Цей науково-фантастичний бойовик від студії А24 з такою Адрією Архона, в яку під час перегляду неможливо не закохатися і як в акторку, і як у жінку, і як в персонажку, і як в солдатку…, поєднує в собі «Термінатора», «Шаленого Макса» і… «Техаську різанину бензопилою»… Звучить досить дивно, проте на ділі виглядає десь саме так… Режисер і сценарист Адам Вінґард, награвшись у багатомільйонні блокбастери про Ґодзіллу і Кінґ Конґа, повернувся до невеликих м’ясистих екшенів, трилерів, горорів («Гість», «Тобі кінець!»), які колись були його стабільною досить комфортною нішею, і запропонував жорстку, абсурдну, гротескну і злободенну карикатуру на світ учорашній, сьогоднішній, завтрашній, який усе більше стає схожим на ходячий анекдот заради самого анекдоту, що має буквальні ноги і пішов в народ (чи на народ… «священною війною»)…, бо все з більшими і більшими апетитами та швидкостями влаштовує одну, другу, третю, четверту, соту, тисячну, мільйонну… бійню виключно заради самої бійні, в якій найцікавіше вбивати не чиюсь озброєну армію, а чиєсь (хоч би навіть своє власне) беззбройне населення. Без жодної причини, без жодної конкретної мети, без жодних критеріїв і фільтрації (що може здатися викривленою соціальною рівністю), навіть без жодного плану на світовий порядок після кількох (кількох десятків, кількох сотень) масових геноцидів.
Кадр починається з того, як камера, ніби вишукуючи відблиск чогось живого серед чи то реальної, чи то постапокаліптичної середньоамериканської пустелі, наближається до точки, звідки лунає гучна пальба. Точкою виявляється одинока озброєна кулеметом жінка в жовтих авіаторах (Архона), що із професійністю та натиском військової снайперки трощить, наче ворожі голови, виставлений в рядок десяток геловінських гарбузів (але Геловін тут ніхто не святкує). А жінкою виявляється колишня американська солдатка з іракським/ афганським бойовим досвідом, сильним ПТСР та періодичними приступами, під час яких судомить руку, що тисне на спусковий гачок, а на голову паралельно тиснуть болючі флешбеки…
Цього дня (а події відбуваються впродовж однієї доби) вона спершу побачить в небі гелікоптер (на якому летить загримований і фашизований у світлому лицарському плащі Ден Стівенс із не дуже правдоподібною плішиною на маківці та катарактою, такий собі новий старий Йозеф Менгеле, котрий перед тим за сніданком облизував пальці і щиколотки взутих в лаковані високі підбори ніг своєї красуні-так-само-німкені-дружини у виконанні Ребекки Голл, небезпечно апатично нарізаючої корисну свіжу пальцеподібну морквину, а потім під німецькомовну ітерацію «Paint It Black» The Rolling Stones – яка, нагадаю, в четвертій частині «Джона Віка» прозвучала франкомовним кавером – полетів до секретної бази-лабораторії американського уряду робити з убитих ветеранів воскреслих і позбавлених будь-якої емпатії суперсолдатів, зневажливо і пихато гасячи в їхніх розкритих мізках недопалок), потім зустріне малу доньку, котру не за графіком привезе її багатий (судячи з дитячого плащика Burberry на дитині) колишній, потім традиційно накричить на колишнього посеред свого трейлерного парку, де живуть інші такі ж, як вона, невдахи й відлюдники, потім подивиться, як її акуратно зачесана premium baby донька під нав’язаний преміум мачухою аутотренінг помиє гору її старого брудного посуду, потім попросить лялькове дитя називати її мамою замість «мем», а потім… спробує вижити і захистити дочку від трьох закритих балаклавами і тотальною відсутністю будь-яких людських сумнівів кіборгів, які вбиватимуть геть усе живе на шляху…
На вступних титрах рвано брутально змонтованою нарізкою миготить американська (і європейська як співзалежна та екстрапольована світова) історія воєн двадцятого і двадцять першого століть, де, приміром, Барак Обама (за другої каденції якого росія анексувала Крим і пішла на Донбас) говорить «Я не проти війни, але я проти займатися дурною війною», а Джордж Буш-молодший, за президентства котрого і полювання на бен Ладена була ліквідована купа винних і невинних арабів, стверджує, що «американський уряд не катує людей»… Також серед іншого миготить Рузвельтова типу культова репліка «Так, на нас чинитимуть натиск, але на нас все рівно чекає неминучий тріумф» зі знаменитої – хоча Трампові ляпи напевно що міцніше вкореняться в американську історію – промови «День ганьби», виголошеної наступного дня після японської атаки на Перл-Гарбор (в оригіналі стрічка Адама Вінґарда називається саме «Натиск», і очевидно, що для світу, що перетворився на карикатуру на себе самого, тріумф – це не переможне завершення непотрібних кровопролитних воєн, а безпосереднє перебування в стані війни з удавано чи ілюзорно керуючої позиції).
