Грецький сценарист і режисер Йоргос Лантімос, котрий спершу знімав на батьківщині грецькою мовою, а тепер успішно працює з найталановитішими голлівудськими зірками (зокрема з Еммою Стоун, яка стала постановникові музою), є одним із найцікавіших, найоригінальніших, найекстравагантніших кіномитців сучасності. Можливо, навіть найвеличнішим арт-мувімейкером двадцять першого століття… В химерних історіях Лантімоса, які завжди так чи інакше спотворюють і перекручують реальний світ, персонажі грають в абсурдні ігри, в яких є правила і навіть екзистенційне зерно, проте немає здорового сенсу, а глядачі спостерігають за тим, як гравці з двох сторін (ті, що гру влаштували і нав’язали, і ті, що змушені грати) приймають чи не приймають театр упорядкованого безглуздя… І ясно що саме театром упорядкованого безглуздя Лантімос вважає і називає людське існування, зациклене на вічній нерозв’язній дилемі про курку та яйце.
У Йоргоса Лантімоса немає поганих стрічок. Абсолютно кожний його сюжет, виконаний у впізнаваному стилі гротескної аніматроніки, де герої чи героїні завжди так чи інакше є частиною лялькового будинку, маріонеткової вистави, з алюзіями на казки Льюїса Керрола і Джонатана Свіфта…, захоплює ідеєю та втіленням. Абсолютно кожний породжує довжелезний ланцюг міркувань, запитань, тезисів ментальної самодіагностики. Та певна річ що, як і у будь-якого режисера, твори Лантімоса можна викласти у висхідній чи низхідній градації. Тож пропонуємо суб’єктивну добірку всіх його повнометражних робіт, ранжованих від найгіршої до найкращої.
Кінетта (Kinetta, 2005)
Цілком логічно, що почнемо з дебюту. «Кінетта» стала першою повноцінною роботою Лантімоса у якості автора оригінальної ідеї, сценариста і постановника. Фільм розповідає історію, котра відбувається в однойменному грецькому курортному містечку. У міжсезонні тут немає туристів, немає відпочиваючих, і місто виглядає доволі тоскно. Його заповнюють робочі-мігранти і… злочинці, навіть серійні маніяки. Саме одного з останніх намагається впіймати дивний поліцейський у цивільному, котрому допомагають фотограф і покоївка місцевого готелю, що грає роль наживки. Утрьох вони влаштовують нездорово деталізовані реконструкції нападів, здійснених маніяком, і їхня аномальна одержимість деталями викликає чимало питань до їхніх власних мотивів… Як і будь-який дебют, «Кінетта» виглядає дещо сирою, недійшовшою до потрібної кондиції. Але вже тут стовідсотково видно, що народжується самобутній артмейкер, своєрідний, ні на кого не схожий, зі своїм індивідуальним баченням як форми, так і змісту.
Альпи (Alps, 2011)
Цікаво, що наш рейтинг від найгіршого до найкращого фільму Йоргоса Лантімоса починається дебютом, а закінчується останньою на сьогодні випущеною картиною режисера, тож можна подумати, що і всередині стрічки розміщені згідно з роками їхніх релізів, себто із кожним наступним фільми Лантімоса ставали все краще і краще, от вам і вся елементарна градація. Проте ні. Не все так просто. І на другій з кінця сходинці розмістилася третя робота режисера. «Альпи» – це історія, що розгортається… ні, не в Альпах, а все ще на батьківщині грецького кінематографіста. «Альпами» (через те, що слово це взагалі ніяк не пов’язане з їхньою діяльністю) тут зветься дивацька спільнота, невелике коло осіб, які заробляють тим, що удають померлих людей перед родичами і близькими. Вони працюють в лікарні і щойно хтось помирає на операційному столі чи лікарняному ліжку, вони пропонують родичам у якості терапії такі от сеанси гри: хтось із команди, вивчивши особистість померлого чи померлої (звички, манеру, заняття, особливості мовлення, вимови чи навіть іноземну мову, навички, уміння, характер…), приходитиме і гратиме доньку чи сина, матір чи батька, чоловіка або дружину, коханого чи кохану, бабусю чи дідуся, померлу найліпшу подругу або найліпшого друга, шкільного чи армійського товариша… Гравець, тобто виконавець ролі знатиме улюблений колір, улюбленого актора, улюблену чашку, з якої померлий пив чай… Очевидно, що Лантімос встановлює правила і межі гри, і так само очевидно, що автор змушує когось із гравців ці правила і межі порушувати. В «Альпах» режисер говорить про те, що наш екзистенційний сум за померлими є сумом не за людьми, а за звичками, тому ті, хто сумує, так легко приймають чужі обличчя, які пропонують повернення знайомих звичок. І водночас Лантімос говорить про акторство, котре помічено ризиком заграватися і втрачати розуміння реальності, розуміння власної особистості у вороху чужих життів.
