Довга хода (The Long Walk)

Можливо, саме «Довга хода» є найкращим романом Стівена Кінга, а однойменний фільм (перша адаптація і наразі єдина, не дивлячись на те що твір був опублікований у далекому 1979 році і відтоді чимало знакових режисерів намагалися до нього підступитися, від самого зомбі-прабатька Джорджа Ромеро до великого шанувальника творчості Кінга Френка Дарабонта, що переніс на екран його книги «Зелена миля», «Втеча з Шоушенка» та «Імла») є найкращою серед усіх на сьогодні існуючих екранізацій пера «короля жаху». Поставив «Довгу ходу» Френсіс Лоуренс, знаний за іншою популярною антиутопією про влаштовані тиранічною державою змагання на смерть серед голодних знедолених підлітків. А сценарій адаптував Дж. Т. Моллнер, відомий за зухвалим ревізіоністським трилером «Переслідувач».

Сюжет розгортається в альтернативній Америці, котра переживає не просто економічну скруту і навіть не кризу, а тотальний занепад, повний декаданс і бездонно глибокий темний застій. Країною, що голодує, тхне і повільно вмирає, керує військова диктатура на чолі з таким собі узагальнюючим сатрапом і злом на ім’я Майор (так, тут це не стільки звання, скільки наймення). Влада Майора забороняє освіту, культуру, знання… і «задля стимулювання населення» проводить масштабну розвагу – реаліті-шоу «Довга хода», де сотня юнаків (виключно хлопців, дівчат у «гру» не беруть), які добровільно подали заявки (але як каже головний герой Рей Ґерреті зі штату Мен, «це ілюзія добровільності», бо заявки подають абсолютно всі хлопці, адже не мають жодного інакшого виходу з безпросвітної діри), вирушає прямим пішим маршрутом по автостраді номер один (по якій уже давно не їздять автомобілі і загалом ні буквального, ні фігурального руху немає, як і по всім виродженим Штатам) і під прицілом гвинтівок має йти, йти, йти, йти, йти…, не сповільнюючись і тримаючи певну швидкість, яку вимірюють точні прилади, допоки не впадуть від знесилля (чи божевілля) геть усі, крім єдиного переможця… Переможець отримає купу грошей і… виконання заповітного бажання.

Найстрашніше і найцинічніше – що ніякого фінішу не існує. І «довга хода» є символічно нескінченною…, як і нездійсненна мрія назавжди втекти від болісної реальності.

Говорячи про якусь неназвану «велику війну», після котрої США впали у глобальну регресивну стагнацію, Стівен Кінг свого часу рефлексував щодо катастрофічних наслідків війни у В’єтнамі. Натомість сучасний сценарій Дж. Т. Моллнера переосмислює американську історію, певна річ, відповідно до нинішньої епохи. Недарма ж Майор кілька разів гучно і красномовно повторює, що його власна мета і мета Довгої ходи – «зробити Америку знову великою», і на тлі дитячих убивств це звучить як найбільш ниций і найбільш цинічний популізм, що тільки можна собі уявити. І так, в якійсь альтернативній дистопічній реальності саме така владна фігура, котрою сьогодні є президент Трамп (перейменувавший Міністерство оборони у Міністерство війни і продовжуючий обійматися-цілуватися з масовим дітовбивцею путіним), фігура без жодних істинних моральних орієнтирів і з купою абсурдної безсовісної риторики…, цілком могла би запровадити «марш смерті» як атракціон і демонстрацію «величі» системи (приміром, для іммігрантів).

