Крейвен-мисливець (Kraven The Hunter)

Несправедливо і шкода, що цей фільм так феєрично провалився і серед критиків, і серед глядачів (а від українців напевно ще й отримав наганяй за «руський дух» і участь російського актора, хоча в останнього максимально коротка поява, настільки, що й прізвище в титри можна не вставляти, як не вставили, вірніше виставили українські перекладачі слово «росія» з рядка «Далекий Схід росії» і вийшов просто «Далекий Схід»). Несправедливо, бо він точно не найгірший з коміксів. І навіть навпаки, «Крейвен-мисливець» цілком здатен потішити і насолодити (без зайвих, тобто без жодних премудростей) коміксофільське его, якщо подивитися на стрічку під будь-яким іншим кутом, окрім кута сучасної супергероїки.

За сюжетом ця історія походження супергероя (вірніше антигероя з гальорки всесвіту Людини-павука) розповідає про те, як син російського наркоторговця-авторитета (що оселився ну звісно ж у Лондоні, вивчив дітей ну звісно ж у Нью-Йорку, а навчив бути чоловіками ну звісно ж на полюванні, в Африці на сафарі) перетворився з Сергія Кравінова на Крейвена-мисливця, трансформувався з людини, що полює на звірів, у звіра, що полює на людей (виключно поганих типу браконьєрів, бандитів, контрабандистів, різного ґатунку бариг…, кримінальних паханів, як його тато). І трішки про його молодшого брата Дмитра, котрий спершу був бастардом і надто ніжним для такого жорсткого батька й жорсткого світу, грав на фортепіано й імітував голоси відомих співаків, а потім став загартованим виродком і імітатором чужих облич.

Так, сюжет тут тупий. Але в хорошому сенсі. Тобто він цілком пасує твердолобій естетиці цієї «франшизи без майбутнього» (очевидно, що на відміну від «Венома» «Крейвен» скінчиться на першому фільмі і франшизою так і не стане, хоча його вайб цікавіший і зухваліший за ліричні гуморески навколо паразита всередині Тома Гарді). Режисер Джей Сі Чендор (хороший режисер Джей Сі Чендор, завжди твердий, дещо по-чоловічому розчарований і ніколи не сентиментальний) знімав і знімає виключно чоловіче (не за жанром чи гендером, а за характером) кіно («Межа ризику», «Не згасне надія», «Найжорстокіший рік», «Потрійний кордон»), де навіть ті малочисельні жіночі персонажі, що є, на кшталт героїнь Демі Мур і Джессіки Честейн, все рівно виступають на чоловічій сцені і з чоловічими голосами. І таке саме чоловіче багатоголосся без жодного жіноцтва ми бачимо і чуємо у «Крейвені-мисливці».

Щоправда, на зміну чоловічому інтелекту, що був рушійною силою попередніх робіт Чендора, прийшов чоловічий примітив. Але важливо, що прикметник «примітивний» тут виступає не як синонім «банального», а як аналог «первісного», як значення, яке ми маємо на увазі, коли говоримо про альтернативний людському «примітивний тваринний світ». І тепер, коли феміноцентризм і в житті, і на екрані став відверто агресивним і суцільно-нав’язливим, нібито регресивне повернення у прочоловічий кінематограф, який повністю (чи майже повністю) ігнорує «сильну жіночу позицію», здається навпаки свіжим і ледь не авангардним, як футуристичні вірші Маяковського, хоча з поезією «Крейвен-мисливець» абсолютно не має нічого спільного.

Смотрите легально на MEGOGO

Так, він маскулінний, тупий, хижий, брутальний, кривавий, м’ясний, переважно рикає замість того, щоб говорити, і відгукується «малиновою» луною «поганих» кримінальних бойовиків із 90-х. А антагоніст Рассела Кроу (батько-пахан з типовим таксидермічним фетишем) навіть демонстративно дудлить з горла горілочку, себто «водочку»…, хоча водночас захоплюється Тоні Беннеттом («Люблю Тоні Беннетта… Ви слухаєте Тоні Беннетта?.. Не довіряю тим, хто не слухає Тоні Беннетта»). Геть усі персонажі-чоловіки (а тут їх ціла мозаїка, наче вітраж православного собору) принципово не мають смаку, і саме в тому їхній беззаперечний стиль. Расселу Кроу (сьогоднішньому Расселу Кроу, а не Расселу Кроу часів «Гладіатора») цілковито до лиця образ руського авторитета (можливо, більше до лиця, ніж реальним руським авторитетам). Носоріг у виконанні Алессандро Ніволи виглядає як аутист у броні, наче його акуратно заправлена в брюки біла сорочка ламає об свій комірець кишенькові ножі гопників (таких гопників, яким був епізодичний Носоріг Пола Джаматті у фільмі «Нова Людина-павук: Висока напруга», банально-стереотипний батяр в олімпійці «адідас»). Елегантний Чужинець (Крістофер Ебботт) додає щіпку піжонства до юшки, а відомий за «Гладіатором 2» Фред Гехінґер – дрібку прихованої за шльопками і роялем соціопатії.

Нарешті сам Крейвен (таки дійсно схожий на красеня-лева Аарон Тейлор-Джонсон) носить дублянку на голий торс, наче гриву, і той кричущий несмак на ньому сидить, як кожушина от-кутюр на дефіле, і очевидно, що піт – то істинний і найліпший чоловічий парфум. Як і в будь-якої тварини, діалог – його слабке місце. Проте інстинктивна дія… У найкращій екшн-сцені головний герой намагається наздогнати викрадачів, що схопили його брата, і це доволі довга безперервна сцена бігу з перепонами, босоніж, по міському рельєфу, у воді і в повітрі…, і актор тут дійсно стрімголов несеться за ціллю, як намертво сфокусований заціплений хижак за здобиччю, що як намітив поживу, то вже ні за що не відпустить, і до останнього (хіба що апокаліпсис у савані йому завадить), не бачачи перешкод і взагалі нічого та нікого довкола, крім антилопи попереду, буде хапатися за відстук тікаючого копита і гнати, бігти, наздоганяти, хапати і переслідувати, допоки вистачить дихання… І цей звірковий (від схрещення слів «звір» і «зірка») спринт, можливо, навіть красивіший за полювання гепарда на Animal Planet.

Анастасія Лях