Magnum opus Френсіса Форда Копполи назавжди стане «Хрещений батько» (так, навіть не більш важливий антивоєнний «Апокаліпсис сьогодні», а історія клана американо-італійської мафії, за котрою на глибшому психологічному рівні розгортається історія батька і сина як Бога та Ісуса й історія спадковості). І цей факт уже не змінити. «Мегалополіс» таким фільмом, тобто «головним твором життя» точно не стане, хоча саме так режисер його наполегливо презентує. «Мегалополіс» залишиться головним для самого Копполи (хоча і це не факт), але не для історії і тим паче не для глядачів.
За сюжетом (хоча сюжет тут доволі умовний) події розгортаються у ретрофутуристичному альтернативному Нью-Йорку двадцять першого століття, що алюзує до Стародавнього Риму і, власне, так і зветься – Новий Рим (Коппола точно не перший, хто відверто порівнює сучасну Американську імперію з древньою Римською). У цьому прогнилому (як і колись Рим) через жагу еліти до абсолютної влади і маніпулятивну експлуатацію плебсу мегаполісі, що от-от неодмінно паде (як і колись Рим) ведуть боротьбу за уми і довіру двоє непримиренних конкурентів і заклятих ворогів: нечесний, корупційний мер Френк Цицерон (Джанкарло Еспозіто), котрий бажає залишити все як є, й ідеалістичний архітектор-винахідник Цезар Катіліна (Адам Драйвер), великий новатор і реформатор, що мріє на руїнах архаїчного вчора збудувати осяяне утопічне завтра.
Катіліна винайшов абсолютно новий революційний матеріал (мегалон), з якого і має намір побудувати нове місто – величезну світову столицю, в якій пануватимуть мир і гармонія і кожен буде щасливим. І він навіть уміє зупиняти час, аби досягти бажаного… Але на шляху творця-авангардиста стоїть не лише ретроградний мер. Палиці в його колеса вставляють (чи радше ложку з рота вибивають, бо ж насправді їсти хочуть навіть митці і генії, і кожна велика ідея на кшталт ідеї «Мегалополіса» так чи інакше прагне бути їстівною у підсумку, інакше їй дорога не до анналів, а до смітника історії) і заздрісний дрібний та ниций кузен (епатажний за кадром і в кадрі Шая ЛаБаф), і ображена колишня коханка, що не стала дружиною (Обрі Плаза). Та розуміння і допомога несподівано надходять від доньки мера Джулії (Наталі Еммануель), яка зраджує батька і стає на бік архітектора…
Неодноразово Френсіс Форд Коппола наголошував, що коріння ідеї «Мегалополіса» сягає в саме дитинство, а думки-гілля про концепцію і варіанти реалізації тягнуться упродовж усього його свідомого життя. І здається, дитяче походження цієї обсесії, цього «надцінного» задуму, цього настирливого плану…, котре віднайшло реалізацію в старості, призвело до того, що ідея і відповідно картина практично втратили свій найпродуктивніший, найраціональніший, найпрогресивніший зрілий сегмент, себто період дорослості. Одразу варто сказати, що алюзії до Стародавнього Риму здебільшого номінальні (навіть попсово-підліткові «Голодні ігри» обіграли ці паралелі чіткіше, виразніше, аргументованіше). І в них панує свідомо випадковий чи свідомо зумисний безлад.
Смотрите легально на MEGOGO
Приміром, головний герой поєднує імена двох римських політиків: Луція Сергія Катіліни та Юлія Цезаря, та при цьому образ його не відповідає жодному з них. Візіонер (за Копполою) Цезар і реакціонер (за Копполою) Цицерон поміняні місцями, оскільки в історичній реальності Цезар був диктатором, а Цицерон – новатором, філософом, ученим. Власне, відсилки є настільки формальними і схематичними, що їхня суть зводиться до комбінації двох закоханих: Джулії (Юлії) і Цезаря, що разом утворюють єдине ім’я Юлій Цезар, тобто дві закохані половинки утворюють єдине ціле, спроможне вплинути на історію. Тобто все банально зводиться до любові, що змінює світ (деякі критики свого часу посміялися зі сльозливого виступу про силу любові Енн Гетевей в «Інтерстелларі», але тут ідея про всеперемагаюче керуюче всесвітом кохання значно наївніша). І від таких копполівських сентиментів навіть ісполінські кам’яні монументи, навіть велетенські античноподібні статуї м’якнуть і падають, причому на екрані буквально.
«Мегалополіс» виглядає і є не стільки антиутопією у традиційному орвеллівському значенні, скільки… казкою. Нібито доволі легкою за смислом, але вкрай важкою за формою, габаритною і ваговитою як мегалодон. «Моя мрія в тому, щоб «Мегалополіс» став нев’янучою новорічною класикою, а його глядачі не обговорювали після свят свої нові дієти або присягання більше не палити, а поставили собі питання: «Чи є суспільство, в якому ми живемо, єдиним нам доступним?» – сказав режисер в одному з інтерв’ю. Як бачимо, Коппола сам відніс своє творіння до жанру новорічної казки (і з часом автор грається саме так, як граються у казках, а не в науковій фантастиці). Тільки як для святкового це кіно надто сутужне.