Молоді глядачі (хоча підлітки на це кіно не потраплять, принаймні офіційно, адже в нього надто жорсткі та безкомпромісно дорослі як сама тема, так і сценарно-режисерський підхід до її вербально-візуальної реалізації) напевно що порівняють «Довгу ходу» з «Голодними іграми» і «Грою в кальмара», хоча насправді найближчою римою є шокуюче гірка і трагічна драма великого Сідні Поллака «Загнаних коней пристрілюють, чи не так?», яка вийшла на екрани за десять років до того, як Стівен Кінг під псевдонімом Річард Бахман видав свій роман. Картина Поллака у свою чергу базувалася на маловідомій прозі американського письменника Гораса Маккоя, надрукованій у 1935 році. Там ішлося про Америку часів Великої депресії і про вигаданий експресивно метафоричний танцювальний марафон на смерть, обіцяючий на тлі тотальних бідності і безробіття пристойний грошовий виграш тому, хто довше протримається на танцювальному майданчику. Те, що починається як гламурна забава під диско-кулею, після шестисот годин безперервного смертоносного танцю перетворюється на забій худоби справжніми кулями: хтось помирає від зупинки серця, хтось втрачає глузд, хтось сам просить себе пристрелити…, адже «загнаних коней пристрілюють»… І цілком очевидно, що між трасою, по якій крокують пішаки (пішаки в усіх можливих сенсах), і танцювальною підлогою, на якій танок є могилою для кволих надій і ідей хиткої гуманності, немає ніякої різниці.

Режисер Френсіс Лоуренс зумисно використовує обличчя нових маловідомих акторів, аби ті здавалися не артистами, а незнайомими хлопцями, хоча насправді майже всіх ми уже хоча би раз бачили: Купера Гоффмана в «Локричній піці», Девіда Джонссона в «Чужому: Ромулі», Чарлі Пламмера в «Усіх грошах світу» і «Поверненні Одіссея», Бена Вана в «Карате Кід: Легенди», Романа Ґріффіна Девіса у «Кролику Джоджо»… Натомість зіркового Марка Гемілла в ролі Майора категорично неможливо впізнати, і це теж, ясна справа, свідомий хід. На тлі максимально живих хлопців, які, попри те що доводиться йти прямою сюжетною лінією, не звертаючи ні ліворуч, ні праворуч, випорожнятися на ходу, швидко марніти і швидко вмирати…, розповідають нам свої об’ємні історії і об’ємні характери (нехай навіть їхній об’єм схожий на повітря всередині повітряної кульки, котрого що більше стає, то більшим є шанс, що кулька от-от розірветься) через зізнання в бажаннях, через косі чи прямі погляди, через грубі матюки та подекуди вульгарні жарти чи… нежарти, через знання і незнання водночас, через ламкі і сипкі намагання стати на цьому шосе друзями, а не ворогами, і разом із тим розуміння, що дружба є неможливою… чи принаймні неможливо короткою…; на їхньому тлі завжди перебуваючий зверху, нагорі свого бронетранспортера Майор є нарочито позбавленим будь-якої конкретики. Він просто є щось (навіть не хтось), що складається з кепки, окулярів, карабіна і гучного командного солдафонського голосу. Він просто рот і зброя: обмежена двокомпонента політика-вбивці.

Хода на дорозі (котра жодного разу ні на секунду не перетворюється на бойовик чи навіть натяк на нього) весь час супроводжується майже картинною статичністю на узбіччі. Там, поза дорогою, жах і руйнацію уособлюють переважно тиша і пустка. І хоча автори вибудовують скупий ряд мовчазних спостерігачів за ходою (мертву корову, собаку на прив’язі, сліпого кота, розп’яту на колючій огорожі ворону, трійцю переляканих коней, стару вдову, хлопчика без ноги, завмерлу родину за максимально дивним пікніком…), очевидно, що страх вселяють не живі і не мертві, а нескінченний пустир… і відчуття ходи на межі нуля та абсурду. І на тій межі Моллнер і Лоуренс на тонкій нитці і без страховки балансують між тим, щоби бути чесно жорсткими, проте не надмірно і без смакування; щоби бути вивірено емоційними, але без мелодрами і сентиментів; щоби бути достатньо всім зрозумілими, однак не тими, хто фільми про пубертатів робить до нутра кісток пубертатними.

І так, Моллнер нібито радикально переписує відносно літературного джерела не лише мотивацію Ґерреті, а і кульмінацію та фінал. Але при цьому, роблячи шокуючу перестановку навмисно, дає глядачам зрозуміти, що навіть радикальна зміна по суті геть нічого не змінює. Все рівно система непробивна, котре би з абстрактних облич нею не керувало, переможні вогні феєрверків все рівно є засліплюючим сяйвом нездоланної світової цинічності (як, наприклад, московський салют на день перемоги), попереду все рівно лишається один тільки шлях у непроглядну темряву, а «йти ще дуже і дуже, і дуже… далеко…».

Анастасія Лях