру своїх нереалізованих бажань і найтемніших заздрощів, і його чорне «я» набуло вигляду гігантського павука… У Якуба ясно що теж сидить павук у голові, проте «чудовисько» є його просвітленням, а не падінням у пітьму. Як і загадкова пурпурова хмара, що є одночасно геть усім, одночасно початком і завершенням, як будь-яке життя, будь-які стосунки, будь-яка любов.

Анастасія Лях