Фізично стрічка перебуває між театральним спектаклем і відносно епічним фентезі, по суті є виставою з візуальними ефектами. Адже під час перегляду постійно переслідує відчуття, що бачене на екрані відбувається на підмостках, на буквальній або умовній сцені, на якій актори грають підкреслено нарочито, як в античному театрі. І так само свербить від не дуже приємного відчуття, що життя тут немає зовсім, є тільки перформанс… Щодо духовної площини маємо банально одвічне протистояння творчого генія, що б’ється за ідеї і мрії, і зав’язаної на політиці і капіталізмі системи; вічне протистояння ідеї свободи та ідеї влади (хоча насправді ідея свободи – це та сама ідея влади, і навіть вільний митець прагне володіти умами, тож у фіналі – дуже штучному фіналі – протагоніст, що начебто реалізував свій утопічний проєкт, невипадково стоїть на фігуральному п’єдесталі, геть відірваний від народу у своєму сяючому ореолі самовдоволення і самообману).
Звісно ж, герой Адама Драйвера – це є сам Коппола, так само одержимий ідеєю фікс, максимально відірваною від буденних реалій. Обидва зрештою таки реалізують свій і в лапках, і без лапок Мегалополіс, але велике питання: чи потрібен той і в лапках, і без лапок Мегалополіс народові?.. «Якщо наш розум створив богів, а боги мають таку величезну силу, то чому не скористатися напряму?» – знову і знову риторично запитує протагоніст, звертаючись у своїх думках до умовного великого соціуму, до умовного великого людства, неспроможного у своїй більшості користатися силою розуму. У контексті цього бульбашкового довгобуду й у контексті кіно в цілому боги – це всі старі режисери, ветерани голлівудського і загалом світового кіно, котрі очевидно вже лишаються у вчорашньому дні (Коппола, Кроненберг…, навіть Скорсезе, хоча останній іще тримається). А на зміну їм приходять не боги, а прометеї, молоді та зухвалі, позбавлені сентиментів і патріархальних страхів…, такі як режисерка «Субстанції» Коралі Фаржа чи режисерка «Титана» Жулія Дюкурно. І це не просто нормально і правильно, це прекрасно і необхідно, інакше мистецтво замість того щоби бути рушійною силою назавжди заклякло б у часі.
Обираючи ім’я для ще ненародженої дитини генія, що типу теж стане генієм, героїня Наталі Еммануель розмірковує: якщо хлопчик, то Френсіс (на честь батька в усіх можливих сенсах, зокрема «батька» Френсіса Форда Копполи), а якщо дівчинка, то Санні Гоуп (у перекладі з англійської «сонячна надія», як алюзія до сподівання всіх мрійників, народжених від сумнозвісної ідеї Ікара, долетіти коли-небудь до найвищої височини…, чи як надія на вічне сяйво чистого розуму і чистої творчості). Таким чином режисер говорить про покоління і покоління, і покоління… митців, які нібито «зупиняють» і «зупинятимуть» час, бо лише мистецтво спроможне якщо не зупиняти, то принаймні плавити часові перепони.
Так, цей амбіційний фільм Копполи (напевно що останній амбіційний фільм Копполи чи останній фільм Копполи в принципі) настільки суперечливий (вірніше не стільки сам фільм, скільки потенційна реакція на нього), що упродовж перегляду думку про нього можна змінити разів зо п’ять. Якби це був молодий режисер-початківець, то у цій претензійності попри наївність точно були би зерно, аванс і перспектива на майбутнє. Але коли перед нами глибоко сивий і надто поважний режисер-майстер і режисер-ветеран, і це його робота-епілог життя, кар’єри, творчості і спадщини…, то звучить останнє слово обтяжливо (карно) сентиментально. Сентенції «Мегалополіса» (котрі знову ж таки лише номінально звертаються до німої антиутопічної класики Фріца Ланґа «Метрополіс») балансують між ідеями дитини та ідеями просвітленого чоловіка, та схиляються все ж таки у бік незрілості… Ну а час ні для кого, навіть для Френсіса Форда Копполи, на превеликий жаль чи на превелике щастя, ніколи не зупиняється.
Анастасія Лях
Мегалополіс (Megalopolis)
2024 рік, США
Продюсери: Френсіс Форд Коппола, Фред Роос
Режисер: Френсіс Форд Коппола
Сценарій: Френсіс Форд Коппола
У ролях: Адам Драйвер, Наталі Еммануель, Джанкарло Еспозіто, Обрі Плаза, Шая ЛаБаф, Джон Войт, Талія Шайр, Джейсон Шварцман, Дастін Гоффман, Лоренс Фішберн
Оператор: Міхай Мелаймаре-молодший
Композитор: Освальдо Голіхов
Тривалість: 138 хвилин/ 02:18