Цей ремейк культового антиутопічного екшна 1987 року за однойменним романом Стівена Кінга, котрий в оригіналі відображав страхи рейганівської Америки перед високою ймовірністю втратити демократичні орієнтири, ліберальні цінності і стати повноцінно тоталітарною державою, сьогодні блискучо і влучно віддзеркалює сучасний світ нескінченного хаотичного болота фейків, пропаганди і медіа-маніпуляцій, з якого майже неможливо виплисти на суходіл прозорості і правди. Цей істинно жахливий, суцільно брехливий, нарцисично тиранічний, феєрично тупий світ існує на перетині трампівських і путінських амбіцій, і очевидно, що кожний заручник цього світу, котрий жадає чи бодай мріє про свободу, так чи інакше перетворюється на «людину, що біжить», допоки вівцеподібна решта є «людьми, які сидять».
Із самого свого виробництва нова версія позиціонувалася як екранізація, що буде набагато ближчою до літературного першоджерела, ніж стрічка 1987-го. Власне, старий фільм зберіг від книги лише дві речі: ім’я протагоніста Бена Річардса і суть альтернативної реальності, в якій американцями править телевізійна диктатура і продюсери найрейтинговіших реаліті-шоу диктують закони, правила, народні симпатії і антипатії, визначають баланс бідних і багатих, життя і смерті… Далі ж сюжет був суттєво змінений, а саме телешоу під назвою «Людина, що біжить» було більше схоже на смертоносні ігри гладіаторів всередині обмеженої гральної зони телестудії замість того, щоби відбуватися впродовж тридцяти діб на реальних вулицях і в будівлях будь-якого міста США. І відповідно єдиною алюзією до першої адаптації, таким собі вельми іронічним вшануванням пам’яті творцями сучасного переосмислення стало розміщення портрета Арнольда Шварценеггера, що грав того першого Бена Річардса, на всіх грошових банкнотах всіма номіналами.
Британський режисер Едгар Райт (який прославився пародійними комедіями з дуетом Саймона Пеґґа і Ніка Фроста, та потім вирішив пробуватися в принципово інакших жанрах і випустив кримінально-музичний екшн «На драйві» і детективно-психологічний ретро-трилер-містерію «Минулої ночі у Сохо») нарешті дістався свого безумовно наймасштабнішого і наразі найголовнішого проєкту. І він бездоганно поєднав історію, закладену Стівеном Кінгом на початку далеких 80-х, з тоталітарно-авторитарною напругою в сьогоднішньому повітрі, власною «юнацькою» відданістю чорній комедії і сатирі та з динамікою довгої захоплюючої гри не лише на виживання, а і на стійкість попри будь-які варіанти розв’язки і будь-які щедро кинуті з самої верхівки маніпуляції лишитися вірним принципам гуманізму і моралі (тож новий Бен Річардс має дуже багато спільного із Сон Гі Хуном, головним героєм «Гри в кальмара», однак на відміну від організаторів корейської смертельної гри, котрі все ж таки були зі своїми гравцями чесними, організатори американських реаліті-шоу на виживання грають безпринципно і брудно).
Зрештою Райт напустив у старий сюжет стільки сучасного кисню і водночас сучасного вуглекислого газу (котрий у нинішній небезпечно надмірній кількості викликає задуху в дихаючого суспільства і присипляє зомбовані недихаючі народні маси), що екранізація перетворилася на завзяте викриття епохи фейкової інформації і отупляючого контенту і на відчайдушний неопанк-маніфест із неприхованим закликом прокинутися, прозріти й, якщо треба, підірвати глобальну фальш-систему всім наявним запасом партизанської вибухівки (тут, до речі, навіть наявний свій рупор антизомбі онлайн-мовлення, котрий розвінчує пропагандистські міфи і зомбоящикові підробки).
Виконавець центральної ролі Ґлен Пауелл уперше в своїй кар’єрі очолив проєкт такого розмаху і вперше став частиною жанру наукової фантастики (як, власне, і постановник Едгар Райт), але не вперше зіграв чоловіка, котрому доводиться робити зовсім не ту роботу, до якої він звик і яка є його фахом, і котрому доводиться добряче маскуватися і прикидатися іншими особистостями (тож досвід персонажа Ґері Джонсона з чорнокомедійної стрічки «Хіт мен» точно акторові допоміг, особливо у поєднанні з каскадерськими навичками і харизмою, які він виніс зі співпраці з Томом Крузом у бойовику «Топ Ґан: Меверік»). Очевидно, що Бен Річардс Ґлена Пауелла – це зовсім інший Бен Річардс на тлі Бена Річардса Арнольда Шварценеггера. Цей Бен ніколи не був поліцейським, він – представник робітничого класу; і навіть суто фактурно замість статичної статури культуриста має динамічне тіло міцного, рельєфного, та все ж легкоатлета, тобто дійсно «людини, що біжить». Його агресія і лють абсолютно не націлені вбивати чи калічити, проте обставини інколи змушують втрачати контроль над гнівом і ненавистю. Втім, від прямого вбивства «мисливця» (Карл Ґлусман із вибіленим волоссям, схожий на Кена, бойфренда Барбі, котрому приписали риси ур-фашистського садиста) герой відмовляється, як і від будь-чого, що зробить його маріонеткою на нитці, котрою смикає медіакорпоративний ляльковод, який став новим Богом нової (старої) Америки і нового (старого) світу загалом.
«Людина, що біжить» 2025 – це збалансований, точний і релевантний продукт саме 2025 року, котрий максимально відповідає запитам і настроям вільнодумного прошарку суспільства; не є надто похмурим, не є надто комедійним, не є надто патетичним, не є надто героїчним, не є надто політичним, не є надто персоналізованим; він поєднує анархію й етику, відданість поглядам і відданість сім’ї; перетинає образ батька з образом месника і не намагається бути чимось більшим і роздутішим, ніж є. І здається, саме завдяки Ґленові Пауеллу, котрий виявився справжньою непретензійною помірно брутальною зіркою народного соціального екшна, Бен Річардс цілком може стати не лише чарівним обличчям замість маски Ґая Фокса, а і повноцінно прозивним ім’ям, таким собі дон кіхотом двадцять першого століття… чи щонайменше його першої чверті.
Анастасія Лях
Людина, що біжить (The Running Man)
2025 рік, США/ Велика Британія
Продюсери: Едгар Райт, Саймон Кінберг, Ніра Парк
Режисер: Едгар Райт
Сценарій: Едгар Райт
У ролях: Ґлен Пауелл, Джош Бролін, Кеті О’Браян, Карл Ґлусман, Лі Пейс, Джеймі Ловсон, Майкл Сера, Емілія Джонс, Вільям Мейсі, Девід Заяс, Шон Хейз, Колман Домінго
Оператор: Чанг Чанг-Юн
Композитор: Стівен Прайс
Тривалість: 133 хвилини/ 02:13