Фаворитка (The Favourite, 2018)
«Фаворитка» є аж шостою режисерською роботою Йоргоса Лантімоса. Вона цілком зріла, майстерна, навіть віртуозна, довершена візуально й артистично. Перша ефектна колаборація з Еммою Стоун і перший букет найпрестижніших нагород від Гран-прі Венеційського фестивалю до десяти номінацій на «Оскар» включно з головною категорією «найкращий фільм року». То чому ж він на третій сходинці знизу? Справа у тому, що «Фаворитка» – це також перша режисура Лантімоса за чужим, тобто не за власним сценарієм, і не за власною ідеєю. Тут йдеться не про умовний світ вигаданої автором «дитячої» гри, а про реальний світ дорослої історико-політичної гри, хоча й крізь призму авторської сатири. Фільм розповідає про придворні інтриги за часів правління англійської королеви Анни Стюарт (блискуче виконання Олівії Колман) і про суперництво її нової і старої фавориток (Емма Стоун і Рейчел Вайс). З одного боку, Лантімос так само вдається до улюбленого сюру: кролики, якими оточує себе страждаюча від депресії і подагри королева (і котрі символізують усіх її сімнадцятьох померлих дітей) є алюзією до улюбленої «Аліси у дивокраї»; перегони лобстерів, якими розважає себе меланхолійна монархиня, є дотепною алюзією режисера до власного ж «Лобстера». Так само все, що відбувається на екрані, відбувається у форматі гри, де діють певні правила, та далеко не завжди присутній здоровий глузд. Так само у грі є ляльководи і є ляльки, хоча не факт, що упродовж історії позиції не зміняться. Так само реальність уподібнюється ірреальному задзеркаллю… Проте здається, що Йоргос Лантімос трохи не у своїй тарілці. Здається, що розповідати про королеву і фавориток йому дещо замало. Здається, що у політику (давнішню чи теперішню, неважливо) він грати не хоче, а хоче замість того повернутися до своїх антиутопічних світів, де гра є не стратегією, а способом існування.
Убивство священного оленя (The Killing of a Sacred Deer, 2017)
У цьому психологічному трилері, який одночасно вдається і до біблійних сюжетів, і до давньогрецьких трагедій, де вдруге після «Лобстера» головну роль виконав Колін Фаррелл (і здається, саме Лантімос повною мірою розкрив приховану драматичну глибину цього ірландського актора), йдеться про знаменитого й успішного хірурга, що живе щасливим ситим життям разом із родиною, дружиною-красунею та дітьми. Хоча глибоко у душі мучиться докорами сумління через халатність, яка призвела до смерті на операційному столі (до речі, операційний стіл чи «гру у доктора» Лантімос використовує дуже часто як елемент наративної чи декоративної конструкції, бо він символізує процес авторського препарування людського мозку як єдиної доступної схованки, де спочивають відповіді на запитання про сенс). Через ті докори він зближується із сином померлого, намагаючись хоча б частково замінити хлопцеві батька, якого убив. І не здогадуючись, що подарунками чи обідами йому від скоєного не відкупитися, бо фатум (вища незбагненна сила) уже підготував украй радикальну спокуту згідно біблійної формули «око за око, зуб за зуб»… «Убивство священного оленя» отримало в Каннах приз за найкращий сценарій (а на мій суб’єктивний погляд, саме нагорода за найкращий оригінальний сценарій є найважливішою з-поміж усіх можливих відзнак). І варто відзначити, що з-поміж усіх ігор, в які грався до чи після Йоргос Лантімос, гра у жертвоприношення наразі є найбільш позбавленою жартів.
