Якщо говорити про класичні бачення і відтворення роману Мері Шеллі (не про ексцентрично-оптимістичне від Тіма Бертона, що на базі «Франкенштейна» спершу створив «Едварда Руки-ножиці», а потім «Франкенвіні»; і не про феміністсько-сатиричне від Йоргоса Лантімоса, котрий екранізував «Бідолашних створінь»), то можна визнати з непохитною упевненістю, що саме версія Ґільєрмо дель Торо (епічна, драматична, казкова і досить довга, на дві з половиною години) виявилася найкращою, найпродуманішою, емоційно найточнішою (і навіть фізично найточнішою) з часів найпершої адаптації далекого 1931 року.
Вірніше навіть не так, саме дель Торо на відміну від Джеймса Вейла і всіх наступних режисерів переніс на екран практично весь об’єм літературного першоджерела включно з обрамлюючою розповіддю капітана корабля, що одержимо жадав підкорити Північний полюс, але підібравши серед крижаного пекла зраненого винахідника Віктора Франкенштейна і вислухавши його сповідь-одкровення про створення Чудовиська і згубність амбіцій і одержимості, зрештою на радість команді повернув назад додому (бо нести відповідальність за тих, хто тобі підвладний, хто від тебе залежить, хто не здатен іти самостійним шляхом, хто опинився там, де опинився, через тебе, а не за власною волею…, важливіше і людяніше за будь-яку ідею). Та гуманізм Ґільєрмо дель Торо виявився навіть вищим за гуманізм Мері Шеллі.
Любов до інакших, химерних створінь завжди супроводжувала гротескну і водночас надзвичайно м’яку і ліричну, сповнену світла на дні найтемніших водойм, в підвалах найтемніших замків і в проваллях найтемніших душ…, творчість мексиканського режисера, і та любов досягла емпатичного і мистецького апогею, звісно ж, у романтичній фантасмагорії «Форма води» про кохання самотньої прибиральниці та людини-амфібії. Але цього разу кохання у Ґільєрмо дель Торо не склалося, причому в жодного з персонажів (і навряд чи постановник зніматиме «Наречену Франкенштейна»), бо один для кохання виявився надто нарцисичним, а другий – надто песимістичним.
Оскар Айзек, який зобразив Віктора Франкенштейна, не вперше зіграв когось із комплексом Бога, комплексом Творця. В камерному сай-фаї «Ex Machina» він аналогічно був позбавленим емпатії і почуття батьківської турботи творцем штучного інтелекту, так само амбітним, цинічним, егоїстичним; і там так само його власне творіння зрештою цілком заслужено і справедливо обернулося проти нього. Проте гуманіст Ґільєрмо дель Торо (наче Ньют Скамандер, необмеженій доброті котрого давала влучну характеристику Лета Лестранж) «будь-якого монстра здатен любити», тож навіть Віктор, який нібито через відсутність любові до себе власного батька сам неспроможний дати батьківську любов, опіку, тепло, виховання своєму особливому «синові», все рівно не є пропащим, не є людською оболонкою без людини всередині, і влаштувавши в замку пожежу з метою спалити Істоту, в останню мить, чуючи благаючі крики «Вікторе! Вікторе! Вікторе!», він все ж таки кидається назад до воріт, через що втрачає ногу, і він точно здатен на каяття, причому кається не за те, що створив «потвору», а за те, що не спромігся розгледіти в «потворі» душу, полюбити в «потворі» сина і врятувати «потвору» від вічної самотності, в котрій і сам прожив усе своє химерне і суперечливе життя.
Наставника і батька Монстр знаходить в іншому чоловікові – старому сліпцеві, котрий на відміну від Віктора є щедрим і мудрим учителем. Але разом із тим в хижі сліпого, де Монстрові відкривається Біблія і невелика решта інших важливих книг, протагоніст у виконанні Джейкоба Елорді (хоча режисер навмисно розчиняє поняття протагоніста й антагоніста в хаотичному місиві вельми складних і біполярних взаємних почуттів між персонажами Айзека та Елорді) пізнає непоборну істину про реальний світ, де на вівцю завжди знайдеться вовк, а на вовка – мисливець; світ, де насилля (навіть насилля без упередженості, без садизму, без ненависті) є неминучим, прописним і майже завжди банальним.
Інша справа, що банальним може здатися голо гуманістичний підхід до історії Франкенштейна. При всьому візуальному багатстві, фрейдизмі і моралі фільм Ґільєрмо дель Торо не пропонує нічого сміливого, авангардного, альтернативного, контраверсійного. «Франкенштейном» мувімейкер пише ще одні Старий і Новий Заповіти (їм відповідають дві глави, на які розділена картина: розповідь Віктора-батька і розповідь Істоти-сина), де нагадує, що Бог хоч і створив Людину, та полюбити її так і не зміг і зрештою не лише вигнав зі свого раю, а і прирік на довічні самотні блукання в нав’язливих думках про космос, долю, буття чи небуття за горизонтом і бодай якийсь мізерний сенс усієї тієї жорстокості, в котрій ми змушені бігати по спіралі світової історії від сотворіння до закінчення часів… Так, в гуманізмі немає нічого ультрасучасного, радикального, епатажного, ревізіоністського. А в ксенофобії немає нічого нового. Проте в намаганні примирити Творця і Творіння, котрі проживають однаково нещасливі й однаково одинокі життя, і в намаганні радо прийняти страшну красу біологічного в’янення Ґільєрмо дель Торо виглядає мудрішим і небезпідставно оптимістичнішим і за атеїстів, і за релігійних фанатиків.
Анастасія Лях
Франкенштейн (Frankenstein)
2025 рік, США/ Велика Британія/ Мексика
Продюсер: Ґільєрмо дель Торо
Режисер: Ґільєрмо дель Торо
Сценарій: Ґільєрмо дель Торо
У ролях: Оскар Айзек, Джейкоб Елорді, Мія Ґот, Крістоф Вальц, Чарльз Денс, Девід Бредлі, Ларс Міккельсен, Крістіан Конвері, Фелікс Каммерер, Ніколай Лі Кос
Оператор: Ден Лаустсен
Композитор: Александр Деспла
Тривалість: 149 хвилин/ 02:29
