Едем (Eden)

Можливо, цьому мальовничо-пригодницькому трилеру про виживання і про ідеологію соціального відчуження від оскароносного режисера Рона Говарда не вистачає розмаху дикості і гостроти, і цілком можливо, вірніше швидше за все він суттєво художньо відірваний від реальної історичної основи…, та все одно він пропонує глядачеві достатньо і страху, і розваги, і роздумів…, і окремих виступів зіркового ансамблю…, щоби перегляд не став згаяним часом, а екзистенційний пошук раю на землі і місця для себе в куточку того раю не став марнотратством філософського підходу до хиткого балансу між гуманізмом і насиллям.

Творець «Ігор розуму», котрий колись давно спробував екранізувати філософію математики і хиткий баланс непересічної людини між генієм і божевіллям, цього разу спробував уявити вельми дивні, неординарні шляхи кількох людей і кількох родин, які у тихий час великого сум’яття між двома світовими війнами, коли в європейському повітрі вже чітко відчувалися запах бурі і прихід до влади фашизму, покинули материк і цивілізацію і вирушили на Галапагоські острови, щоби якомога далі від хаосу і насуваючого шторму збудувати альтернативне життя спокою і гармонії. Першими на архіпелаг прибули німецький гуманіст доктор Фрідріх Ріттер (Джуд Лоу) та його супутниця й ідейна прибічниця Дора (Ванесса Кірбі), котрі створили вегетаріанську ідилію протидії всякому насиллю: харчувалися лише вирощеними на власному городі овочами і принципово не мали ніякої зброї навіть для того, щоби відлякувати диких собак і кабанів, що періодично робили набіги на харчі. Дора страждала на розсіяний склероз і не могла повноцінно займатися хазяйством, а Фрідріх через інфекцію повиривав собі всі зуби і був зосереджений виключно на написанні монографії про збереження людського виду і створення тут, на Галапагосах, нової цивілізації. Здавалося, їхній вибір їх поступово вбиває. Та водночас здавалося, що ці нові Адам і Єва – брудні, голі та щасливі – аж ніяк про свій вибір не шкодують.

Допоки на острові (де практично немає прісної води, і цей факт апріорі ламає ілюзію про віднайдений рай) не з’явилося подружжя Віттмер (Даніель Брюль і Сідні Свіні), натхнене газетними статтями про унікальну життєву концепцію Ріттера. Новоприбула родина була зовсім іншою, приземленою і хазяйновитою, без жодних ідей про вегетаріанство чи будь-який інший непопулярний лайфстайл, лише із твердими думками (попри видимі м’якотілість і наївність) про виживання, спокій і сімейний добробут. Відкритої ворожнечі між Ріттерами і Віттмерами не сталося, однак перші, так звані «гуманісти», зайняли позицію мізантропічного вичікування, коли важкі обставини самі собою змусять простодушних плебеїв тікати назад додому або ж… умерти від голоду, спраги чи якоїсь болячки… Не було ворожнечі доти, допоки в «едем не гумовий» не припливла «колоністка-конкістадорка»: надто театральна і нарум’янена баронеса Елоїза Боске де Вагнер Верхорн (Ана де Армас) із двома юними «секс-рабами» (Тобі Воллес з фільму «Байкери» і міні-серіалу «Пістол» і Фелікс Каммерер з екранізації «На західному фронті без змін»), котра, не маючи жодного бізнес-плану і необхідних коштів, нафантазувала масштабне будівництво на Галапагосах елітного готелю для найзаможніших туристів…, однак її фантазії обмежилися цілодобовим де труа зляганням у наметі…

Можна сказати, що сюжетно картина Рона Говарда фокусується не стільки на конфлікті людей в дуже обмеженому ресурсами периметрі, скільки на конфлікті принципово різних ідеологій (адже навіть відсутність ідеології – це все рівно ідеологія): гуманізму (вірніше псевдогуманізму) Ріттерів, побутовізму Віттмерів і гедонізму баронеси (котра, ясна річ, ніякою баронесою насправді не є). Звісно, частково «Едем» нагадує британський пригодницький трилер «Пляж» Денні Бойла із молодим повним сексуальної енергії ДіКапріо і владною матріархальною Тільдою Свінтон. Але якщо «Пляж» був здебільшого мальовничо-екзотичним розчаруванням в нібито закладеній нетривіальній концепції, то мелодраматичний survival-трилер Говарда (де рай на пекло не перетворюється, проте виявляється жорстким самообманом) усе ж таки від ремства глядача вберігає. Можливо тому, що замість біблійної відсилки до розореного, спустошеного раю (де Ріттер буквально і фігурально спробував м’ясо, спробував кров, наче відкусив шмат від забороненого «яблука», і відповідно зазнав гріхопадіння, вірніше абсолютного гуманістичного випадіння) стрічка робить посилання на менш міфологічно-театральну і більш реалістичну ідею, даруйте за тавтологію, розореної ідеї.

– То ви солдат. Бували в окопах? – питає Фрідріх Ріттер Гайнца Віттмера.
– Так, бачив людей у найгірших їхніх проявах, – відповідає Віттмер.
– Чому ж, у найщиріших їхніх проявах, – заперечує Ріттер.

Тож від самого початку «великий гуманіст» у виконанні Джуда Лоу, котрого навмисно монструозно спотворюють як беззубі ясна, так і металеві вставні зуби (неясно правда, звідки він взяв останні, певно що замовив в американського експедитора, що приїздить на острови раз на кілька років, завозить деяку провізію і знімає примітивне документальне кіно), вважає єдино щирим проявом людської натури агресію і вбивство собі подібних. Відповідно з історії про неможливість існування людей у раю (якщо нас звідти вигнали, то і дорога туди, і брама зачинилися на віки вічні) «Едем» перетворюється на історію безглуздо кругоподібної втечі від фашизму, бо, тікаючи від фашизму, що майже поглинув чи от-от поглине європейський континент, втікачі благополучно приносять фашизм із собою.

Спершу його (фашизм, садизм, ненависть, антигуманізм, дикунство, звірство, нищення) уособлює зграя диких псів у найбільш експресивній сцені, де вагітна героїня Сідні Свіні в істеричному кошмарі народжує дитину посеред печери, однією рукою тримаючи вже повністю розкриту вагіну, а іншою палицю, котрою відмахується від скажених собак, що пускають слину ледь не на голову малечі, що вперто лізе з пітьми на білий світ. Але дуже скоро цей фашизм уже уособлюють самі галапагоські колоністи, котрі, забравшись геть з величезного фашистського поля, вельми успішно і навіть завзято сіють фашистське зерно на новій (уже не незайманій) землі; сіють той самий муссолінсько-гітлерівський геноцид, намагаючись стерти з лиця притягнутого за вуха «раю» кожну небажану групу.

Так, «Едем» по-своєму інтерпретує канонічного «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа, де діти-герої так само, як ці дорослі, тікали за велінням батьків від війни і від гітлерівського нашестя на Англію, проте натомість вибудовували гітлерівщину з нуля на безлюдному острові, куди впав їхній евакуаційний літак. У Ґолдінґа принциповим було зображення морально-гуманістичної деградації саме дітей, начебто чистих і безневинних істот, неінфікованих пухлиною тотального безпричинного зла. Та виявилося, що знайти причину для зла набагато-набагато-набагато простіше, ніж знайти причину для відмови від нього. І якщо рак фашизму так легко вражає клітини дитячих душ, то що вже казати про душі смертельно стомлених необхідністю постійно імітувати добро (чи принаймні віру у нього) дорослих…

Анастасія Лях