Цей артхаусний постапокаліптичний сатиричний мюзикл, поставлений американсько-данським режисером Джошуа Оппенгеймером (і звісно, неможливо не вловити іронію в тому, що стрічку про черговий кінець світу зняв мувімейкер із прізвищем «батька атомної бомби»), можна назвати симбіозом «Снігобуру» Пона Джун Хо та «Ікла» Йоргоса Лантімоса із підкреслено химерним додаванням пісенних номерів. Причому для виконавиці однієї з головних ролей Тільди Свінтон це у певному сенсі дежавю, адже багачку, що вижила під час глобального катаклізму-армагеддону завдяки своєму елітному статусу, вона зобразила і в антиутопії південнокорейського майстра, лише з тією сетинговою різницею, що там був новий льодовиковий період і порятунок всередині швидкісного поїзда, а тут навпаки, надмірна спека і пожежі та порятунок всередині печерного сховища-бункера, захищеного тоннами вогнегасного порошку.
Зовнішній світ Оппенгеймер жодного разу нам не показує, адже в його розпорядженні не блокбастер-катастрофа, а малобюджетна камерна історія. Він лише розказує між рядків, що сталося все через видобування нафти, температура на планеті підвищилася, наступила тотальна засуха, слідом виникли масштабні пожежі таких об’ємів, що загасити їх було неможливо, і тепер налита нафтою земна поверхня горітиме сотні років, допоки геть усе чорне золото не вичерпається… У своєму індивідуальному укритті впродовж двадцяти років, що палає світ, ховається родина нафтового магната: батько (Майкл Шеннон), мати (Тільда Свінтон) і двадцятирічний син (Джордж МакКей), який ніколи не бачив верху. Інших своїх родичів (старих батьків, сестер, братів, тьоть і дядь) вони не врятували, зате знайшли місця для кількох «друзів», які знадобилися в обслуговуванні: кухарки для підтримання гастрономічного задоволення, лікаря для підтримання фізичного і психологічного здоров’я, коміка-чечіточника для розваги…
Їхній побут максимально намагається не відрізнятися від того, що був до початку кінця, а їхнє штучне створення здорового сімейного клімату цілковито спрямоване на придушення почуття провини і наполегливе непомічання змін. Матір (за красивою легендою колишня прима-балерина «Большого театра», та насправді дублерка, що жодного разу не вийшла на сцену…, коли та сцена ще існувала, коли дерев’яні підмостки ще не перетворилися на буквальний і фігуральний попіл разом з усім світським життям) цілими днями опікується інтер’єром: паперовими квітами в вазонах, чучелами тварин на стінах і полицях, антикварними аксесуарами, нагромадженням оригіналів відомих художніх полотен (і легенда про Ренуара, котрий розбитий артритом нібито прив’язував пензлі до пальців, їй смакує так само, як власна про приму) та їхнім правильним («по феншую») розташуванням, аби дизайн не видавався кітчем; щоденним налаштуванням фортепіано, на якому вона буцімто грає (ненавмисна рима до сцени з «Марії», де героїня Анджеліни Джолі змушувала дворецького щоденно переміщати рояль у пошуках найліпшого місця), й одержимим використанням в декорі синього кольору, що замінив дуже надовго (чи може назавжди) втрачене небо.
