Чорне пір’я (The Thing with Feathers)

У цій алегоричній майже камерній драмі про переживання втрати, котру також справедливо можна назвати поетичним горором і безумовним бенефісом Бенедикта Камбербетча (котрий минулого року у недооціненому міні-серіалі «Ерік» зіграв неідеального розгубленого тата і професійного ляльковода, що всерйоз розмовляє зі здоровенною волохатою лялькою, а тепер зробив те саме у більш лячній і темній манері) йдеться про скорботного вдівця і самотнього батька двох маленьких синів, який щойно дуже раптово втратив кохану дружину (вона просто впала на кухні, вдарилась головою і стекла кров’ю до смерті) і, не знаходячи в собі сил бути тепер і батьком, і матір’ю, і тим, хто спроможний взяти в руки і своє горе, і спорожнілий затишок в домі…, герой що далі, то глибше занурюється в пітьму безмежного розпачу, сам перетворюється на ком чорного відчаю і поступово втрачає зв’язок і з дітьми, і з реальністю…

Фільм є екранізацією дебютної повісті англійського письменника Макса Портера «У горя чорне пір’я», за сюжетом котрої до протагоніста під час спустошливої скорботи, що поступово переходить на дуже темний бік, приходить містичний метафоричний антагоніст – велетенський ворон (або людиноворон), що є не стільки потойбічним демоном, скільки тінню самого героя, його суперечливою і неспокійною свідомістю, що здатна і роздряпати до крові крихту кволої надії, і водночас разом із нею високо злетіти… В картині батько-вдівець є художником, що під час трауру паралельно працює над коміксом про людину-ворона, тож його непроханий (а може і проханий) гість оживає з його ж власних малюнків. У творі Портера персонаж є письменником-біографом і працює над книгою про британського поета Теда Г’юза.

В оригіналі стрічка називається «Щось із пір’ям», і ця назва є відсилкою до вірша Емілі Дікінсон «Надія – це щось із пір’ям». Але сама істота – чи то ворожий, чи то навпаки, допомагаючий крук (історія складається з чотирьох глав, які почергово подаються з перспективи батька, перспективи ворона, перспективи синів і перспективи демона, і лише в останній стає зрозуміло, що птах – це не жах, а терапія) – алюзує до найважливішої і найсуперечливішої роботи Теда Г’юза «Ворон: З життя і пісень Ворона», де екзистенціальний сюрреалізм поета напевно що досяг апогею і кинув виклик не лише християнству, а і загалом ідеям гуманізму, і сам Г’юз наполегливо називав «Ворона» піком своєї творчої енергії, яка після безнадійно і незворотно згасла… З біографії Г’юза частково і виріс сюжет Макса Портера, адже Г’юз був одружений із поетесою Сильвією Плат, з якою мав двох дітей, але депресія і зрада чоловіка довели жінку до самогубства (через отруєння газом), а пізніше точно так само покінчила з життям і коханка поета, що змусило світ говорити про схильність Теда Г’юза якщо не до фізичного, то до емоційного насильства.

У фільмі персонаж Камбербетча бачить подряпини на обличчях хлопчиків і думає, що сини побилися, вірніше що старший (який після смерті матері почав гратися гіперактивно й агресивно) подряпав молодшого (котрий після трагедії почав мочитися у ліжко). Проте хлопці відповідають, що подряпини наробив ворон… І тут (розуміючи, що ніякого ворона не існує, і ворон – це і є ніхто інший як сам батько) можна обережно і водночас небезпідставно припустити, що тато теж є схильним до насильства… Або ж не стільки сам тато, скільки його нездоровий, спотворений усепоглинаючим смутком, крокуючий до божевілля ментальний стан.

Горе – це чорний ворон. Горе – це чорна діра. Горе – це чорне чорнило… На вилитому на білий папір чорнилі проступають білі ремінісценції. Однак питання, чи світлі по-справжньому ті спогади про щасливу родину і живу дружину…, чи вони просто білі і білі лише тому, що був зимний холодний день, були сніг і мороз, і всім того дня від «родинної радісної прогулянки» (вірніше напівродинної, адже застуджена матір лишилася вдома) було студено, вогко, незатишно…

Режисер Ділан Саузерн (поки що дещо невпевнений, нетвердий, трохи сирий новачок), змальовуючи глибоководне і без спорядження занурення в тенета безсоння і тенета провалля (причому провалля не стільки туги за дружиною, скільки співчуття і ненависті до себе), подекуди робить надто широкі чорні мазки там, де лінії мали би бути тоншими; проте те, що він ллє на екран вдосталь чорної фарби і не намагається зробити палітру сірою чи не дай боже пастельною (адже пастель відповідає забарвленню статусної ідеології середнього і більшою мірою вищого середнього класів, до яких належить автор-художник коміксів, який напевно що любить кашемірові светри і шкіряні сандалі, і в цьому вихолощеному лайфстайлі білого чоловіка середнього віку і середнього прошарку вдівця звинувачує ніби піднявшийся з каналізації, а не впавший із неба ворон, який сіє (можливо, гостро необхідні і навіть цілющі) бруд і хаос), робить історію хоч і грубою, однак чесною. В той час як Камбербетч (виконання котрого, на жаль, немає можливості порівняти з перформансом Кілліана Мерфі, що зіграв цю саму роль на театральній сцені) додає тій чесності чимало (ріжучих) кутів і (ріжучих) граней.

Здається, що всі символічні ворони – і ворон Теда Г’юза, і ворон Макса Портера – так чи інакше уходять корінням (чи чорним пір’ям і гострим дзьобом) у знаменитий вірш Едгара По. Сповнений похмурої магії (чорної, якщо хочете, магії) і моторошного наближення до загибелі (котрому фільм перерізав горлянку світлим фіналом) вірш «Крук» (або «Ворон») зображував холодну кімнату, де молодий чоловік, читаючи прадавні макабричні манускрипти, оплакував смерть коханої (так сам Едгар По оплакував тяжку хворобу, а потім і ранню смерть юної дружини Вірджинії, яка, можна сказати, теж померла в крові, адже туберкульоз змушував її усе частіше харкати кров’ю) і починав розмовляти з вороном, що влетів серед ночі в його вікно, та у ворона не було для нього заспокійливих слів (бо заспокійливих слів не існує), одне лише «Nevermore», і розпач довів чоловіка (котрий вважав, що в кімнату проникнув диявольський дух і сама смерть прийшла за ним в зимні покої) до божевілля і буквального кінця…

Та для художника коміксів ворон знаходить якесь диво-заспокійливе («час» воно називається чи «відповідальність»…), і тоді… (бо ж «щось із пір’ям» – це не лише смерть, а і надія, наче м’яка подушка, на якій можна бачити нічний кошмар або… мирно і солодко спати) відчай розвіюється над океаном.

Анастасія Лях