А це, мабуть, найбільш культовий фільм Лантімоса. Адже саме в «Іклі», другій за рахунком картині, повністю сформувалися його естетика і «телеграма» у глядацький зал. Тут він запропонував своїм лялькам не тільки гру, а і вихід з гри на свободу, котрий для замкнених у лялькових будинках персонажів Йоргоса Лантімоса повториться лише аж через чотирнадцять років у «Бідолашних створіннях», коли на волю видереться «наречена Франкенштейна» у найсміливішому виконанні Емми Стоун. Дія «Ікла» повністю розгортається у периметрі однієї приватної садиби, де батьки не випускають дорослих дітей за паркан, аби вберегти від небезпек зовнішнього світу. Вони тотально брешуть про реальний світ і про речі та явища з реального світу, і про те, що вийти за межі дому можна буде тільки тоді, коли прийде дорослість, а дорослість прийде, коли випаде праве чи ліве ікло… Тут автор і режисер, іронічно обігруючи прозахідні батьківські казки про зубних фей і винагороду за випалий молочний зуб, створює альтернативну драму дорослішання. Батьки придумують і нав’язують гру, і діти її приймають з усіма безглуздими правилами, бо вони поки що… діти. Та процес, який батьки жадають зупинити за допомогою правила-пастки, яке унеможливлює виграш, зупинити за жодних зусиль і жодних обставин нереально так само, як нереально зупинити сам час. Тож неважко здогадатись, що кульмінація тут є кривавою, бо зуб, який не хоче випадати, виривають силою. Адже такі правила онтогенезу, ротової гігієни і життя.
Цей антиутопічний лантімоський світ, створений у рамках англомовного дебюту, виходить за межі одного дому і розгортається у периметрі безіменної держави і безіменної системи, де встановлені правила гри передбачають не маючий жодних виключень і поблажок громадянський обов’язок знайти у визначений строк «другу половинку» і створити «щасливу сім’ю». Причому підставою для парування є не почуття, а наявність специфічної фізичної спільності на кшталт кульгавості чи сліпоти (карикатура на сегрегаційну політику дозволу тільки спільнокореневих шлюбів чорних з чорними, білих з білими, карликів з карликами…). Якщо у встановлені терміни половинку не знайдено, одинака чи одиначку перетворюють на тварину (на будь-яку за бажанням невдахи) і випускають у ліс, де рано чи пізно її пристрелить мисливець. Там же, у лісі, ховаються бунтівники, спільнота одинаків і одиначок, які так само підпорядковуються правилам: бути самотнім до смерті і прийняти покарання від лідера групи у разі прояву до когось бодай натяку на романтичну зацікавленість… Ясно що найперше, що висміює Лантімос, – це правило як таке. Бо саме сліпе слідування правилам тягне за собою сліпе слідування звичкам, про які йшлося в «Альпах». Власне, карикатуру маємо не лише на системну політику, котрій здається, що вона має право парувати чи не парувати, а і на сім’ї, які тримаються разом за рахунок спільного сидіння на дивані перед телевізором чи спільного поїдання одного борщу. І на додачу режисер малює гіркуватий шарж на вроджений і непоборний егоїзм, який не дозволяє людині видертися вище за фізіологічний примітив і не дозволяє за жодних обставин жертвувати собою. Ліпше повзати собі раком низенько-низенько черевом по землі.
Бідолашні створіння (Poor Things, 2023)
Вінцем «хірургічної» творчості Йоргоса Лантімоса на сьогодні є стімпанкова сатира «Бідолашні створіння» про жінок, чоловіків і химерний світ загалом, яка отримала венеційського «Золотого лева». Цікаво, що сценарій знову написав автор «Фаворитки» Тоні Макнамара, проте в основу лягла книга, обрана безпосередньо самим Лантімосом, а саме однойменний роман Аласдера Ґрея. І сюрреалістичні ідеї письменника ідеально злилися із сюрреалістичною візуалізацією режисера, котрий поєднав «Франкенштейна», «Собаче серце», Біблію, «Піноккіо» й «Алісу у дивокраї», а Емма Стоун зобразила жінку з мозком немовляти, котра поступово росте, розвивається, пізнає навколишній порядок і зрештою буремно проти того порядку протестує, повстає, емансипує і запроваджує власний «едем», з якого розпочинається нова історія нової «першої жінки». Причому ця нова жінка є матір’ю і дитиною в одній особі, прекрасною відповіддю на вічну дилему про курку та яйце, чарівною відповіддю на найголовнішу і найдурнуватішу екзистенційну загадку людства. І до речі, якщо припустити, що мозок дитини, трансплантований матері, це мозок хлопчика, а не дівчинки, то «франкенштована» героїня є поєднанням жіночої і чоловічої сутностей, сутностей матері і сина, як Богоматері та Ісуса, і відповідно є принципово новим початком історії і релігії великої цивілізації нескінченно бідолашних створінь (нас), ери після народження дивовижної Белли…
Анастасія Лях
Коментарі закрито.