Здавалося, що геть нікому (особливо такому монументу, як Меріл Стріп) не потрібен сиквел колись популярного фешн-ромкому, що виходить на екрани через аж двадцять років після оригіналу (заснований на книзі-продовженні тієї ж авторки Лорен Вайсбергер) і тим паче в такий політичний час, коли ані сама мода, ані сатира на її загострені вилицюваті риси не мають ні сенсу, ні колишнього впливу на обертання цієї страшенно стомленої (і жодні ані гідрогелеві, ані колагенові, ані кофеїнові патчі вже не допоможуть) планети. Проте… Меріл Стріп укотре виявилася беззаперечною королевою навіть такої гри, якій очевидно тісно в сильно зажатому надто непорушними стереотипами і надто непорушними брендами образі…; а сам сиквел виявився вже абсолютно ніяким не ромкомом і історією, значно ширшою за вузький подіум фешн-індустрії: про покоління, про зміну епох, про новий світ з його суперечливою швидкістю і ще більш суперечливими принципами…, про агонію (чи в більш оптимістичному формулюванні «фінальний ривок») старих великих китів, які є «останньою вцілілою дошкою біля уламків «Титаніка». І насправді продовження вийшло не запізно, а саме вчасно, адже минулого року ера таки скінчилася: легенда та ікона Анна Вінтур (прототип Міранди Прістлі у виконанні Стріп), яка найпершим і найголовнішим до свого «чорного списку» внесла Дональда Трампа (і цей факт іще раз доводить своєчасність нібито неактуального релізу), після тридцяти семи років безперервної роботи пішла з посади головної редакторки американського Vogue.
Власне, про критику бездумної швидкості сучасного соцмережного світогляду автори заявляють уже на самому початку, коли авторитетний нью-йоркський журнал «Подіум» (вигадана версія реального Vogue) під поки що незмінним керівництвом Міранди Прістлі потрапляє в гучний скандал після публікації схвальної статті про новоспечений бренд (теж вигаданий) SpeedFashion (назва складена зі слів «швидкість» і «мода», якщо, звісно, мої вуха мене не підвели), який, як з’ясовується, порушує умови праці і загалом є брехливим і нечистоплотним, а сама Прістлі сходу стає об’єктом кенселінгу, мовляв, легенда «втратила хист», «не тримає більше руку на пульсі», тож їй типу вже час слідкувати за власним пульсом і відійти у небуття… Ключовий акціонер (власник не лише «Подіуму», а всього холдингу) панікує і шукає шлях відновлення репутації, для чого несподівано запрошує керувати піар-відділом ту саму Енді Сакс (Енн Гетевей), яка двадцять років тому короткостроково (настільки, що Міранда Прістлі її геть забула… чи переконливо прикинулася, що забула) обіймала посаду асистентки, а потім в гонитві за мрією бути серйозною журналісткою (хоча писати про посадку штанів і «мильний» манікюр точно краще, ніж вигадувати мемуари чихуахуа Періс Гілтон – кожному грішникові свій ад, а кожному журналістові свій журналістський ад) гордо звільнилася і таки стала серйозною журналісткою з реноме високоморальної правдорубки й активістки (однак із плачевними фінансами, замороженими до кращих часів яйцеклітинами і вельми сумною орендованою квартирою, де щоби дістати іржаву воду з крану, треба по ньому добряче стукнути).
Скандал ніби розсмоктується і спільнотою забувається (бо в спільноти зазвичай пам’ять дуже коротка по-справжньому, а не фальшиво, як в Міранди Прістлі). Та на «Подіум» навздогін падає інша (і не остання) біда: після серцевого нападу в ключового акціонера за керівництво холдингом береться його космічно далекий від моди син, який заперечує стару консервативну елітарність і проповідує нову високошвидкісну демократичність у вигляді дешевої синтетики на незамороченому тілі (у той час як олдскульна нетолерантна Міранда вперто зве бодіпозитив «бодінегативом») і приземлення всякого високого мистецтва (чи ілюзії високого мистецтва) в реформаторських ідеях. Тож відтепер пані редакторці доводиться їздити (причому лише тоді, коли дійсно треба аж їхати-їхати, аж кудись далеко, а не переміститися на інший бік авеню) «убером», а не особистим преміальним авто, і до Мілану летіти в економ-класі, де подають лише плебейські бутерброди і не наливають ані дороге, ані будь-яке шампанське…
На відміну від першого фільму у сиквелі романтична лінія протагоністки Енді (до речі, випадково чи ні, Енді у виконанні Гетевей, яка працює в гламурному виданні попри прагнення до серйозної публіцистики, є тезком Енді у виконанні Кейт Гадсон з ромкому «Як позбутися хлопця за десять днів», де героїня працювала в журналі, прототипом котрого був Cosmopolitan, але так само тяжіла до серйозної аналітики) нарочито епізодична і нарочито нецікава, у той час як безперечно цікавими і безкомпромісно точними є демонстрації поколінних, історичних, етапних соціально-культурних змін (адже двадцять років дистанції між оригіналом і продовженням – це майже чверть століття). За два десятиліття світ (і медіа зокрема) змінились настільки, що навіть найлегендарніші глянці перейшли в онлайн-формат, і та реальність, в якій фотограф Vogue міг спеціально летіти до Африки, тільки щоби зробити одне-єдине фото для розвороту, лишилася далеко і незворотно позаду, поступившись натомість реальності, де потрібні лише айфон і одна хвилина, щоби запостити стрім, рілс або шортс.
