Бітлджюс Бітлджюс (Beetlejuice Beetlejuice)

Тім Бертон дійсно повернувся. Повернувся не просто як голлівудський режисер, а саме як співець темних казок й ексцентричного готичного чорного гумору, дитячих жахіть, що виглядають як сновидіння-мультики. Тобто як той, хто у 1980-90-х наділив готичну субкультуру не лише не інфантильними, а зрілими артом та естетизмом, а й на додачу щирими незграбними усмішками. А ще як знову закоханий чоловік і поет із новою прекрасною музою (і тут можна задуматися, чи кохана і муза – одна і та сама жінка цього разу так само, як упродовж довгих років було з Геленою Бонем Картер, чи дві різні: кохана – Моніка Беллуччі, а муза – юна зірка його ж серіалу «Венздей» Дженна Ортега, котрій після готичного шоу навіть не довелося переналаштовуватись на інші образ і настрій, і навіть химерний танок від її героїні тут теж є).

У сиквелі, що вийшов через тридцять шість років після оригіналу, Лідія, що була тінейджеркою-готкою, перетворилася на популярного медіума та ведучу телешоу про паранормальну активність. Вона налагодила стосунки з мачухою (та сама Кетрін О’Гара, але тепер в образі прагматичної ультрасучасної типу мисткині, котра геть з усього робить перформанс, навіть з похорону власного чоловіка, і всюди, навіть у потойбіччі з величезними бюрократичними чергами новоприбулих мерців, вимагає собі елітну лаунж-зону…, але красить цю дамочку той беззаперечний факт, що її прикритий сумнівним артом цинізм розповсюджується не лише на оточуючих, а і на саму себе), але зіпсувала стосунки з донькою-підлітком (Ортега), котра тепер не терпить її бойфренда та відчуває себе сторонньою на цьому «святі життя» (чи смерті) так само, як колись відчувала Лідія у компанії новоспеченої нової дружини батька.

Тим часом у світі померлих колл-центр Бітлджюса все ще справно працює. Та коли його колишня скажена пасія-душоглотка (Беллуччі, котра заштопаною зовнішністю нагадує пса Франкенвіні, а одержимим демонічно-романтичним норовом – Анжеліку Бушар у виконанні Єви Грін з «Похмурих тіней») повертається зі світу померлих та розчленованих і розкладених по різних скриньках, аби чи то помститися, чи покохатися…, Бітлджюс сам дзвонить по допомогу…

Смотрите легально на MEGOGO

У 2012 році Тім Бертон випустив і анімацію «Франкенвіні» (повнометражний ремейк своєї ж короткометражки), тепло зустрінуту критиками і глядачами, і вампірсько-побутове фентезі «Похмурі тіні» (ремейк однойменної мильної опери), зустрінуте прохолодно. Після того з кожною наступною роботою (байопік «Великі очі», неготичне фентезі «Дім дивних дітей міс Перегрін», ігровий діснеївський «Дамбо») здавалося, що «вже не той Тім Бертон» стає все більше «не тим» і геть втрачає й екстравагантну елегантність, і макабричне почуття гумору, і готичні ікла (чи то ножиці, чи то перукарську бритву, чи то сокиру Вершника без голови… одним словом гостроту). Тобто стає, пробачте на слові, беззубим голлівудським пенсіонером, котрому зручність замінила стиль.

Та якщо із серіалом «Венздей» ще можна було засумніватися, чи повернувся Бертон повноцінно й надовго, чи то лише промайнув одноразовий відблиск минулого творчого сяйва, то «Бітлджюс Бітлджюс» закріпив упевненість: із царства тіней повернулося не тільки творіння, а і творець. Як написали західні рецензенти, «Майкл Кітон ще ніколи не був таким бітлджюсним» (нагадаю, що дивацьке ім’я Бітлджюс розшифровується як beetle – жук і juice – сік, тобто «сік жука», тобто ті шмарклі, на котрі перетворюється комаха, якщо її розчавити). Справді, актор камбекнув із таким зарядом енергії, наче майже сорока років антракту взагалі не було, наче час Бітлджюса магічним чином (адже так і має бути в казкових світах) зупинився на дискотеці 80-х без запаху нафталіну, радше із запахом другого дихання.

Звісно, Бітлджюс – альтер его самого Бертона, котрий напевно самоіронічно та самокритично вважає себе жуком поряд із красунею Беллуччі, а персонаж Кітона відповідно знову (як і у першому фільмі, та цього разу, здається, більш по-справжньому закохано) намагається одружитися на Лідії Дітц, героїні Вайнони Райдер, котра постарішала та розм’якла і як готка, і як емансіпе (не акторка, персонажка), і перетворилася на маріонетку в руках меркантильного бойфренда-телепродюсера, у порівнянні з яким Бітлджюс – істинний потойбічний лицар, нехай і з поганими звичками вивалювати з черева кишки і нав’язувати живим жінкам вагітність своїм бітлджюсним малям, схожим на ляльку Чакі у монохромних повзунках.

«Розшукується мертвою чи повторно мертвою». Героїня Беллуччі збирає себе по шматках і зшиває степлером (метафорично всі ми це робимо після тривалих розірваних стосунків). Вона – після Касселя та інших. Він – після Гелени та інших. Обидва зшиті та знову живі, очевидно, потопають у специфічній терпкій романтиці пізньої закоханості. Тож цього разу фірмові бертонівські смерть і кохання в одній застряглій між двома світами чарівній лощині звучать інтимніше, ніж будь-коли… хоча й без усіляких сентиментів. Адже і він, і вона надто дорослі і достатньо розумні, аби не виглядати старими дітьми… Втім, заспівати і потанцювати все ж таки можна, тому музикальність сиквела зашкалює так само, як і макабричність, бо ж що «там» іще робити як не надавати мюзиклу виправданого життя?

Будинок під траурним чорним тюлем – мабуть, найліричніший готичний образ цього продовження. Ніби і вдова, і водночас мовчазна готична наречена під вуаллю. Так, це той самий Тім Бертон, який створює позачасові темнокомічні естетські образи, котрі потрапляють до сакральної кіноманської скриньки (схованки, де ми тримаємо найулюбленіші миттєвості: фокус із кліткою та червоним кардиналом, Мішель Пфайффер у костюмі Жінки-кішки…). Якщо скриня велика, то до неї цілком можна відправити і геловінський костюм «Марія Склодовська-Кюрі вже після опромінення» (де крім застібнутої на всі ґудзики сукні кінця дев’ятнадцятого століття і зачіски-пучка обов’язковими є хворобливі синці навколо очей на дуже блідавій шкірі) і великого прожерливого іграшкового піщаного черв’яка, котрого можна самостійно зробити з дитячої панчохи (алюзія-жарт на хробаків планети Арракіс, що стали популярним мемом), розфарбованого ясно що у фірмову бітлджюсну чорно-білу смужку.

Навіть озброєний Дженою Ортегою новий старий Тім Бертон не намагається сподобатися сучасним підліткам чи навіть сучасним готам-підліткам. Він узагалі будь-яку сучасність шле куди подалі (тож за допомогою бітлджюсної магії сучасні «нормальні» пересічні люди засмоктуються – не фігурально, буквально – своїми ж смартфонами, де їм (нам) і місце. А «мертві», антикварні, ненормальні лишаються жити.

Анастасія Лях