Лицарі Альто (Мудрі хлопці, Alto Knights)

Ця заснована на реальних подіях класична гангстерська драма, де ветеран жанру Роберт Де Ніро зіграв одразу двох мафіозі (ні, не близнюків, як Том Гарді у фільмі про братів Крей), програла перегони за похвалу критиків ще на етапі анонсування проєкту, коли стало відомо, що фільмуватиме… не Мартін Скорсезе. І хоча режисер Баррі Левінсон («Людина дощу», «Сплячі») далеко не остання людина в голлівудському мувімейкінгу і так само далеко не остання людина в контексті фільмографії Де Ніро (знову ж таки «Сплячі», «Хвіст крутить собакою»), драму про італо-американську мафію із зіркою «Славних хлопців», «Казино» та «Ірландця», здавалося б, просто-таки зобов’язаний був робити Скорсезе (ні, не Коппола, точно не Коппола, тобто точно не той сьогоднішній Коппола, що зняв «Мегалополіс»).

Але маємо те, що маємо, як казав перший український президент. «Лицарі Альто» (оригінальна назва відсилає до однойменного нью-йоркського бару чи радше клубу, що був місцем зборів і тусовки членів «сімей») розповідають про 1950-ті і цілком могли би мати назву «Як Френк Костелло посварився з Віто Дженовезе». Обидва є реальними мафіозі, і сюжет, власне, зовсім не виходить за рамки їхньої сварки. Поєднуючи ігрові кадри з архівними фотографіями, Левінсон розповідає історію однієї дружби, що переросла в закляту ворожнечу (але насправді за нею ховається історія одного дивовижного й успішного, і дивовижно успішного виходу з кримінального світу, так-так, з того світу, з якого начебто виходу не існує, тим паче для дона, тобто capo dei capi). Ставши босом, Віто Дженовезе (Де Ніро) змушений був кілька років тікати і ховатися через звинувачення у вбивстві і тимчасово передати кермо найближчому другові Френку Костелло (теж Де Ніро).

Коли ж Дженовезе нарешті повернувся, пройшло надто багато часу і сталося надто багато змін. Костелло, котрий одружився на розумній і благопристойній єврейці (з котрою не мав дітей, але мав двох цуциків, шпіца та мальтіпу чи щось типу того, одягнених у норкові шуби і норкові шапки…, причому обидві ролі виконали реальні песики Роберта Де Ніро), повів мафію в іншому (костюмному, якщо можна так висловитися, причому на костюмі не мало бути кривавих плям, навіть виведених дорогою хімчисткою) напрямку, себто зробив мафію «чистою» політикою. Тоді як Дженовезе повернувся зі старомодними бандитськими манерами (на кшталт Двайта Манфреді з серіалу «Король Талси», тільки без комедії і честі): влаштовував різанини, стрілянини, хотів торгувати наркотиками. Останній прагнув знову встановити старий порядок і ясно що повернути престол, а Костелло, в якого накреслився перспективний політичний курс, категорично не хотів деградувати до примітивного грубого криміналу. Так найшла коса на камінь. І Дженовезе доручив посіпаці вистрелити Костелло в голову… Та тим історія не скінчилася, з того історія лише почалася, бо Костелло вижив…

Смотрите легально на MEGOGO

У Левінсона, котрий зняв не просто олдскульне, а дещо пенсійне (щоб не казати «відверто пенсійне») кіно, немає ані справжньої напруги, ані справжньої драми, ані справжнього гумору чи бодай справжньої рефлексії на ґрунті американської історії (і хоча один із персонажів Де Ніро внутрішнім монологом промовляє до глядача репліки, що могли б увійти в посібник з дослідження італійського коріння в Америці: «Ми прибули сюди, коли вже були знищені майже всі індіанці і присвоєне майже все золото»…, глибоко в цьому напрямку автори не копають… до речі, сценарій належить Ніколасу Піледжі, котрий написав і «Славних хлопців», і «Казино»). Проте… є справжній Де Ніро і… несправжній Де Ніро (детальніше трохи пізніше). І є абсолютно нетипова історія протистояння кримінальних авторитетів, яке насправді ніяким протистоянням не було, бо Костелло щиро хотів абсолютно добровільно піти і віддати головування колишньому другові, та недовіра і параноя, і вузькість (чи навіть убогість) ума останнього не дозволили повірити в прозорість намірів того, хто більше не хотів бути доном (настільки не хотів, що навіть виправдав у суді свого «вбивцю» і потиснув руку без жодного підводного каменя).

Неможливо не помітити, як Баррі Левінсон робить відсилки до «Клана Сопрано» і навіть буквально відтворює деякі знакові сцени (приміром, ту, де Полі Галтієрі, персонаж Тоні Сіріко, на вулиці біля кав’ярні приймає сонячні ванни, тримаючи перед обличчям, вірніше в напрямку обличчя імпровізований світловідбивач). Так само неможливо не помітити, що Роберт Де Ніро, граючи Френка Костелло, грає як класичний Роберт Де Ніро, а граючи Віто Дженовезе, грає як класичний… Джо Пеші. І це точно винятковий перформанс, який навряд чи колись повториться, тож, як то кажуть, ловімо момент. «Чому ж Левінсон не покликав на головні ролі Де Ніро і Пеші, нащо подвійний Де Ніро?» – резонно запитаєте ви. І я припущу, що саме таким чином два мафіозі, як той світловідбивач, відбивають світло і темряву один одного, відповідно его і альтер его, відповідно з’являється додатковий простір для роздумів про допельгенгерство на тлі сутички двох світоглядів всередині одного доволі вузького і водночас практично безмежного світу (котрий стрімко розрісся на всю Америку попри відмову Джона Едгара Гувера це визнавати).

Можна критикувати режисера за стариганський темп і стариганське відчуття конфлікту. Та неможливо не зарахувати блискучу кульмінацію: сцену, де всі-всі італо-американські злочинці з’їхалися на одній віддаленій фермі, що стояла на пагорбі, а потім, тікаючи від поліції, почали кидатися в сторони, наче таргани при ввімкненні світла, застрягати в багнюці і ногами в гостроносих лакованих туфлях, і колесами своїх глянцевих кадилаків, і жбурляти по кущах свої начищені револьвери… І повертаючись до суті «Лицарів Альто»: це не історія протистояння, це історія виходу. Спокійного, мудрого та елегантного. Виходу настільки успішного та імпозантного, що можна пробачити і норкові шапки на собаках, і надуману зустріч двох «я» в одній тюремній камері, і перемогу у змаганні за найкращий трояндовий сад.

Анастасія Лях