Константу старої школи і старого світу уособлює не лише Міранда Прістлі (умовна антагоністка, хоча справжнім антагонізмом тут є конфлікт часів: аналогових і цифрових, аполітичних і політичних, об’єктивованих і суб’єктивованих), а і її вірний, тихий, безпретензійний помічник Найджел (той самий стриманий, м’який, елегантний і зовні, і ментально Стенлі Туччі), який так само носить шовкову хустинку в нагрудній кишені, так само уособлює і модну, і світоглядну ідеологію дуже-дуже «тихої розкоші» (настільки тихої, що «потрібен слуховий апарат, щоби почути її шепіт») і так само задовольняється перманентним перебуванням у тіні. І навіть сама Енді, як не дивно, виявляється втіленням старої константи, адже, повернувшись у «Подіум», вона рівно так само (попри горде звільнення двадцятирічної давнини) прогинається, дріботить і плазує перед Мірандою… не тому, що не має поваги до себе, а тому, що має надто багато поваги (вже не страху, а тільки поваги) до твердості жінки, під поглядом якої (і за відсутності погляду теж) світ усупереч законам історії і прогресу (що нерідко обертається регресом) силиться ще трішечки простояти на місці (протриматися на плаву). А от персонажка Емілі Блант (та сама амбітна і здебільшого порожня Емілі) навпаки, виступає не стриманим, а радикальним камбеком як персоніфікація змін, адже тепер вона працює в модному домі і крамниці Dior, носить кричущий люкс і зустрічається з бодіпозитивним мільярдером, який попри позитив усе ж таки схуднув (і цілком справедливо, хоч і безапеляційно грубо та олдскульно цинічно, Міранда Прістлі називає свою колишню «емілі» Емілі «не візіонеркою, а торгашкою»).
Звісно, можна і хочеться радіти із того, що пихаті фігури, подібні до вигаданої Прістлі чи реальної Вінтур, нарешті опинилися в економ-класі, де їм типу і місце, адже чим вони кращі за нас і чим заслужили не знати, якою на смак є їжа з їдальні?.. Проте очевидно і те, що пихаті фігури на кшталт вигаданої Міранди Прістлі чи реальної Анни Вінтур абсолютно точно заслужили на статусний лайфстайл більше, ніж будь-яка із зірок TikTok… Недарма у фільмі спершу згадується Святий Грааль (з яким редакція «Подіуму» порівнює сильно бажане інтерв’ю зі світською левицею і благодійницею у виконанні Люсі Лью, котра типу впродовж останніх років після гучного розлучення всім виданням в інтерв’ю відмовляла), а потім героїні Стріп і Гетевей, перебуваючи у Мілані, споглядають не лише дефіле і бутики, а і «Тайну вечерю» да Вінчі на стіні трапезної в церкві Санта Марія делле Ґраціє. Це не про те, що мода – аналог релігії, тільки ще більш самозакоханий (хоча певною мірою безумовно так і є). Це про те, що до епохи TikTok і штучного інтелекту (котрий напевно що легко створить стовідсоткову копію будь-якого із шедеврів да Вінчі, Мікеланджело, ван Гога, Мане чи Моне – тоді як оригінал якийсь мільярдер купить і подарує своїй черговій коханці –, зімітує будь-яку із партитур Моцарта, створить дизайн нової супермодної речі…) надто розмите, «мильне», абстрактне поняття «культури» хоч і не гарантувало, та все ж таки містило потенціал… магії… і вимагало віри в божественність і непохитність людей-ікон (попри їхні кричущі недоліки). Тепер же на уламках старої системи і майже потонулого «Титаніка» безпідставно «позитивним» світом (де згасли пошуки і правди, і Грааля) керують трампи, стрімери, синтетика і… швидкомодні кросівки.
Анастасія Лях
Диявол носить Prada 2 (The Devil Wears Prada 2)
2026 рік, США
Продюсери: Венді Файнерман, Карен Розенфельт, Елізабет Найлс, Майкл Бедерман, Алін Брош Маккена
Режисер: Девід Франкель
Сценарій: Алін Брош Маккена, Лорен Вайсбергер
У ролях: Меріл Стріп, Енн Гетевей, Емілі Блант, Стенлі Туччі, Трейсі Томс, Кеннет Брана, Симон Ешлі, Люсі Лью, Джастін Теру, Бенджамін Джозеф Новак, Патрік Браммелл, Калеб Гірон, Леді Гага, Донателла Версаче
Оператор: Флоріан Баллгаус
Композитори: Теодор Шапіро, Леді Гага
Тривалість: 119 хвилин/ 01:59
