Маестро (Maestro)

Друга після «Зірка народилась» режисерська робота Бредлі Купера знову пов’язана з музикою і знову розповідає історію жінки (хоча цього разу здається, ніби чоловіка). Байопік «Маестро» присвячений життю і творчості американського композитора і диригента Леонарда Бернстайна, котрий серед іншого написав музику до одного з найвидатніших мюзиклів усіх часів «Вестсайдська історія». Та за цим присвяченням насправді ховається драма чи радше навіть трагедія Феліції Бернстайн, скромної дружини генія, котра померла, так і не розпочавши власне життя… Актор, котрий сам виконав головну роль, зняв безумовно хороше кіно…, але настільки академічне і настільки жадаюче отримати «Оскар», що від того нудно і дещо коробить… І справа зовсім не у бутафорському носі, навколо якого перед прем’єрою розпалився невеликий скандал щодо стереотипного зображення євреїв.

У фільмі, до речі, Бернстайн називає себе «руським євреєм», хоча насправді композитор був українським євреєм, адже його батьки мешкали десь під Рівним, звідки емігрували до США перед Першою світовою.

Найкраще у стрічці – це відкриваюча (причому і фігурально, і буквально) сцена. У ній ми бачимо силует зі спини у кутку темної кімнати перед завісою, котра закриває світло (спершу навіть чітко неясно, що це за локація: завіса на театральній сцені чи фіранка у квартирі, чи навіть чорний екран кінотеатру…). Чоловік говорить по телефону і дізнається, що диригент захворів і йому, молодому асистентові, випав шанс увечері диригувати на виступі оркестру в Карнегі-хол. Штора підіймається, ранкове світло вривається до приміщення, і ми бачимо молодика у білизні, котрий кричить і сяє від щастя, і, поділившись запалом від радісної новини з іншим хлопцем у білизні, що валяється у ліжку, вибігає з кімнати і символічно вривається прямісінько у двері до бельетажу концертної зали, кидаючи осяяний погляд зверху униз, туди, де сидітимуть його завмерлі від захоплення слухачі…

Цей погляд теж є символічним, оскільки багато сцен потому дружина Феліція (Кері Малліган) звинуватить Леонарда Бернстайна у зверхності; у тому, що він кидає публіці свою геніальну музику наче з барського плеча, вважаючи всіх інших нижчими за себе. А потім виставить за двері його чепурні домашні капці з нарцисично вишитими ініціалами Л. Б.

Смотрите легально на MEGOGO

Справді вражаюче відкриття і картини, і завіси. А прийом, де персонажі безшовно вибігають з однієї сцени і декорації і вбігають в іншу (на кшталт добре відомого фрагмента з радянської мелодраматичної комедії «Любов і голуби», де Василій, збираючись на курорт, вийшов зі своєї сільської хати й одразу стрибнув у море), Купер використає ще кілька разів. Проте лише у першій половині фільму. Так, і емоційно, і стилістично «Маестро» можна розділити на дві половини. Перша чорно-біла – це 1940-50-ті, коли кінематограф відповідно ще був монохромним; вона просякнута потужною енергією передчуття майбутніх звершень і слави; романтичним знайомством і щирим сподіванням на безхмарне повноцінне життя, котре усе попереду. Друга половина кольорова – це 60-70-80-ті, коли Феліція і Леонард почали усвідомлювати нездоланну дистанцію між ними, скоротити яку неможливо було суто фізично, якою не була б при цьому духовна близькість.

До речі, мюзикл «Вестсайдська історія», котрий є кримінальним осучасненням забороненого і приреченого на трагедію кохання Ромео і Джульєтти, розповідає про закоханих, котрі не могли бути разом, бо їхні родини належали до ворогуючих банд. Леонард і Феліція теж не могли бути по-справжньому разом. Хоча й з геть інших причин.

У першій половині Бредлі Купер неодноразово вдається до метафоризації стосунків Феліції і Бернстайна. Приміром, в одному з епізодів вродливі молоді матроси з мюзиклу, що виробляють на сцені звабливі рухи стегнами, у процесі танцю відбирають Леонарда у дівчини і відтягують назад, збільшуючи і збільшуючи відстань між ними. А в наступному фрагменті ми бачимо пари ніг під простирадлом: герой і героїня лежать після першого сексу, і її голова в нього на грудях, та молодик зціплений і зовсім не рухається (не рахуючи паління цигарки); каже, що спину схопило, та очевидно, що насправді його зціпило від думки про те, чи варто чинити цей самообман далі, чи варто одружуватись, робити дітей, заводити сім’ю, котра ніколи не замінить йому його потреби… У другій половині фільму ані метафор, ані надії вже немає, бо починається сіра за суттю (хоча й кольорова за формою) проза життя.

Купер не розповідає нам історію Леонарда Бернстайна. Це зрозуміло хоча б із того, що він взагалі не вдається до препарування складних стосунків героя з батьком, котрий наполегливо радить синові змінити єврейське прізвище Бернстайн на американське Бернс, аби досягти успіху, і котрий являється Леонардові у нічних кошмарах про батьковбивство… Але Купер розповідає історію нещасної Феліції; трагедію жінки, котра, знаючи правду, свідомо самообманулася гадкою, що хороших людських стосунків їй буде достатньо, і в результаті зазнала багаторічного приниження свого жіночого єства і на додачу ще й померла від раку грудей (пробачте за спойлер). Не гірка, а просто-таки нещадна, безжальна іронія долі.

Якщо «Зірка народилась» була роботою не амбітною (у хорошому сенсі) і не заточеною відверто під нагороди, і тому чуттєвою та живою, то «Маестро» настільки виказує стремління автора отримати заповітну позолочену штукенцію, що навіть достеменно неясно: «маестро» Купер каже про Бернстайна, чи авансом про самого себе…

Анастасія Лях