Чорний кейс (Black Bag)

Кейт Бланшетт і Майкл Фассбендер зіграли подружжя шпигунів у новому трилері Стівена Содерберга, котрий, маючи в арсеналі високий інтелект, витончену елегантність і політичну актуальність (і разом із тим суто глядацьку внутрішньошлюбну грайливість), вдало балансує між «Містером і місіс Сміт» і «Шпигун, вийди геть!».

За сюжетом персонажу Фассбендера, агентові британської розвідки Джорджу Вудгаузу, призначає таємну зустріч керівник і повідомляє, що в агентстві завівся кріт, який викрав секретний об’єкт «Северус» (кібервірус, призначений для ураження ядерних пускових систем). У колі підозрюваних – п’ять співробітників: четверо розвідників і офісна психологиня, при цьому всі перебувають між собою у непростих (місцями токсичних) романтичних стосунках, а п’ята – це дружина Джорджа. «Чи зможеш ти зробити те, що повинен, якщо кротом виявиться Кетрін?» – запитує бос. І холоднокровний Джордж, ну звісно ж, готовий за необхідності викрити навіть власну кохану. Принаймні так здається…

«Чорний кейс» зовсім не має екшн-сцен і повністю сфокусований на діалогах і полілогах. Його найкращі епізоди розгортаються за обіднім столом: спершу (зав’язка) за столом для вишуканої домашньої вечері в колі колег, яка закінчується встромленим у руку ножем, а потім (кульмінація і розв’язка) за столом без їжі і сервування, на якому замість святкової трапези лежить пістолет.

Майкл Фассбендер майже не перевдягається і не перевзувається після серіалу «Агентство», але у фільмі Содерберга його герой ліпше контролює емоції, точніше читає характери і майстерніше приховує потужну силу кохання. Він рибалить і буквально, і фігурально, буквально і фігурально педантично і монотонно накручує спінінг, сподіваючись упіймати і малу, і велику, і навіть хижу рибу. Тим часом великий шеф (біг бос) у виконанні колишнього агента 007 Пірса Броснана вельми символічно замовляє у лондонському суші-ресторані рибу ікізукурі (тобто «приготовану живою»): заборонену (через моральну суперечливість) страву приносять таким чином, що бідолашна ще рухається на тарілці (ворушить зябрами і відкриває рота, ковтаючи останні мілілітри повітря). Цілком очевидно, що подібний гурман не дотримується моральних принципів стосовно не одних лише риб.

Смотрите легально на MEGOGO

З одного боку, «Чорний кейс» (а «чорний кейс» – це не якась конкретна операція, не кодова назва місії, не шифр активації ядерної боєголовки…, це будь-яка закрита інформація) порушує найактуальніше і найгостріше політичне питання сьогоднішніх демократів: як прибрати з арени путіна і закінчити війну (як і в серіалі «Агентство», тут так само фігурує проекція на Пригожина, але ця проекція чомусь відпочиває – не спочиває, а відпочиває під домашнім арештом – у Ліхтенштейні), і дехто готовий ухвалити в цьому контексті найбільш радикальні і безпринципні рішення.

З іншого боку, «Чорний кейс» є шпигунською метафорою таємниці у стосунках, яку так чи інакше, велику чи маленьку, сіру або темну (або дуже темну) приховують не тільки шпигуни, а і звичайні люди; метафорою великої маленької брехні, яка таїться як у коханні, так і в його відсутності. «Чорний кейс» – це наша релігія, наша мораль, наша відповідальність і наша совість, наш внутрішній поліграф і наші червоні лінії; це так само сексуальні фантазії і допустимі реалізації тих фантазій, відтінок нашого почуття і рівень нашої довіри. «Чорний кейс» – це умовна валіза, в яку упаковується правда. І жодні стосунки не здатні тримати ту валізу відчиненою. «Я би ніколи не стала тобі брехати, коханий! Лише у крайньому-крайньому разі»…

Анастасія Лях