Батько ж за допомогою сина пише сентиментальні родинні мемуари «заради надії для майбутніх поколінь», де і про те, що «видобуток нафти в Африці насправді був спрямований на добуття чистої енергії і чистої води для місцевого населення», і про те, як він «уперше зустрів майбутню кохану дружину, принісши після тріумфального виступу квіти в її гримерку». А вирощений в теплиці наївний син, який ніколи не знав і досі не знає реальності, зайнятий конструюванням іграшкового містечка, де відтворює бравурно-ідеалістичну історію США від першої трансконтинентальної залізниці, котру, за його версією, будували горді та щасливі мігранти, до славетного Голлівуда (і треба сказати, що музичні номери попри свою вельми монотонну і пісну хореографію принаймні вигідно підкреслюють штучність і абсурдність вимученої, робленої бункерної ідилії). Форс-мажор у сім’ї нафтовика (можливо, останній уцілілій сім’ї на Землі) стається тоді, коли в укриття проникає чужинка з поверхні, котру спершу налякані господарі хочуть убити, потім вигнати, та згодом наважуються прихистити…
Смотрите легально на MEGOGO
Оппенгеймер створює деталізований арт-мікро-сетинг, продуманий реквізит, об’ємно виписує персонажів і спритно обманює глядацькі очікування. Адже історія про цинічний егоїзм і гру у сліпоту привілейованих, здається, точно має рухатися, по-перше, до протистояння з низами (у даному випадку з непроханою гостею з буквально і фігурально іншого світу), по-друге, начебто має не тільки висміювати та критикувати їхній акваріумний спосіб життя і мислення, а і зрештою хоч якось карати. І здається, що навіть оранжерейного юнака, котрий нічого не знає про велику доапокаліптичну класову нерівність, але знає про «класичне поєднання рожевого золота зі страусовою шкірою», корисно би витягти з бульбашки і боляче вдарити об фактичний порядок речей.
Але Оппенгеймер хоч і висміює, проте не критикує і не карає. Навпаки, він пропонує із розумінням поставитися до відчайдушного прагнення зберегти у футлярі «стару систему» і «старі реалії» і так само зрозуміти бажання приспати тортиками і фруктовими салатами провину та спокуту. Більше того, він не робить багатіїв поганцями, а бідняків героями (на відміну від Пона Джун Хо), і в контексті нехотіння дивитися гіркій правді в очі взагалі не ділить людство на верстви і прошарки. І так само, як нафтовик для замилювання власної совісті створює міфічну автобіографію про порятунок африканських дітей, середньокласова чи навіть маргінальна матір створює легенду про сина, вмерлого від раку, котрого насправді (небезпідставно, та все ж безумовно егоїстично) покинула горіти в пожежах.
«Кінець» не випадково називається просто «Кінець», а не «Кінець світу». Для Оппенгеймера (ох, ну як же то все-таки іронічно) не існує кінця планети або кінця цивілізації (і тому він, себто армагеддон, фантомом і невидимкою триває за кадром), але точно існує приватний, локальний, особистий, індивідуальний фінал. І абсолютно здоровим для кожного є намагання фінал цей відтермінувати, а час до фіналу зробити максимально приємним, комфортним, святковим… Чи винен в усьому один нафтовик, якщо увесь світ, не знаючи міри і не зважаючи на можливі наслідки, наче ненажерливий крокодил споживав нафту не галонами, не барелями, а морями?.. Чи винен той уцілілий, що зачинив свої двері, і решта не уціліла?..
Оппенгеймер пропонує взагалі нікого не звинувачувати (і не дертися по головах в кабіну машиніста, бо виграшу наприкінці такого вояжу все рівно не буде). Він пропонує дозволити сумлінню якщо не спати, то принаймні перебувати у штучно самонавіяному, самоналаштованому спокої і… зустрічати Новий рік (новий день, новий тиждень…) феєрверком в стінах своєї комірчини, навіть якщо поза комірчиною буття летить в тартарари. Проблема лише у тому, що режисер оформлює цю телеграму глядацькій залі у сильно затягнутий хронометраж і оздоблює сильно тягловою музикальністю, а безумовно чудові актори Свінтон і Шеннон… не надто добре співають.
Анастасія Лях
Кінець (The End)
2024 рік, Данія/ Німеччина/ Італія/ Ірландія/ Швеція
Продюсери: Сіньє Бірдж Серенсен, Тільда Свінтон
Режисер: Джошуа Оппенгеймер
Сценарій: Джошуа Оппенгеймер, Расмус Гейстерберг
У ролях: Тільда Свінтон, Майкл Шеннон, Джордж МакКей, Мозес Інграм, Ленні Джеймс, Брона Ґаллагер, Тім Макіннерні
Оператор: Михайло Крічман
Композитори: Маріус Де Вріс, Джош Шмідт
Тривалість: 148 хвилин/ 02:28