Завершення психологічної слешер-трилогії «Х» від режисера та сценариста Ті Веста з безжально цілеспрямованою Мією Ґот у головній ролі безапеляційно продемонструвало, що постановник із перспективного новачка виріс у повноцінного майстра, котрий не просто віртуозно володіє технікою стилізації, а й до дрібниць продумує сюжет, пропонує очевидно авторський самобутній стиль з омажами настроям попередніх кіноепох і робить непересічне філософське узагальнення про токсичні стосунки дівчини (не конкретної, а знову ж таки узагальненої старлетки) та голлівудської мрії.
І хоча на перший погляд може здатися, що Ті Вест лише пародіює експлуатаційне кіно та експлуатує агресивну сексуальність своєї музи-актриси, насправді все геть зовсім не так, і трилогія «Х» та її найдовершеніша заключна частина «МаXXXін» несентиментально, проте певною мірою ніжно поетизують і водночас нещадно розвінчують «дівочу мрію» та з гіркою іронією щиро оплакують недовговічність краси і таланту на Пагорбах.
Перший фільм «Х» був натхнений першими слешерами 70-х, зокрема культовою «Техаською різаниною бензопилою» і розповідав історію молодої техаської порноактриси Максін (Мія Ґот), яка виявилася єдиною уцілілою після кривавої бані на віддаленій техаській фермі, де стареньке подружжя (зокрема божевільна стара на ім’я Перл) повбивало всю знімальну групу невеликого провінційного порнофільму про юну доярку-німфоманку. Зіткнення Максін зі старою Перл було спогляданням у дзеркало, у високоймовірне сумне майбутнє колись симпатичної, амбітної, мрійливої дівчини, котра понад усе жадала стати зіркою і вважала себе особливою, проте ані знаменитістю, ані тим паче кінодівою так і не стала і перетворилася на сповнену фрустрації й ненависті потворну дряхлу бабку.
Саме страх не стати такою ж і надзвичайна непробивна впертість досягти цілі за будь-яку ціну («отримати життя, на яке заслуговує») допомогли Максін вижити у тому сільському пеклі і тріумфально зникнути у невідомому напрямку (насправді відомому – каліфорнійському)… Далі вийшов другий фільм трилогії «Перл», і то був приквел, передісторія про юність тієї самої старої, котра на початку двадцятого століття, у часи Першої світової війни та народження Голлівуду, жила у глушині у провінційній набожній родині з деспотичною матір’ю та паралізованим батьком, на брудній фермі з гусками та свинями, з примарним нареченим, що пішов на фронт,… і тікала від реальності за допомогою перших німих стрічок у маленькому місцевому кінотеатрі та одержимо мріяла стати хористкою, танцюристкою, акторкою, зіркою… і вирватися з пастки нездійснених сподівань, у котрій в’яне та помирає (або в’яне, божеволіє, помирає) більшість мрійниць.
Смотрите легально на MEGOGO
«Перл» була не менш точною та настроєвою стилізацією зовсім іншої епохи – голлівудської золотої ери, зокрема перших техніколорних голлівудських музичних казок, зокрема легендарного «Чарівника країни Оз» від не менш легендарної студії MGM, де чари та омріяні дари зрештою виявилися суцільним шахрайством і мильною бульбашкою (як, по суті, і Голлівуд). Тож надія трансформувалася у садизм… Звісно, молоду Перл зобразила та сама Мія Ґот. Бо умовно й абстрактно це одна і та сама дівчина. Це завжди одна і та сама дівчина. Десятиліття змінюються, йдуть і народжуються кіноепохи, помирають і народжуються зірки, але завжди попри нібито різні обличчя це так чи інакше одна і та сама дівчина, котрій в одному варіанті реальності щастить (боже то втручання чи не боже, чи космічне – неважливо), а в іншому – не щастить.
Третій фільм «МаХХХін» є прямим сиквелом «Х», продовженням історії порноакторки Максін (знову ж та сама озброєна мрією-пістолетом чи мрією-сокирою, чи мрією-ножем, чи мрією-рушницею, чи мрією-каблуком… Мія Ґот), яка втекла з кривавого Техасу до не менш кривавого Лос-Анджелеса взірця 1985 року. Фільм починається сценою прослуховування: Максін, яка унизу під заповітними Голлівудськими пагорбами продовжує зніматися у кіно для дорослих і паралельно мріяти піднятися на саму гору і стати «справжньою» актрисою та «справжньою» іконою, проходить кастинг на головну роль у ревізіоністський феміністський горор «Пуританка 2» про диявольське втручання в «чистоту» віри. Максін добре знає, що це типовий початок голлівудського шляху для жінки: роздягання або жахіття, або роздягання і жахіття разом, адже саме так починали Джеймі Лі Кертіс, Брук Шилдс, Демі Мур… «А можете показати груди?». Та без проблем, звісно, вона може. Вона все може і на все готова. І готова бути безжальною.
Вулицями кривавого Лос-Анджелеса розгулює серійний маніяк-сатаніст, який «очищає» місто від проституток (типу від гріха та одержимості дияволом) і який отримав у пресі прізвисько Нічний сталкер (до речі, цілком реальний серійний убивця на ім’я Річард Рамірес, який був родом з Техасу і дійсно тероризував каліфорнійців у 1985 році, але не обмежувався повіями, а вбивав усіх підряд від дітей до бабусь і залишав на тілах пентаграми). Ясно що з переслідувачем доводиться зіштовхнутися і Максін і знову виборювати не тільки потом, а і кров’ю крихкий шанс прославитися… А тим часом навколо зйомок «Пуританки» не вщухають протести релігійних фанатиків, котрі звинувачують Голлівуд у богохульстві і блюзнірстві.
