Гамлет (Hamlet)

Це чергове переосмислення шекспірівської трагедії, де на постері на голові центрального виконавця Різа Ахмеда намальована корона в стилі маргінального вуличного графіті (так, саме намальована, бо жодної реальної корони ані на цьому Гамлеті, ані у цьому фільмі загалом немає; і голос вулиць, андеграундний і шорсткий, тут має першочергове значення, бо саме ним зрештою говорить і головний герой попри піднесену шекспірову мову), і виглядає, і звучить нарочито темно, холодно і люто. І начебто це не перше і не ревізіоністське осучаснення шекспірівських творів, яке поєднує оригінальну словесність фундаментального барда англійської літератури з дисонуючим візуалом епохи двадцятого чи двадцять першого століття (щонайменше третє після «Ромео + Джульєтта» База Лурмана з вайбом і декором типово американської молодіжної кримінальної романтики та «Коріолана» Рейфа Файнса з перенесенням давньоримської дії в умовний простір кривавих європейських воєн 1990-х, передовсім балканських), але говорить це нібито вторинне переінакшення сильно (попри стриманість дійства) актуальними повідомленнями в глядацький зал (хоч зал і зовсім малий).

Замість Данії події відбуваються в Англії, в елітній лондонській общині вихідців із Індії (так, із колишньої «перлини в короні», тобто колишньої британської колонії), але при цьому збережені шекспірівські імена, титули та назви, зокрема назва королівства Ельсінор. Перша сцена – індуїстський ритуал омовіння покійника, частина церемонії (санскари) антьєшті, на яку з-за кордону повертається син (принц) покійного короля, котрий вельми далекий від справ сім’ї (кримінальних, анексійних, корупційних…, як він зрозуміє потім), щоби дізнатися не лише про смерть батька, а і про миттєве весілля вдови-матері, на котрій одружується його рідний дядько (щоби всі діла і вся влада лишились в родині). Після кремації, зустрічі з колишньою коханою Офелією (Морвед Кларк, Ґаладріель із серіалу «Володар перснів: Персні влади») – теж, судячи з усього, сильно меланхолійною, як і сам Гамлет –, після шокуючої новини про скоре шлюбне торжество й оплакувальної доріжки кокаїну в нічному клубі… син бачить блідого привида щойно перетвореного на попіл отця, що просить помститися, бо помер він насправді не від раптової хвороби, а від отрути дядька Клавдія…

Варто зазначити, що сценарист Майкл Лесслі (котрий раніше серед іншого адаптував «Макбета» з Майклом Фассбендером) не просто переносить, транспортує шекспірову мову в сучасний антураж, де вона виглядає як антична статуя в розписаному стріт-артом підвалі, а дещо перепрацьовує, додає до архаїчної патетичної вузлуватості крихту низької прямої брутальності (приміром, у відомому діалозі, де Гамлет кілька разів каже Офелії «Іди в монастир», що через сленгове тлумачення nunnery як «борделю» за шекспірівських часів сприймається двояко, версія Майкла Лесслі і Різа Ахмеда відверто називає дівчину «повією»). Більшої брутальності набуває і сам протагоніст, який з одного боку є депресивним і нерішучим, кволим, в’ялим, повільним, зануреним в сумніви й афронт…, та з іншого – темноромантичний образ благородного траурного молодика (перезрілого молодика і в Шекспіра, і тут) доповнюється насичено аб’юзивними відтінками, адже він застосовує психологічне насильство до Офелії і фізичне насильство до матері. З одного боку він стриманий і розгублений, але з іншого – злий, агресивний, впадаючий у божевілля не окремими гримасами та моментами, а твердим (місцями танцюючим бхаратанатьям, місцями ризикуючим розплюснутись об зустрічну фуру) поступальним шляхом.

Так, монолог «Бути чи не бути» Різ Ахмед читає із заплющеними очима і прибравши руки з керма на жвавій нічній автостраді. І це і звучить, і виглядає доволі потужно і… свіжо…, наче це зовсім не той монолог зі шкільної програми, котрий усі вчили напам’ять і котрий давно перетворився на найбільший трюїзм вступних іспитів до театрального і театральності загалом як такої… Очевидно, що постановник Енейл Карія (британець індійського походження, відомий за інді-трилером «Афект» із Беном Вішоу) свідомо, нарочито, зумисно з точки зору режисури робить максимальний мінімум і абсолютно весь простір (простір сцени, свободи, декорації, інтерпретації, роздумів, розпалів, рефлексії, фрустрації) надає своєму головному акторові, котрий і в крові, і в червоному вині нагадує не сина привида, а… сина божого.

Утім, він цілком міг би бути сином чи племінником… путіна, котрий раптово повернувся додому із хорошого місця (хорошого закордону), де «нічого не чують, нічого не бачать, ні про що не говорять», повністю чистим аркушем (ментально темним і незворотно інфікованим хандрою, проте від розуміння суті чистим) з нульовою обізнаністю у справах сім’ї… і несподівано дізнався про… крадіжку територій і тиранію щодо космічно далекого від білого палацу вимушено хмурого народу в нетрях, калюжах, палатках, коробках і гетто… Епізодична сцена Шекспіра із Фортінбрасом (спадкоємним принцем Норвегії, батько котрого намагався відвоювати територію у Данського королівства і був убитий, а син наприкінці прийшов обійняти обидва престоли) у фільмі Лесслі та Карії (хоча насправді фільмі Ахмеда) є ключовою. І ключовою відсилкою до нинішніх воєн, зокрема між Індією та рідним для Різа Ахмеда Пакистаном, які продовжують гарячофазну територіальну суперечку за «спірний регіон» Джамму і Кашмір.

Власне, саме божевілля нинішніх воєн, божевілля нинішнього порізаного вздовж і впоперек непримиренними конфліктами світу і позначилось на перепрошитті класичного «сумного» Гамлета, котрого тут накрила важка, експресивна, з насиченим металевим присмаком сепарація від розуму і реальності. «Якщо невідомо, що залишається, чи має значення, що залишати?» – запитує герой (або ж антигерой, або ж негерой, або ж постгерой), розуміючи, що все рівно немає жодної ясності і жоден «хороший», «світлий», «правильний», «благий», «справедливий», «істинний»… результат не маячить на горизонті. Проте «залишати» варто… свій вибір…, гідний вибір в негідних обставинах. Вибір (бути чи не бути) росіянина, що висловився і поїхав. Вибір українця, котрий не поїхав. Вибір ізраїльтянина, котрий не підтримує Нетаньягу. Вибір американця, що вийшов на мітинг проти Трампа… Вибір, який не залатає діри простріляного світу, проте й не вилетить в ті люки порожнім свистом.

Анастасія Лях