Деякі критики звинуватили «Натиск» у тому, що тут гине виключно мирне населення. Але ж в тому, власне, і суть цієї картини, що із нещадним термінаторським натиском демонструє абсурдну тіньову гегемонську сутність будь-яких воєнних конфліктів: винищити під корінь не армію і не найманців, а цілі народи. І зрозуміло, що біороботи на відміну від навіть дуже поганих і дуже злих звичайних солдатів не вагатимуться, стріляючи чи рубаючи на шмаття дитину, штрикаючи ножем дідуся, розстрілюючи кулеметною чергою чувака, що смажить собі ковбаску на грилі, замість спеца зі зброєю, а не шампуром у руці…
Але все ж таки чому всі протагоністи й антагоністи тут карикатурні? І доктор неоМенгеле (котрого, до речі, на батьківщині розшукують за злочини проти людяності, а Штати прихистили й активно задіяли, як колись нацистів Латинська Америка) в тій нісенітній супергеройській накидці, і схожа на «Бухенвальдську суку» Ільзу Кох його дружина із морквиною і пенісом чоловіка під каблуком; і найманець для зачистки, що любить МДМА і БДСМ, у виконанні солодкого блондина Дрю Старкі з гей-тріп-драми «Квір» і серіалу «Лакі»; і поліцейський, що мешкає в трейлерному парку і радше асоціюється з лузером-інженером, що має авоську для овочів і кефіру, ніж із діючим копом; і дитина, що нащось поводиться як доросла бабетта; і навіть сама матуся в берцах, фланелевих піжамних штанах і під кінець одноока, котра подекуди (особливо на контрасті зі «зістареною» донькою) сама наче дитина з особливостями поведінки і розвитку… Напевно тому, що карикатура за Вінґардом (враховуючи увесь комізм і жахізм, путінізм і трампізм сучасних реалій, які більше не відрізняють нежарти від жартів, негітлерізм від гітлерізму, розум від його відсутності) – не пародія і не насмішка, а неонорма, до якої так відчайдушно тягнеться кошмарний (ідеальний в контексті повного виходу за рамки ума і совісті) завтрашній день.
Анастасія Лях
Ідеальна зброя (Onslaught)
2026 рік, США
Продюсери: Адам Вінґард, Саймон Барретт, Аарон Райдер, Ендрю Светт, Джеремі Платт, Александер Блек
Режисер: Адам Вінґард
Сценарій: Адам Вінґард, Саймон Барретт
У ролях: Адріа Архона, Ден Стівенс, Дрю Старкі, Блейк Кеннеді, Ребекка Голл, Ерік Вергейм, Реджинальд ВелДжонсон, Майкл Бін, Джейкоб Скіпіо, Еббі Таунсенд
Оператор: Орен Соффер
Композитор: Метью Пусті
Тривалість: 92 хвилини/ 01:32