Цього разу Ті Вест занурює глядачів у блискучу, найфіліграннішу з усіх стилізацію італійського спагеті-горору (за аналогією зі спагеті-вестерном) під назвою «джалло». Саме фільми у жанрі джалло, народжені у старій Європі, зрештою стали основою для появи типу новаторського американського слешера. Родоначальником джалло був режисер Маріо Бава і зокрема його стрічка «Шість жінок для вбивці» (1964), але до рівня феномену цей специфічний жанр, заснований на бульварних (giallo у перекладі «жовтий») детективно-еротичних романах, довів знаменитий Даріо Ардженто, випустивши «Птаха з кришталевим оперенням» (1969). Його фільми-джалло мали чіткі риси і дотримувались чіткої формули: відверта оголеність та сексуальність поєднувалися не лише з кривавими водограями, а й зі складним та заплутаним детективним сюжетом, в якому завжди були логіка і схований за хаосом порядок. А візитівкою – були руки убивці у шкіряних чорних рукавичках, котрі бачив глядач (і нічого більше), ніби споглядаючи жертву очима різника.
Великий Ардженто давно майже перестав знімати. У 2022 році після багаторічної паузи італійський маестро несподівано випустив новий і наразі останній джалло під назвою «Темні окуляри». Та, на жаль (хоча й атрибутика начебто збереглася), було очевидно, що митець, віртуоз, чарівник, геній… зістарився і дещо втратив почуття смаку й мистецтва, і «Темні окуляри» вийшли здебільшого відверто дешевими і карикатурними… Тим часом, поки учитель продемонстрував неминучу старість, молодий ученик показав світові ідеальне джалло сьогодення, ювелірно стилізоване під вінтаж і водночас безкомпромісно, радикально ультрасучасне. Із символічним акцентом на тих самих чорних шкіряних рукавичках.
У Ті Веста немає нічого випадкового. Жодної до кінця не продуманої деталі. Приміром, зірку першої «Пуританки» грає Лілі Коллінз, яка в одній зі сцен на зйомках їсть кровоточиве яблуко (символ гріхопадіння Єви, накладений на міф про стигмати, кровоточиві рани Христа), і це невипадково саме Лілі Коллінз, котра раніше зіграла Білосніжку і відкусила отруйне яблуко (варто зазначити, що зірковий рівень фільмів постановника теж помітно виріс, і тут уже порівняно з попередніми частинами трилогії знялася купа знаменитостей: Кевін Бейкон, Елізабет Дебікі, Мішель Монаган, Боббі Каннавале, Джанкарло Еспозіто). Коли на Максін нападає «маніяк» (несправжній, не той самий, а типу жартівник чи дрібний незграбний злодій), ним невипадково є вуличний аніматор-«двійник» Чарлі Чапліна, котрому нещадна емансипована дівчина крупним планом розчавлює яйця каблуком-шпилькою своїх ботфортів (Ті Вест приймає, що голлівудська мрія отруїла суспільство, але разом із тим вклоняється перед голлівудською величчю, тож вважає великим злочином шахраювати обличчям великого Чапліна).
Так само невипадково в одному з фрагментів Максін, стоячи на Алеї слави, гасить недопалок об зірку саме Теди Бари. Теда Бара – акторка німого Голлівуда, котру вважають першим секс-символом. Вона знімалася у пікантних відвертих образах і володіла хижою, агресивною сексапільністю, через яку породила амплуа жінки-вамп. Але іконою вона була настільки недовго, що її стрімка кар’єра навіть не дожила до звукової ери і так само стрімко зійшла на нуль, і сьогодні мало хто взагалі знає її ім’я… До того ж Теда Бара, обравши шлях акторки і звабниці, сильно розчарувала батька… А у самому фіналі Максін постає в екранному образі білявки, дуже схожої на Мерилін Монро, а реальна Монро, як відомо, страждала хворобливою зацикленістю на татові, котрий кинув сім’ю, і та дитяча травма, можливо, спровокувала вже дорослу хворобливу залежність від патріархального пресингу тієї голлівудської системи, котра впродовж усього двадцятого століття була надчоловічою і надмаскулінною.
Ікона – зображення святих у релігійно-церковній традиції і водночас ікона – це еталонний кумир у поп-культурі, котрий став символом епохи і покоління. У Ті Веста знову ж таки ці омоніми невипадково знаходять місце зовсім поряд в одному сюжеті. Тож на виході трилогію «Х» варто сприймати як екзистенційний авторський роздум про шлях «голлівудської дівчини» (узагальненої, універсальної, архетипової), котра дійшла до заповітної незалежності крізь патріархальне пуританство і водночас сексуальну експлуатацію, і котра зрештою таки стала яскравою зіркою…, хоча й відмовилася розуміти, що сяяння не триватиме вічно і вірогідно скоро згасне, лишивши кістки на Голлівудському кладовищі, зліпок-реквізит голови, відтятої у якомусь непоганому чи поганенькому горорі, і у найліпшому випадку (якщо пощастить) пам’ять.
Анастасія Лях
МаXXXін (MaXXXine)
2024 рік, США
Продюсери: Мія Ґот, Кевін Турен
Режисер: Ті Вест
Сценарій: Ті Вест
У ролях: Мія Ґот, Елізабет Дебікі, Мозес Самні, Мішель Монаган, Боббі Каннавале, Лілі Коллінз, Ешлі Ніколетт Френджіпані, Джанкарло Еспозіто, Кевін Бейкон
Оператор: Еліот Рокетт
Композитор: Тайлер Бейтс
Тривалість: 103 хвилини/ 01:43
